У новій екранізації знаменитого роману "Великий Ґетсбі" австралійцеві Базу Лурману вдалося поєднати свій ексцентричний, яскравий стиль із врівноваженою та багатою на метафори прозою Френсіса Скотта Фіцджеральда, і водночас передати драматизм та глибину першоджерела.
Роман вийшов друком 1925 року і став пам’ятником епохи "ревучих 20-х", коли США переживали неймовірний економічний підйом, а новоспечені багатії тринькали гроші на дорогі цяцьки та вечірки.
Письменник, від імені свого персонажа Ніка Карравея, препарує тогочасні вершки американського суспільства, виявляючи, що воно наскрізь прогнило, і складається із лицемірних, пихатих та зарозумілих людей із порожніми серцями та душами. Представникам золотої молоді він протиставив правдивого героя свого часу – нувориша та self-made man Джея Ґетсбі, який вийшов із найбрудніших низів і став королем Нью-Йорка, аж доки удача не відвернулася від нього.
У 1920-ті таких людей з’явилося чимало, і ставлення до них було неоднозначним – американські "аристократи" радо користувалися їхніми грошима та зв’язками, проте ніколи не вважали їх рівнею собі. Фіцджеральд прямо заявляє, що усі ці люди не варті й мізинця Ґетсбі, який попри брудні махінації на біржі, залишається ідеалістом та мрійником. Зрештою, кримінальна діяльність є лише його шляхом до "американської мрії", та й на цю криву стежку він став лише через кохання до жінки, яка врешті-решт так і не змогла оцінити його самопожертви.
Лурман майже не відходить від сюжетної канви роману. Він забирає кілька побічних сюжетних ліній, зосереджуючись на любовному чотирикутнику, куди потрапили подружжя Дейзі та Тома Бьюкененів, а також закоханий у Дейзі Джей Ґетсбі та простодушна коханка її чоловіка Тома. Головний герой Нік та його подруга-гольфістка стають мимовільними спостерігачами їхньої драми.
Усі ці події стають сюжетом для книжки Ніка, яку він пише у божевільні, лікуючись від депресії та алкоголізму. Цей привнесений сценаристами епізод дещо спрощує і роман, і його головного героя, проте принцип обрамленої історії якнайкраще виправдовує режисерський підхід Лурмана, який привніс у ретро-стрічку чимало новочасних деталей.
Лейтмотивом "Великого Ґетсбі" стає фраза про течію життя, яка постійно відносить нас назад у минуле. І Лурман повністю віддається цій течії, включаючи у своє екранне дійство елементи відомих кінокартин, серед яких можна згадати і "Вікно у двір", і "Кабаре", і навіть "Марію-Антуанетту", з якою стрічку поєднує сучасна закадрова музика, що вона підкреслює хаотичність тогочасного життя.
Лурман вповні віддається своїй любові до танцювальної ексцентрики у епізодах вечірок Ґетсбі. Це яскраве і божевільне видовище, де під ритми сучасної музики прекрасні та витончені панянки витанцьовують у п’яному екстазі під мерехтіння конфетті й бокалів з шампанським. Режисер намагається зробити свою картину максимально емоційною, і у цьому йому допомагають видовищні трансфокаторні наїзди, рапіди, суб’єктивна камера і комп’ютерні спецефекти. А посилює враження 3D формат, який здається у цьому ретро-фільмі цілком доречним.
Лурману вдається поетично візуалізувати численні метафори роману, і передати його настрій та стиль. Скажімо, білборд із рекламою окуліста (намальовані на синьому тлі очі в дротяній оправі), про який неодноразово згадує герой фільму Нік, перетворюється у фільмі на всевидюче божественне око, яке байдуже спостерігає за драмою двох родин. Лурман дотепно стилізував цю рекламу під першу обкладинку "Великого Ґетсбі", виконану в стилі ар-деко, і вона стала правдивим символом його картини.
Втім, фільм "Великий Ґетсбі", це не лише візуальна ексцентрика, а й продумані й переконливі акторські роботи усіх без винятку виконавців головних ролей. Попри усю зображувану розкіш, ця стрічка, насправді камерна любовна історія, яка розгортається в обмежених декораціях, і вимагає від акторів майже театральної виразності. Картина "Великий Ґетсбі" багата і на яскраві кольори, і на глибокі емоції, тож її глядачеві не вдасться занудьгувати, читав він роман Фіцджеральда чи ні.
УП. Життя, 17.05.2013