Фраґменти з кнжижки «Роман» із Балаяном» авторства Зінаїди Фурманової. Видання побачило світ у видавництві KINO-KOЛОбібліо 2007 року 

Десь у середині дев’яностих трапилося мені попрацювати на кінофакультеті нашого, київського, театрального. Ми зійшлися: я та кілька першо- і третьокурсників – на недовгу і, як видалося й виявилося, безсумнівну користь для обох сторін. І я назавжди запам’ятала, як у спільних «роздумах на екранному тлі» (а саме в цьому, улюбленому мною, «жанрі» складалися наші заняття з кінокритики та сценарної майстерности), – так от, ніколи я не забуду, як у контексті одного з найемоційніших «розборів» мені знадобилося відшукувати масу фахових, а ще більше – психологічних та соціально-психологічних арґументів на доказ того, чому ж усе-таки фільм Романа Балаяна «Польоти уві сні та наяву» й – головне! – центральний його герой-негерой у втіленні Олєґа Янковського спричинили шок і задали шик на екрані й поза ним у «ту призначену годину»… Зрештою, естетичних переваг самої стрічки мої молоденькі, раненькі та розумненькі співрозмовники практично сумніву не піддавали. Ось тільки ніяк не бажали визнавати за їх головною дійовою, чи – точніше – «польотною», особою якихось, щоб не сказати – ніяких, прикметних чеснот – ані явних, ані потаємних…

І тоді я остаточно зрозуміла: ось воно – вже розквітло й розгалужується на всю потужність оте нове покоління, що йому дивні, аби не сказати – смішні... й шістдесятники, які відлітали чи не відлітали, й „довколашістдесятники”, постшістдесятники… Ще такі недавні й непоборні володарі дум і підкорювачі душ.

Чи образливо це?

Образливо...

Так і треба?

Мабуть…

«Польоти уві сні та наяву» постали на переправі до вісімдесятих. Приголомшили. Потрясли. Викликали тьму-тьмущу тлумачень і кривотлумачень. Спровокували таку широкоформатну, різноголосу, довготривалу дискусію в пресі, якою можуть похвалитися хіба лічені картини. За доволі обмеженого прокату, просунулись – і, зрештою, перевельми успішно – в цілком широкі глядацькі маси; а особисто Олєґ Янковський виявився відзначений, за опитуваннями часопису «Советский экран», як найкращий актор сезону. Щоправда, до його переможних очок за ідеологічно неблагонадійні «Польоти…» пристібнули підстрахувальні за цілком лояльну стрічку «Закоханий за власним бажанням»…

Але це вже подробиці історії, причому не тільки й не стільки історії кіна.

За ці – історичні роки й неісторичні – до їх власного 25-річчя – я дивилася «Польоти…» багато разів. Вони подобаються мені так само – й по-іншому. Я полюбила їх миттю, беззастережно, за все – й за різне.

Але – з плином і спливанням років – я найдужче люблю «Польоти уві сні та наяву» за те, що це, як на мене, найпронизливіший фільм від особи і про особу першого радянського покоління, котре наважилося бути не як всі й жити поза системою, щоб не оплачувати «втратою обличчя» і «співучастю» її блага та прихильности.

«Польоти уві сні та наяву» – це свого роду «декларація прав та свобод» несправжньої радянської людини, небудівника комунізму і в принципі – не будівника…

…це повість про «вічних хлопчиків»: «Кому ми потрібні, крім наших мам?» – міг би поспитатися балаянівський герой-негерой разом зі своїм токарєвським предтечею, зависаючи «між небом і землею» чи завмираючи в «коконі сіна», згорнувшися чи то клубочком, чи то дитям, котре так і не зуміло проснутися чи не схотіло з’явитися на світ…

…це романс про «вічного коханця»: «Всі баби – його», – мовиться саме про такого; він же, однак, увесь свій довгий «плейбойський» вік мучиться й мучить інших (а насамперед – найбільш люблячих та відданих жінок) саме тим, що не наділений не тільки здатністю кохати (не плутаймо із «займатися коханням»), але – бодай просто прийняти любов (і передусім – до себе самого)…

…це скетч про «вічного гравця», який поставив на кін «життя-долі» самого себе, бувши однаковісінько не заклопотаний ані виграшем, ані програшем…

…це притча про «вічного грішника» (праведником легко бути лише там, де немає спокус), який нехай і порушив, відаючи й не відаючи, замалим не всі заповідні норми, крім хіба що (!) «не вкрадь» та «не убий», зате сповідував власну – «не пристосовуйся», – і конформізмом не забруднився за найзабрудненіших часів і моралі…

