Станіслав Цалик, письменник, історик, сценарист, matrix-info.com
Інтерес до Генріха Габая виник в мене відтоді, як уперше подивився його фільм «Зелений фургон», за радянських часів заборонений. Режисер зняв його на Одеській кіностудії 1959 року. Інтернет пропонує мінімум відомостей про митця: закінчив ВДІК, працював на Київській та Одеській кіностудіях, переметнувся на «Мосфільм», страждав без діла, 1972-го виїхав до Ізраїлю, потім до Америки. Еміграція не принесла ні достатку, ні успіху. Помер усіма забутий 2003-го, відсвяткувавши 80-ліття.
Влітку 2014 року я познайомився з живою легендою Одеської кіностудії – режисером і оператором Вадимом Костроменком, на той час очільником тамтешнього Музею кіно. Він працював на Одеській студії з 1957 року, пам’ятав усіх – видатних і не дуже. Про Габая розповів наступне.
«Зелений фургон» розлютив міністра культури УРСР Ростислава Бабійчука, який заявив: «Ми не дозволимо сміятися над першими роками радянської міліції!» Фільм порізали й випустили в прокат «другим екраном» – приміські кінотеатри, сільські клуби. А Габаєві заборонили працювати в Україні як «режисеру, який не вміє знімати».
Опальний митець подався до Москви. Проте двері тамтешніх кіностудій були для нього закриті. Раптом запропонували поставити сценарій про Леніна – невдалий, від нього відмовилися всі інші режисери. Габай з безвиході згодився, але з нікчемного сценарію вийшов ще гірший фільм. Кіноначальство переконалося: справді, слабенький режисер.
Про це, продовжував Костроменко, довідалася Ґолда Меїр. Запросила митця на постійне мешкання до Ізраїлю й особисто зустріла його з родиною біля літака. Запропонувала посаду міністра кінематографії. Режисер не погодився: хотів знімати, а не керувати. Ґолда розгнівалася – більше Габаєм не опікувалася. Згодом йому замовили фільм про війну з арабами, але теж відмовився. Інших пропозицій не надходило.
Емігрант перебрався до Америки, однак і там виявився нікому не потрібним. Справи кепські: родина голодує, діти плачуть. Нарешті якась православна фундація довірила йому документальний фільм «По біблейських місцях Єрусалима». Умова: прийняти православ’я. Охрестився. Коли прилетів до Ізраїлю, ортодоксальні юдеї запротестували – зрадник батьківської віри хай забирається геть. Габай повернувся до Америки й більше нічого в житті не зняв…
Оця колоритна історія – суміш правди й домислів. Справжня біографія виявилася іншою. Коли він 1946-го став студентом ВДІКу, мав за плечима суворий досвід війни: повітряний стрілець-радист, 17 бойових вилетів, його розвідувальний бомбардувальник, збитий німецьким винищувачем, впав на окуповану територію біля Одеси. Напівживий, з вибитим лівим оком, втік зі шпиталю для полонених.
В режисерській майстерні Ігоря Савченка навчався разом із Сергієм Параджановим, Марленом Хуцієвим, Олександром Аловим, Володимиром Наумовим, Феліксом Миронером, Олексієм Коренєвим – майбутніми метрами радянського кіно. Під час навчання працював асистентом режисера на Київській кіностудії, де Ігор Савченко фільмував «Тараса Шевченка».
Після ВДІКу дебютував на Одеській кіностудії фільмом «Капітан “Старої черепахи”» (співрежисер-дебютант – однокурсник Всеволод Воронин). Глядацький успіх дозволив Габаєві запуститися з «Зеленим фургоном», який став проривом у радянській героїчній комедії. За опитуванням журналу «Советский экран», стрічка увійшла до п’ятірки найкращих художніх фільмів 1960 року.
Після заборони Бабійчука працювати в Україні, дістав запрошення з «Мосфільму», де одразу почав знімати «49 днів» – екранізацію реальної історії 1960 року: шторм відніс баржу з чотирма радянськими солдатами у відкритий океан, сім тижнів хлопці боролися за життя без їжі та пресної води. Їх урятували американці. Стрічку закупили для прокату вісім країн, включаючи США. Під час зйомок Габай закохався в художницю по костюмах Анну Мартинсон, дочку народного артиста Сергія Мартинсона, невдовзі пошлюбив її. Народилася двійня.
Протягом 12 московських років зафільмував п’ять повнометражних стрічок, низку сюжетів для сатиричного кіножурналу «Фітіль» та одну короткометражку. Її зняв на Київській кіностудії ім. О. Довженка як замовлення Москви – для кіноальманаху «Початок невідомого століття». Там зіграли українські актори Микола Яковченко, Михайло Голубович та інші.
Але найуспішніший фільм московського періоду – «Лебедєв проти Лебедєва» за сценарієм Фелікса Миронера (однокурсника Габая). Стрічка знакова: вперше показаний рефлексуючий нерішучий радянський інтелігент, який не знає, як будувати життя, й нічого не встигає. Очевидно, саме з Лебедєва пізніше постав Гія у фільмі Отара Іоселіані «Жив співочий дрізд», а потім і Бузикін у «Осінньому марафоні» Георгія Данелія.
1972-го Радянський Союз дозволив єврейську еміграцію. Габай подав документи одним з перших. Вважав, що його творчі можливості більші, ніж дозволяють радянські умови. Невдовзі з дружиною, тещею, донями-близнючками та сином дружини від її першого шлюбу виїхав до Ізраїлю. Його фільми заборонили в СРСР.
"Зелений фургон"
В Ізраїлі зняв документальний фільм для російської духовної місії, але зрозумів: для кінорежисера і дружини-художниці там роботи нема. Перебралися до США. «Приїхавши до Америки, – згадує пасинок режисера Володимир Баршай, – ми виявилися ніким, ми нікого не знали, батькам довелося починати з нуля».
1977-го режисер дістав стипендію фундації Ґуґґенгайма для видатних митців. Завдяки цьому зняв документальну стрічку про радянських емігрантів третьої хвилі. Володимир Баршай каже: батьки ніколи публічно не шкодували, що залишили СРСР. «Але, – додає, – думаю, в глибині душі в них все ж був певний жаль». Після краху Радянського Союзу з фільмів режисера зняли табу.
А що ж Ґолда Меїр? Маємо справу з класичним прикладом народження пліток – з режисером ізраїльська прем’єрка не спілкувалася. Натомість пізніше допомогла першому чоловікові Анни Мартинсон, видатному диригенту Рудольфу Баршаю: його кохана змогла нарешті вирватися з СРСР. Але чутки злили двох чоловіків художниці в одну особу. А народний «зіпсований телефон» довершив справу, утворивши альтернативну біографію Генріха Габая.