Нова стрічка "Кохання" знаменитого австрійського режисера Міхаеля Ганеке вже встигла здобути «Золоту пальму» в Канні й стати одним із головних претендентів на цьогорічний "Оскар" у номінації "найкращий іншомовний фільм". Цього тижня вона з’явиться і у столичному кінотеатрі "Київ", щоправда не у прокаті, а в рамках фестивалю "Інше кіно", тож ітиме всього тиждень. Втім, глядачі Одеси, Харкова, Чернівців, Донецька, Запоріжжя та Львова також зможуть переглянути фестивальні картини.
Про стрічку Ганеке у пресі з’явилося вже багато дуже схвальних відгуків, можливо тому, що це найбільш "людяний" з його фільмів, хоч і розповідає про доволі травматичні події. Австрієць завше знімав фільми, які шокували публіку не лише відвертим насиллям (фізичним та психологічним), але й самим підходом до організації кіновидовища. Вступивши у боротьбу із мас-медіа та жанровим кіно, які, на його думку, лише продукують шаблонні сюжети, режисер намагався відходити від протилежного та не залишати своєму глядачеві місця для заспокійливих ілюзій.
Так само вийшло із картиною "Кохання" – ця стрічка із романтичною назвою насправді розповідає про болісне та повільне помирання літньої жінки та страждання її чоловіка, який вирішує самотужки доглядати кохану. Цілком у властивій йому садистичній манері режисер фільмуватиме їхні муки і змушуватиме публіку дивитися на це знову і знову. Та, на відміну від попередніх фільмів Ганеке, де набереться зовсім небагато приємних героїв, персонажі "Кохання" одразу ж викликають симпатію.
Йдеться про колишніх консерваторських викладачів – Анну та Жоржа, які вже багато років у шлюбі. Вони проводять свої роки заслуженого відпочинку, відвідуючи концерти учнів, читаючи газети і книжки та роблячи один одному маленькі компліменти. Герої живуть у старій квартирі в центрі Парижа, яка, здається, законсервувалася ще у 1970-х роках. Їхнє помешкання заповнене книжками, на поличці стоїть старий компакт-плеєр, вітальню прикрашає рояль, а на стінах висять картини та килими.
Цей дуже зворушливий "професорський" антураж одразу викликає ностальгію за часами, коли люди цінували вдумливе читання та могли вести довгі розмови, сидячи у глибоких кріслах. Інший предмет ностальгії – самі постаті "старорежимних" викладачів Жоржа та Анни. Їх зіграли знамениті французькі актори Жан-Луї Трентіньян та Еммануель Ріва, які самі по собі є знаковими особистостями у європейському кіно. Ці чудові артисти зобразили своїх героїв такими собі уламками старого світу, що його вже не зрозуміти молодшому поколінню.
У Жоржа та Анни є доросла дочка-музикант (Ізабель Юппер), і є онуки, але вони не часто бачаться. Старенькі цінують гармонію, яка панує у їхньому житті, тож коли у Анни стається інсульт і половину її тіла паралізує, чоловік з усіх сил намагається зберегти милі серцю звички. Втім, з перших же днів хвороби стає зрозуміло, що зв’язок пари із зовнішнім світом, а також і один з одним починає слабшати. Дочку та учня, які приходять провідати Анну, лякає хвороба та смерть, в той час як старі починають приймати її як неминучий фінал. Зрештою, Анна сама поринає у світ дитячих спогадів, відгороджуючись від Жоржа стіною своїх страждань.
Міхаель Ганеке з акторами
Дія фільму майже не виходить за межі квартири. Ганеке відверто милується ретельно її підібраним начинням, змальованим, як він сам зізнавався, із помешкання його власних батьків. Та попри увесь свій трагізм, "Кохання" – стрічка надто суха та академічна. Вона приносить чисто аналітичне задоволення, але годі очікувати від неї катарсису. Слабкість фільму ще й у відсутності зрозуміло викладеної історії. За браком сюжетних деталей, глядач змушений шукати глибинних підтекстів, яких режисер, можливо, у картину і не закладав. Принаймні сцена з голубом, яка може бути потрактована цілком символічно, за словами Ганеке, означає лише те, що у Парижі "багато голубів".
Та найбільше дивує феноменальна подібність "Кохання" до минулорічної ісландської картини "Вулкан" режисера Руннара Рунаррсона. У цих фільмах ідентичні не лише імена героїнь та умови, за яких розпочалася хвороба, але й обставини їхньої смерті. Втім, у ісландця кінець приходить значно простіше та брутальніше, натомість, тоді як Ганеке наділяє смерть зовнішністю турботливої бабусі, яка нагадує, що на той світ було би не зле надягнути пальто.
Руннаррсон зняв просту і чесну картину про помирання близької людини і про усі ті суперечливі почуття, що їх викликає подібна ситуація. Його персонажі – звичайні люди, у їхніх стосунках немає особливих сентиментів, у побуті – декадентської краси, а у смерті – романтики. І хоча "Вулкан" отримав чимало нагород на міжнародних кінофестивалях і навіть висувався від Ісландії на "Оскар", він залишився у тіні фільму "динозавра" Ганеке.
Це нагадує один випадок із історії музики – якось всесвітньо відомого скрипаля Джошуа Белла попросили зіграти на станції метро, не розголошуючи своє ім’я. Музикант виконував дуже складні та вишукані твори і все одно на нього майже не звертали уваги. А наступного дня Белл провів концерт у залі, де глядачі мусили платити шалені гроші за місця. Публіка була в захопленні від майстерності дорогого зіркового скрипаля і на нього чекав справжній тріумф.
УП. Життя, 09.11.2012