…це балада про «вічного неробу», нетямковитого й безтурботного, котрий, одначе, якимось незбагненним чином умудрився й ухитрився, ширяючи в струменях внутрішньої свободи, вимостити highway для тих ділових і діловитих, практичних і прагматичних, збагачуваних і багатих, кому сам він, у найліпшому випадку, дивний, щоб не сказати – смішний, у «часи великих можливостей… «бєспрєдєла», якщо тим, у принципі, до смаку буде пригальмувати, щоб озирнутися – й поглянути на нього…

Років зо 25 тому, ще як Балаян фільмував «Польоти…», в нього прохопилося щось на кшталт: «Мєньшиков – це смерть Янковського…»

…Не актора, звісно, – якщо за ним продовжити, – а того самого балаяно-янковського героя-негероя, котрого, щоправда, сам Балаян назвав «чудовою людиною».

«Чудова людина» із «затриманого (не плутати з «утраченим») покоління» – та її омолоджене відображення: не випадкове, несантиментальне, нерефлектуюче – й невтримне… А чом би й ні?

Адже справді: майже мимолітний персонаж Олєґа Мєньшикова, котрий тільки-но вбився в колодочки й заледве приєднався до «Польотів…», тут-таки й просиґналив: «Дивіться, хто прийшов!» – і просто на «чужій території», не гальмуючи, умикнув у «старшого товариша», не зосередженого й захопленого грою, тимчасово кохану дівчину.

Утім, дівчина (жінка, дружина) – це так: розминка, проба сил, підготовка до ривка. Він же, – ну, чим тобі не сьогоднішній «бізнес-бой»? – стильний і зібраний, прийшов, аби взяти все: тут і тепер, по можливості, – цілком, не частинами; не в борг, а надовго, назавжди, назовсім…

Таким чином, «Польоти уві сні та наяву», вільно чи мимоволі, стали ще й певним провидінням і просуванням у часі та просторі…

…і продовженням часів і просторів, типів і прототипів, одкровень і віддзеркалень теж стали, як за чуттям, так і за логікою – формальною та неформальною.

«Польоти уві сні та наяву», за всієї їх суперсучасности й гіперсвоєчасности на «ту призначену годину», всім сущим у собі: темою і героєм, сенсом і почуттям, містифікаціями й магією – зобов’язані зануреній у століття й надивовижу чарівливій традиції – літературній, театральній, а у вік кіна і власне екранній.

А попри те, «Польоти уві сні та наяву» – то цілком унікальна композиція за мотивами класичного сюжету про «зайву людину». Це безумовно й бездоганно «своя гра»; і в тому, як Роман Балаян та Олєґ Янковський її зіграли, було, є і не промине щось куди істотніше, ніж лише перемога – чи творча, чи житейська.

«Польоти уві сні та наяву» – це вгадане призначення, щоб не сказати – виконана місія, як режисера, так і актора, в тих не надхненних «часах-просторах», що нами не вибрані, але що в них нам випало жити…

І нехай у «пакеті» з «Польотами…» Роман Балаян уже зняв замалим не дюжину всіляких стрічок і зніме – хоч як би нудно йому то було – ще дещо, він усе одно як засяяв, так і зостанеться зіркою – зіркою одного фільму – «Польоти уві сні та наяву».

Ясна річ, судження мої дискусійні – й дистанційовані від «тостованого».

Я не спеціалізуюся як «знавець Балаяна», не приятель(-ка) йому, не друг і не недруг.

Ми просто перетиналися в обставинах, заданих «часом-простором», упродовж більш як чверти (!) століття, причому до його неофіційного, офіційного й навіть офіціозного злету частіше, простіше й кумедніше, ніж це траплялося після того, як він – разом з усім своїм «затриманим поколінням» – якось прокинувся десь у 1986-му…

А вперше ми перетнулися по ділу, коли я, кореспондент-початківець, готувала для «Искусства кино» підбірку про молодих українських кінематографістів. Тоді, до схилку сімдесятих, справді перспективних було осіб зо п’ять: Михайло Іллєнко, Ірина Шевчук, ще хтось – і Балаян…

…Рома, який окремо вразив мене тим, що приніс на інтерв’ю два пожмакані аркуші зі шкільного зошита, списані не надто акуратно, далеко не щільно, – і з порогу повідомив: «Режисер повинен бути косноязичним…»

