«Тіні незабутих предків» Любомира Левицького – фільм цікавий у першу чергу з точки зору технології його створення. Режисер твердить, що намагався адаптувати до українських реалій закордонні, зокрема, голлівудські жанри: насамперед молодіжну комедію та фільм жахів.
„Тіні”, за його словами, це date movie, стрічка, створена для побачень. Насправді йдеться про досить багатозначний термін, який може позначати кіно різних жанрів: комедію, горор, трилер, екранізацію комікса і тому подібне – серед молоді взагалі популярне жанрове кіно.
Головною його рисою є наявність елементів, які можна використати для зближення з об’єктом симпатії, наприклад, для поцілунку. Передбачається, що у такого роду кіно містяться підходящі епізоди чи персонажі, які здатні розтопити неприступне серце потенційного партнера. Чи були такі епізоди та персонажі у „Тінях” ? Питання, як на мене, залишається відкритим.
Горор у переліку фільмів для побачень займає особливе місце, бо водночас є хоч і популярним, проте доволі своєрідним жанром, як то кажуть, на любителя. Він може підійти для єднання сердець, коли в особливо страшні хвилини закохані притуляються одне до одного, але частіше не підходить через специфічні свої риси – загальну похмуру атмосферу, насильство і так далі.
Можливо, саме тому „Тіні” зроблені як мішанка двох жанрів, серед яких горор хоч і превалює, проте він дуже сильно розведений молодіжною комедією. Чи є новинкою така технологія? Аж ніяк, проте для такого змішування існує своє рецептура.
І першим рецептом тут може бути окремий жанр, який називають Horror comedy, комедією жахів. Цей жанр оперує насамперед чорним гумором, бо у ньому моторошне подається у комічному світлі.
Прикладом такого жанру можуть бути безліч фільмів – від творінь Еббота і Кастелло про їхню зустріч з персонажами відомих фільмів жахів – до недавніх картин „Зомбі на ймення Шон” та „Зомбіленд”. Жах та супутня атмосфера тут нікуди не щезають, а комічний ефект здебільшого пов’язаний з героєм, який ніяк не може второпати, в яку таку ситуацію він вляпався.
„Тіні” аж ніяк не комічні жахи, бо хоч ситуація й напозір серйозна, адже йдеться про загрозу їхньому життю та життю інших людей, самі персонажі тут мало схожі на звичайних людей, якими найчастіше є герої подібного кіно. Перед нами група студентів, які вивчають щось окультне, а не маленькі пересічні люди, невтаємничені у механізми функціонування зла.
Другим рецептом поєднання комічного та страшного може бути пародія, яка є неодмінним супутником голлівудськогокіно. У пародіях відбувається водночас підривання та ствердження жанрових канонів і кліше.
Пародія дає відчуття звільнення від сили стереотипів, робить їх видимими. Сам гумор полягає у демонстрації умовності жанрових правил та їх інверсії. Найчастіше інверсія відбувається через зведення проблематики горора до тілесного низу – сексу та випорожнення. Це така собі карнавалізація, у процесі якої відбувається побивання жанрових принципів та осміювання правил.
З такого погляду „Тіні незабутих предків” – аж ніяк не пародія, бо жанрові стереотипи горора тут не підважуються, просто режисер ставить їх у досить легковажний контекст молодіжної комедії.
Непародійний характер фільмів Левицького виявляється також у формулюванні головної теми його стрічок. У „Штольні” це була історія язичника, який переслідував сучасних людей за перехід їхніх предків до християнства, а у „Тінях” ідеться про давнього карпатського демона, який прагне визволити інших демонічних створінь з Книги Тіней.
Тобто сама ідея, сам задум цього фільму прийшов із горора, і можна допустити, що, крім начебто автентичної карпатської легенди, прототипом історії стала також американська стрічка „Пункт призначення”. Тут наявна схожа група молодих людей, студентів, які мимоволі втягуються у смертельну гру. І група ця також складена досить механічно: спортсмен, обмежена білявка, шкільний клоун, маргіналка та головний герой, наділений особливим даром. У „Пункті” – це був дар передбачення, у „Тінях” – абсолютна пам’ять.
