втілене

  • «Кров’янка»

    Короткометражний ігровий фільм режисера й сценариста Аркадія Непиталюка «Кров’янка» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Сказ»

    Короткометражний ігровий фільм режисерки й сценаристки Марисі Нікітюк та співсценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Сказ» (2016) за однойменним сценарієм…

  • «Перед виборами»

    Короткометражний ігровий фільм режисера Володимира Адамчо «Перед виборами» (2016) за однойменним сценарієм Олександра Геревича…

Станіслав Цаликписьменник, історик, сценарист, matrix-info.com

Олександра Вертинського багато хто знає як прекрасного виконавця власних пісень. Але він також був кіноактором, причому важлива частина його кінодіяльності пов’язана з Україною.

Читачі старшого покоління, напевно, пам’ятають, як після сенсаційного повернення з еміграції співак уперше з’явився на екрані у фільмі “Змова приречених” 1950 року. Але то не був його акторський дебют – до більшовицького перевороту 1917 року Вертинський знявся в півтора десятках картин.

Знімався і в еміграції – у “Шахразаді” на німецькій студії UFA та у французькій тригодинній епопеї Абеля Ґанса “Кінець світу”. Запрошували й до Голлівуду. Але, пояснив наприкінці життя моло

Звукове кіно Вертинський опанував після повернення з еміграції. Московському режисерові Михайлу Калатозову знадобився на роль кардинала у стрічці “Змова приречених” артист з аристократичною зовнішністю й манерами. Картотека “Мосфільму” пропонувала типажі сталеварів, трактористів, секретарів райкомів. Аристократів – жодного. Запросити популярного співака було рішенням несподіваним.

У вересні 1949-го Вертинський прилетів з Москви, де мешкав, зніматися до Львова. “Вчора, – написав дружині, – грав при тисячному натовпі й ще більшому натовпі зівак – ксьондзи з усього міста збіглися дивитися. Вони сказали [Калатозову], що такому кардиналові «міг би позаздрити навіть Ватикан»”. У жовтні разом зі знімальною групою переїхав до Ужгорода.

Фільм вийшов на екрани в червні 1950-го, одразу номінувавши Вертинського на “найкращого аристократа” СРСР. Його запрошують зіграти то дожа Венеції, то російського князя. За два роки зізнався колезі, що ролі кардиналів йому набридли. Хіба він не здатний зіграти щось інше?

Тим часом надійшло запрошення з рідного Києва, де співак народився і виріс. Режисер Тимофій Левчук покликав у історичний фільм “Полум’я гніву” одразу на дві ролі – пана Беньовського і єзуїтського прелата. Він уперше грав українською мовою, якою, виявляється, прекрасно володів.

Графік зйомок був напруженим, а як для поважного Вертинського – мав 66 років, – то дуже напруженим. Ось що він сам написав про павільйонні зйомки на кіностудії ім. О. Довженка в листі до дружини 9 лютого 1955-го: “Весь цей тиждень я від 7-ї ранку і до 2-ї ночі був на студії. Від’їжджали актори – одні до Одеси, інші до Москви, – їх мали відзняти хоч би що там було. А я граю з ними. От нас і мучили до втрати свідомості. Я страшенно втомився. Все гуде, все тіло ниє від поясів, шабель, чобіт та ін. барахла, в яке мене зранку вдягають. За цей час я їв дві канапки на день, і вночі, повернувшись, шматочок сала і пару чарок коньяку”.

А 15 травня повідомив: “Ще два дні зйомок – 17-го і 18-го, і кінець. Картину закінчено. Кажуть, матеріал чудовий. Мене всі страшенно хвалять, актори особливо. Побачимо. В липні буде прем’єра. Мені дадуть телеграму, і я прилечу сюди на один день. Хочу взяти тебе з собою. Подивишся, як я граю українською мовою. У Москві піде російською”.

На прем’єрі в Києві 13 липня 1956-го Вертинський розповів: “Наталя Михайлівна Ужвій одного разу на зйомці сказала мені: «Те, що ви вивчили мову, це ще зрозуміло – мову можна вивчити, але звідки у вас справжні українські інтонації?» І тоді, ледь не плачучи з радості, я відповів їй: «Та я ж тут народився! Це ж моя Батьківщина!..»”.

Українською грав і в наступному фільмі довженківців – “Кривавий світанок”. У цій екранізації повісті Михайла Коцюбинського “Fata morgana” знову одержав “аристократичну” роль – поміщика Савченка.

Під час зйомок трапилася ситуація, яка вкотре продемонструвала: Вертинський не просто зображує на екрані аристократів – він такий насправді. Виїхали в село біля Києва, де вціліла колишня панська садиба з будинком, ґанком і кам’яною балюстрадою. Зібрали масовку – місцевих селян – і режисер Олексій Швачко пояснив, що треба робити: «Отже, ви на чолі з революційним ватажком Марком Гущею йдете до пана з погрозами спалити маєток. Кричите, розмахуєте вилами й сокирами. На ґанок вийде пан, почне говорити щось лагідне, але ви його не слухайте – галасуйте гучніше, наступайте, хапайте його за грудки».

Почали знімати. Ось натовп наблизився до будинку, погрожує розправою… все за сценарієм… на ґанок вийшов поміщик у сюртуку (люди раніше не бачили Вертинського), спокійно, але владно запитав: “Що тут відбувається?” Раптом масовка вражено позадкувала, дехто скинув капелюха. Режисер зупинив зйомку, питає: “Чого ви злякалися?” Йому у відповідь: “Пан повернувся!” Довелося довгенько переконувати селян, що це – актор. Але й після цього радянські колгоспники не наважилися кричати на нього…

Вертинський мріяв про роль Мазепи – Київська кіностудія кілька разів збиралася ставити “Кочубея і Мазепу”. Для актора це була сімейна історія, адже його прапрабабусю з маминого боку звали Агафія Іскра. “Цей рід, – згадувала вдова співака, – йшов від 5-го полковника Полтавського полку Івана Івановича Іскри, який постраждав 1708 року разом з суддею Василем Леонтійовичем Кочубеєм за донос на гетьмана Мазепу”. Отже, коли майбутній співак ще гімназистом мешкав у Києві, знав, що на тогочасному пам’ятнику Іскрі й Кочубею, що стояв біля теперішньої станції метро “Арсенальна”, – його далекий предок.

Олександр Вертинський із дружиною й донькою

Восени 1956-го він завершив автобіографічний сценарій “Дим вітчизни”. Планував зіграти сам себе, виконати свої пісні, навіть деякі режисери зацікавилися… Але смерть Вертинського в травні наступного року перекреслила задум. Без нього це був би зовсім інший фільм.

Коментарі