А я, пропустивши цю сентенцію повз вуха, повідомила у відповідь, як акуратніша школярка, що наше спільне «домашнє завдання» має бути виконане бездоганно, тому, відмітаючи його папірці, як годиться, так і зробимо…

…Коли наша неквапна розмова добігала результату, який мене влаштовував, Балаян із полегшею і подивом резюмував: «Це ж треба: вчора я доконав Дьоміна; а от сьогодні ти доконала мене…»

Хто пригадує масу тіла, розуму й авторитету блискучого Віктора Петровича, метра з метрів вітчизняного кінознавства, той легко зрозуміє, що завдяки лише одному тому порівнянню мені, кінокритикові, який тоді щойно спинався на ноги, така розмова мала запам’ятатися назавжди… Навіть якби особисто Балаян забувся навіки разом зі своїм другим фільмом…

Але після другого прорвався третій – «Польоти уві сні та наяву» – і стало абсолютно очевидним, що Роман Балаян – як автор і як аналог героя-негероя цієї зоряної стрічки – вже ніколи не забудеться.

Утім, якби я все-таки надумала оголосити себе «балаянознавцем», то миттю й підкреслила б: «Роман Балаян – саме з тих мистців, які все життя працюють (незалежно від загальної кількости картин) над одним-єдиним твором – і все про самого себе, незалежно від того, з якої позиції постала кожна картина в окремішності…»

А далі – приклади.

«Каштанка» – з позиції фавни.

«Відлюдько» – з позиції фавни та флори.

«Польоти уві сні та наяву» – з позиції Трістрома Шенди (навіть якщо сам режисер про це знати не знає), бо є – «від Лоренса Стерна» – такий «хід» у класичній англійській літературі, який дає змогу центральному персонажеві роману (така-от гра слів) прожити й пережити всю свою історію всередині материнської утроби.

«Поцілунок» – тонкий шкіц до картини необов’язкового дорослішання, посланий із позиції дитини, ображеної безглуздо й незаслужено.

«Бережи мене, мій талісмане» – знову картина і знову «польоти», але вже з позиції дзеркала й задзеркалля.

Тут – з одного боку – немовби та ж таки балаяно-янковська «чудова людина», котра, здавалось би, взялася до справи, зазначу принагідно, що доволі престижної: напівжурналістики-напівписьменства, та ще й «на тлі Пушкіна»; з другого – то її омолоджене віддзеркалення, яке в куди цинічнішому, ніж мєньшиковський, варіанті ніби міґрувало в парі «Янковський – Абдулов» просто з «Поцілунку»…

…з одного боку – перед нами все ще «вічний хлопчик» і все ще «вічний коханець», а з другого – вже «рогоносик», а справжній чи вдаваний, не так-то й істотно. І зауважу, знову-таки доречно, що «непольотний» персонаж Алєксандра Абдулова по-своєму розвиває в «польотного», персоніфікованого в Олєґові Янковському, те, що я називаю «комплексом Арбєніна»:

Бывало так меня чужие жены ждали,

Теперь я жду жены своей…

…А якщо туди ж таки додати, що предмет взаємної пристрасти й причина пристрасного поєдинку – дружина роздвоєної «чудової людини», втілена в найчарівнішій жінці-дівчинці вітчизняного кіноекрана Татьяні Друбич – тій, котра ще у своїх власних «Ста днях після дитинства» уже «пробувалась» як Ніна Арбєніна в «Маскараді», – то в «…Талісмані» вже справді зненацька «все змішалось» і відобразилося мало не символічно…

Зрештою, коли тлумачити по-інакшому, то, мабуть, «Поцілунок», і вже запевне «Талісман» – це балаянівський парафраз, як чєховського, так і ібраґімбековського, сюжету, на теми, куди більш наближені – й куди менш придатні до розв’язання: як бути й жити людині чести, ображеній чи обмовленій, якщо в не нею вибраному «часі-просторі» не існує для захисту такої, по-справжньому чоловічої, норми поведінки, як дуель, причому саме на життя чи… Ризикну уявити, що тоді (з приводів численних і різних) це питання питань мало неабияк заклопотати самого Балаяна, – ось «Поцілунок» із «Талісманом» і постали немовби варіанти відповіді, виходу чи тупика…

«Філер». Так, нарешті «Філер» – картина, що в ній, хоч би з якої позиції вдивлятися туди, відчуваються, одне одного не виключаючи, то тупик, то безодня…

І знову тут ризикну – й припущу, що якраз до неї, до безодні, – крізь епоху воєн, революцій та фантасмагоричних трансформацій ідей, душ, облич, що сталися в декораціях 1916-го, – зазирнув сам Роман Балаян, – і вжахнувся… А потім і звів рахунки з усіма романтичними ілюзіями та інтеліґентськими рефлексіями заодно. І зі своєю таки «чудовою людиною» в образі Олєґа Янковського теж звів рахунки, щоб, судячи з усього, більше не відповідати за неї, принаймні – на екрані.