Різниця в тому, що „Пункт” – чистий горор, і кожен із героїв, хоч і втілює собою стереотип, проте містить якусь дуже людяну рису, яка робить його вразливим. У „Тінях” подібного нема, всі персонажі тут виявляють радше свій комічний, ніж драматичний бік. Це справді герої молодіжної комедії, а не фільму жахів.
Не є фільми Левицького і так званим „трешем”, себто стрічкою, яка не стільки дотримується певних жанрових канонів, скільки подає їх у грубому та максимально збільшеному і навіть спотвореному варіанті, як це відбувається у картинах студії „Трома”. У „Тінях” наявне досить стримане насилля та фактично відсутній абсурдний гумор чи карколомний і неймовірний сюжет – неодмінні складові такого кіно.
Включення до картини елементів молодіжної комедії підриває жанрову чистоту і робить стрічку суперечливою. Саме тому епізоди насилля та смішні сцени тут чергуються у довільному порядку. Можна допустити, що таким чином режисер працює з різною аудиторією і у такий спосіб підтримує цікавість до сюжету, напружуючи та відпружуючи глядача. Проте кінцевий результат „Тіней” досить сумнівний.
Фільм, як на мене, майже не працює. І не тільки через умовність загального тла, сліпе відтворення жанрових кліше, логічні провали сценарію, не до кінця продумані режисерські ходи і тому подібне.
Проблема в іншому. Левицький залив в один посуд страшне і смішне, але не змішав їх правильно.
Річ у тім, що існує третій рецепт поєднання смішного та страшного у горорі. Його суть у тому, що страшне у фільмах свідомо береться в лапки, стає одночасно об’єктом розвінчання та джерелом справжнього жаху. Простіше кажучи, герої подібних картин знають, що вони перебувають у фільмі жахів, тому всіляко рефлексують на цю тему, намагаючись врятуватися від власної долі.
Найяскравіше подібна технологія виявилася в трилогії „Крик” Веса Крейвена, де відбулося переосмислення самих канонів горора.
У фільмі це зробив консультант відеосалону Ренді, який сформулював знамениті правила виживання у фільмах жахів. У другій частині він виголосив правила сиквела в горорі, у третій – принципи створення трилогії. Крім нього, у картині на супутню тему розмірковували самі убивці, яким було до снаги цитувати відомі фільми жахів та міркувати над мотивами собі подібних.
Проте осміяння жодним чином не відміняє самого жанру, який насправді розповідає про трагічні речі. Горор зажди оперує дуже вагомою аргументацією, яка в основі своїй має відплату за гріхи.
У ще одному ревізіоністському фільмові жахів останнього часу, „Хижа в лісі”, мотивами до злочину була діяльність певної таємної організації, яка мала за мету врятувати людство від давніх богів, тому приносила в жертву молодих людей. А інструментарієм для цього ставали жанрові кліше з горорів, які в картині були поставлені в іронійний контекст, проте від цього не перестали працювати.
Слабкість „Тіней” у тому, що тут кліше горора не були взяті в лапки, жодним чином не переосмислені чи якось відкоментовані персонажами.
Для режисера та фільму загалом таке коментування було б правдивим виходом із ситуації, бо через подібне обговорення можна було б і охарактеризувати персонажів, і передати місцевий колорит, і створити додаткові ситуації для жартів, не кажучи вже про загальну ігрову ситуацію, в яку неодмінно втягнеться публіка.
Тепер про міфологію, на яку начебто робив ставку режисер. У „Тінях” мотивація демона доволі мозаїчна, бо він прагне не просто випустити інших демонів з Книги Тіней, а ще й помститися людям, які своєю діяльністю (вирубкою лісів, зокрема) запаскудили довкілля, і взагалі вони егоїстичні істоти, яким краще померти.
Це досить слабкий елемент для сильної міфології. Річ не в тім, що вирубка лісів неважлива тема, а в тому, що вона подається надто прямо. Це якби у фільмі про Кінґ-Конґа сказати, що він уособлює собою сили дикої природи, неконтрольовані інстинкти, які вирвалися на волю. Вочевидь, що фільм працює завдяки тому, що подібні речі замовчуються, а вся увагу прикута до історії зустрічі красуні та чудовиська.