Фільм Денні Бойла (“Мільйонер з нетрів”, “28 днів потому”, “127 годин”) про леґендарного засновника компанії Apple за сценарієм Аарона Соркіна (“Соціальна мережа”, “Людина, яка змінила все”, “Західне крило”) в українському прокаті від 12 листопада…
Важко пояснити, але чомусь Денні Бойл для мене завжди був “британським Дейвидом Фінчером”. Раніше не намагався проаналізувати це своє переконання. Але після перегляду “Стіва Джобса” пояснення очевидне: обидва режисери одні з дуже небагатьох сьогодні знімають одночасно і глядацьке, й авторське кіно. Десь так само, як Стів Джобс намагався створити популярні комп’ютери (а потім і плеєри з телефонами), які одночасно мали б подобатися йому самому. Передусім йому самому, а потім уже користувачам.
Власне, саме Дейвид Фінчер зафільмував попередній сценарій Аарона Соркіна на комп’ютерну тему – драматизацію життя Марка Цукерберґа і створення ним мережі “Фейсбук”. Тоді фільм вийшов не стільки про “Фейсбук”, скільки про прагнення підступого екранного Цукерберґа мати найбільше друзів, ну й, звісно, бути серед них найкрутішим.
Цього разу теж не дуже про технології. В усякому разі, не про комп’ютерні. Стрічка складається з трьох частин, дія кожної з яких розгортається перед презентацією важливого для становлення компанії Apple, чи точніше, для самого Стіва Джобса, продукту: Macintosh у 1984 році, NeXT Cube у 1988 році та iMac у 1998 році. Власне, перші два комп’ютери широкого успіху так і не здобули, а лише виторували шлях для подальшого підйому компанії й укріплення за Джобсом звання генія.
Отже, перед кожною з цих презентацій до Джобса навідуються різні важливі в його житті люди – від колишньої дівчини з дочкою, яку Стів не хоче визнавати своєю, до співзасновника Apple Стіва Возняка, який не розуміє, чому генієм називають Джобса, а не його. Всі ці персонажі починають розмову з побажання успіху на презентації й закінчують вирішенням різноманітних, здебільшого особистих, питань. Завдання Джобса при цьому – зберегти емоційний спокій, вкрай потрібний для презентації, більшою чи меншою мірою ухиляючись від вирішення тих невчасних проблем, які йому намагаються нав’язати співрозмовники, й концентруючись на найменших дрібницях, необхідних для презентації: знайти сорочку білу, як комп’ютер, і щоб дискета в нагрудну кишеню влазила, і щоб вказівники “вихід” у залі не світились на момент показу відеоролика… Тому ті самі співрозмовники з практично тими самими претензіями повертаються знову й знову, в 88-ому та 98-ому роках.
Звісно, перші два рази конфлікти лишаються нерозв’язаними, й лише після останнього “перезавантаження”, перед перезентацією iMac, коли Джобс постає вже у звичному для всіх нас образі – окуляри, чорний ґольф, блакитні джинси – йому вдається примиритися з ворогами, друзями й самим собою, знайти спільну мову з дочкою й навіть пообіцяти їй плеєр на тисячу пісень, що легко поміститься в кишені. Джобс більше не хвилюється через перезентацію, бо тепер знає, що новий комп’ютер у будь-якому разі стане успіхом, і навіть Стів Возняк, здається, нарешті зрозуміє, чому Джобса називають генієм.
Жодної презентації на екрані ми так і не побачимо, й це дещо вибивається зі стандартів сценаріїв Аарона Соркіна, герої якого так люблять виголошувати тремтливо-патосні духопідіймальні промови про щось, що змінить світ на краще, або про те, чому світ таки потрібно міняти. Цього разу весь патос довелося ввібрати в себе виконавцеві ролі Джобса Майклові Фасбендеру й приховати його між репліками побутових і робочих суперечок. Так, він теж говоритиме про те, що його комп’ютер змінить світ, але надриву в цих словах не буде, йому не треба нікого мотивувати, йому просто треба дочекатися, коли люди самі зрозуміють, що жити не можуть без Apple. Бо героєві Фасбендера добре відомо, що прогресом рухає не альтруїстичне прагення “змінити світ на краще”, а прагматичне – щоб тебе за це пам’ятали.
Фільм “Стів Джобс” хоч і позиціонується як біографічний, заледве може претендувати на таке визначення. Попри рясну кількість монологів, поза кадром лишається надто багато біографічних фактів про головного героя, а ті, що таки потрапили на екран, очевидно суттєво відредаґовані та видозмінені на догоду драматургійній стрункості оповіді й нині живим колеґам і родичам Джобса. Але в першу чергу стрічка цікава якраз тією ж драматургійною стрункістю й тим, наскільки майстерно режисерові вдалося перетворити задушливий у своїй словесній насиченості сценарій, який природніше виглядав би десь на сцені Бродвею, на правдиве кінематографічне дійство, від якого дух перехопить значно сильніше, ніж від червого блокбастера в 3D.