А щодо alter ego самого по собі…

Так тоді ж бо починалось інше життя – й інше кіно, де, саме по собі, те – пронизливе, чарівливе, пронизане – alter ego автора та його «ліричного героя» намагалося знайти причал і прихисток, одначе зовсім в інших і взагалі по-іншому. Але це виявилося цікаво не настільки, не дуже, ба й просто нецікаво, принаймні – мені.

Утім, «інше життя» – це доба наших власних революцій (добре, що не воєн), тобто – переворотів та перетворень «театру часів перебудови і гласности», коли, пам’ятається, наш київський Дім кіна (точніше – кінематографістів, як він хотів від тих років називатися, демократизуючись буквально «на марші») бачився Смольним…

І якраз висуванці із затриманого – балаянівського – покоління, прокинувшись несподівано для себе й інших, перетворювалися з «вічних хлопчиків» на «вічних революціонерів»… І балакунів серед «затримантів» виявилося куди більше, ніж співрозмовників; трибунів – більше, ніж мислителів; тих, хто «довів протилежне», – більше, ніж режисерів, сценаристів тощо…

Було, далебі, що подивитися та послухати в домі наших кінематографістів і господарям його, й гостям, зокрема – й від засобів масової інформації. У старі міхи й нові форми силкувалися влити молоде (чи «затримане») вино – й мало не найулюбленішим і чи не найпопулярнішим «сортом» для тих, хто писав і знімався, був Роман Балаян.

На мій смак, такий «попит» сформувавсь і природно, і справедливо. Але якогось моменту – в несусвітній тій колотнечі – мені раптом, скажімо так, примарилося, що у ЗМІ з Балаяном стався роман, а в Романа зі ЗМІ – ні… Причому число публікацій – друкованих чи електронних – аж ніяк не зближувало запрошуючих, питливих чи прохальних очей численних і різних інтерв’юєрів із його вільним джиґітським поглядом…

А може, мені це й справді лише примарилось, – і просто почалась інша епоха в «житті-долі» самої журналістики взагалі й кіножурналістики, кінокритики, кінознавства зокрема…

І воднораз наставала інша доба в «житті-долі» самого Романа Балаяна – доба його поступового переводу й переходу в живі класики…

І це – на цікавий, точніше, на допитливий погляд, – відбувалося й продовжує відбуватися так «двоєдино», як ніби сам герой-негерой «Польотів…» – «чудова людина» – раптом вилетів із картини, приземлився й… розкрутився.

І чимало встиг.

І навчився засідати, рядити й судити.

І призвичаївся до представництва та головування.

І зробився завсідником газетних шпальт, журнальних сторінок, ТБ-екранів і навіть трибун…

…а «Балаян на трибуні» – то й узагалі окрема «оповідка», що, до слова, в іншому-декотрому сприйманні дещо різнилася б, як і будь-яка публічна акція, з тим тлумаченням, що його запропонував Роман Гургенович особисто в розлогому інтерв’ю «Формула життя» кореспондентові «Московского комсомольца»…

Мушу, одначе, визнати, що якраз оте число «МК» спонукало мене до творення цих-ось, безумовно суб’єктивних нотаток. Та й купила я газету тому, що побачила на першій шпальті одного з лютневих чисел 2001-го черговий портрет Балаяна й відтак збагнула: це ж йому, здається, десь у квітні виповнюється… навіть не хочу дотямити, скільки літ…

Стільки, що, знову-таки, навіть не хочу дотямлювати, скільки ж років тому я вперше побачила Балаяна. Усвідомлюю тільки, що тоді я от-от вступила на «Укркінохроніку» й прогулювалась одного з нічим не примітних днів її головним коридором у товаристві одного з тих, тоді примітних, молодих режисерів, якого сьогодні мало хто згадує. І ось – по ходу спілкування – він, «везунчик», раптом переключився із себе й мовив, указуючи на самотню фігурку край вікна наприкінці коридору: «Це Рома Балаян. Він зняв фільм про Петрицького (документальний, про «позасистемного» художника. – З.Ф.). Узагалі-то він геній, але в нього проблеми…»

І я запам’ятала Рому Балаяна…

Не тому, аж ніяк, що про нього було сказано «геній» (адже слово «геній» та похідні від нього лунають часто, як матюки, в наших кінематографічних коридорах); і не у зв’язку з «проблемами» (хоча доволі довго «проблеми» й похідні від них могли б служити другим Романовим ім’ям); так от, запам’ятала я Рому Балаяна відразу – через те, що він був красивий…

І я вітаю тебя, Ромо, через стільки літ, із тим, що ти зберігся красивим і відбувся не як балакун і не як вічнозелений геній край вікна, визнаний чи не визнаний у тому чи тому коридорі; але – вцілів як індивідуальність і відбувся як мистець, як авторитет, може, навіть як Майстер… І про це про все, далебі, не знаю, що свідчить вагоміше: чи то, до прикладу, престижні факти Державної премії СРСР ранньої перебудови за ідеологічно неблагонадійні «Польоти уві сні та наяву» та продюсерська діяльність на власній студії; чи то, теж до прикладу, факти геть буденні, коли цілком зрілі й такі, що «розуміють про себе», колеґи та неколеґи охоче рекламуються «співпрацею з Балаяном», «розмовами з Романом», «справами (чи імітацією справ?) із Романом Гургеновичем»…

А ще – я вітаю тебе, Ромо, з тим, що ти, як справжній – східний, чи не східний – чоловік, можеш дати своїм дітям у спадок честь та ім’я, гідність і обличчя, тверезість та іронічність щодо світу й самого себе (на грошах не наполягаю, тому що, думаю, робити гроші, навіть великі, тобі ще нудніше, ніж знімати кіно); і гадаю при цьому, що якраз така – не прагматична, сказати б, «даність» твоєї спадщини є її найнадійнішою частиною, якщо, звісна річ, хотіти її прийняти й могти нею користуватися…

Ну, й нарешті, Ромо, вітаю тебе з тим, що сам ти ніколи, як належиться, не подорослішаєш, а тим більше – не постарієш, бо натура така, як за «формулою життя», так і за його – того ж таки життя – грою…

А тепер – на 25-річчя (!) «Польотів уві сні та наяву» і вже точно «на коня» – ще дещо про покоління та прихильників.

Трапилося мені в останній передперебудовний рік, точніше – восени 1984-го, стрітися з, як назвали б італійці, Національною Наталією – з Наталією Ужвій, епохальною українською актрисою, на самому схилку її довгого й ніби показово благополучного для Країни Рад «життя-долі». Дехто з колеґ, всюдисущих і всезнаючих, прочувши про намічене інтерв’ю, напучував приблизно так: «Не слід чекати від цієї зустрічі чогось там вартісного. Адже вона давно поза процесами й поза реальністю…»

Мені назавжди жаль, що широкій авдиторії – фаховій і нефаховій – довелося пізнати (через те ж таки саме «Искусство кино») лише «тематично вивірену» до 40-річчя Перемоги частину нашої дводенної розмови. А чому Наталія Михайлівна, котра кого та чого тільки не набачилася на своєму віку, була більш ніж відверта зі мною, явно, щоб не сказати – виклично, не схожою на правовірну радянську журналістку, не дізналась і я сама.

Зате знаю, що коли я – геть не «за темою», а просто вражена її провидницькими, щоб не сказати – пророчими, міркуваннями з приводів особистих і неособистих, історичних і неісторичних, численних і різних, – зненацька запитала: «Наталіє Михайлівно, а яке кіно вам зараз найдужче до вподоби?» – Ужвій, котра сама по собі Історія, відповіла миттю: «Польоти уві сні та наяву»…

…А зовсім за роками недавно, точніше – навесні 2000-го, трапилося мені вкотре побувати на Землі Обітованій і зустрітися з давнім приятелем, який конкретно не має відношення ні до Києва, ні до кіновиробництва; а взагалі – колишнім нашим співвітчизником і неколишнім любителем подивитися кіно та поговорити на кінематографічні й довколакінематографічні теми.

І раптом – у контексті не стану поточнювати, якого «розбору», – він мені сказав: «Я тебе дуже прошу, коли ти побачиш Балаяна, передай йому, будь ласка, що є, мовляв, у Ізраїлі…» – й далі майже за Гоголем, – «…такий чоловік, який усе життя вдячний йому за те, що він зняв «Польоти уві сні та наяву»…

…Будь ласка – передаю…

От і все.