Олег Чорний, кінорежисер, медіа-художник, автор низки публікацій про кіно та культуру. Член НСКУ та Української Кіноакадемії,  Kyiv Post

З 17 по 23 жовтня у Києві відбувся щорічний Тиждень критики, який традиційно розпочала церемонія вручення нагород 7-ї Національної премії кінокритиків «Кіноколо».

Переможцем у номінаціях «Найкращий повнометражний ігровий фільм» і «Найкраща режисура» стала стрічка Дмитра Мойсеєва «Сірі бджоли», яку, на додачу, відзначили за «найкращу роль» – за образ, втілений на екрані відомим актором Віктором Ждановим.

Це не перші призи «Сірих бджіл», адже у липні на ХV Одеському міжнародному кінофестивалі, який цьогоріч приймала українська столиця, картину визнали найкращим повнометражним українським ігровим фільмом.

Фільм «Сірі бджоли» також демонструвався у програмах міжнародних кінофестивалів у Туреччині, Румунії, Південній Кореї, Польщі, Південно-Африканській Республіці, Бразилії тощо.

А почалася фестивальна історія стрічки зі світової прем’єри у конкурсі поважного 53-го Роттердамського міжнародного кінофестивалю в Нідерландах, де стрічка двічі з успіхом демонструвалася у вщерть заповнених залах і отримала чимало теплих відгуків глядачів.

Фільм «Сірі бджоли» режисера Дмитра Мойсеєва створений за однойменним романом Андрія Куркова, твори якого перекладені різними мовами та видані у багатьох країнах.

Роман «Сірі бджоли» вийшов у 2018 році й увійшов до короткого списку «Книга року ВВС-2018». Наступного року режисер Віталій Малахов поставив за ним виставу, яка здобула нагороду «Київська Пектораль» та й нині з успіхом іде на сцені київського Театру на Подолі. А ще у 2022 році за роман «Сірі бджоли» Андрія Куркова відзначили у Франції Премією Медичі.

У романі, як і у фільмі Дмитра Мойсеєва, події відбуваються в одному з уже майже залишених мешканцями сіл на Сході України, яке в результаті бойових зіткнень між українськими військами та формуваннями російських окупантів і місцевих сепаратистів, опинилось у так званій «сірій зоні».

Значення цього гнітючого терміну, на жаль, добре відоме багатьом українцям, бо «сіра зона» – це не лише якийсь шматок землі поруч із лінією фронту, не контрольований повністю ані нашими, ані ворогами.

Образно кажучи, «сіра зона» – це не лише нічия земля, це територія невизначеності, непевності та невпевненості.  

Що робити, коли прийшла війна і твій дім  раптом опинився у сірій зоні?  Залишатися з ризиком для життя, чи поїхати? Тут твоя мала батьківщина, твій дім, твоє життя, все знайоме й добре знане з дитинства. Все це покинути й вирушити кудись у невідомість, та ще й коли ти вже не надто молодий…  Тому деякі все ж вирішили залишитися.

Та ще й жити у «сірій зоні» зовсім непросто. Відсутні будь-які елементарні побутові умови, немає електрики, магазинів, стабільного зв’язку та медичної допомоги.  На додачу, зовсім поруч війна, яка нікуди не поділася, як і пов’язане з нею відчуття небезпеки, однак якось призвичаїлися.

У декого з тих, хто залишився, поступово сформувалося відчуття ілюзорної стабільності – такий собі status quo, що триває вже десятиліття, і вони прийняли таку долю, змирилися, навіть навчилися втішатися тим, що мають. Аби не було гірше… А ще додалося гірке відчуття образи за те, що вони насправді нікому не потрібні й про них просто забули.

Усі згадані риси притаманні героям роману й фільму – двом пенсіонерам. Одного звуть Сергій (його грає Віктор Жданов), а другого – єдиного в усьому селі сусіда – Пашка (Володимир Ямненко). Сергій опікується пасікою, а Пашка, за його словами, «живе собі в радість». Пашка дійсно з усіх сил намагається бути активним і триматися, як то кажуть, «на позитиві», однак «яка тут радість?» – слова Сергія звучать з гіркою іронією. Їхні стосунки аж ніяк не можна вважати дружніми чи добросусідськими, але вони співіснують, змушені спілкуватися, навіть терпіти один одного.

За словами режисера, власне персонажі, люди з «сірої зони», детально та з неабиякою увагою й глибиною виписані Андрієм Курковим, надихнули Дмитра Мойсеєва пристати на пропозицію продюсерки Іванни Дядюри взятися за створення фільму.

Проте, як каже Дмитро, фільм все ж відрізняється від роману, який був написаний шість років тому. Ситуація на Донбасі змінилася, і це, звісно, спонукало до змін у сценарії.

Проєкт «Сірі бджоли» отримав державну підтримку, вигравши конкурс Державного агентства України з питань кіно, і Дмитро Мойсеєв разом із оператором Вадимом Ільковим і художником-постановником Владленом Одуденком вирушили на Донбас шукати майбутні місця зйомок.

Об’їздили чимало міст і сіл, побували й у реальній «сірій зоні» (щоправда, фільмувати там їм заборонили). Для режисера це була перша подорож селами Донбасу, і найбільше його вразило різноманіття Донбасу. А ще справжньою  коштовною знахідкою стали розмови місцевих мешканців, репліки та вислови яких Дмитро потім використав у діалогах персонажів фільму.

У селі  Вовчоярівка Сіверськдонецького району Луганської області знайшли найголовнішу локацію – будинок і двір Сергія, також планували зйомки й у селі Нагірному. Як згадує Дмитро, було добре чутно звуки обстрілів вдалині, і вже тоді відчувалося, як посилюється атмосфера напруженості.

У ніч з 21 на 22 лютого 2024 року знімальна група почала фільмувати, але їм наказали зупинитися, зібрати речі та виїжджати, тож о 3-й ночі вони вирушили до Києва. Вранці 23 лютого провели збори, обговорили подальші кроки. Дмитро з оператором вважали, що за тиждень, або два все владнається, вони повернуться на Донбас і продовжать фільмування. Натомість продюсерка картини Іванна Дядюра запропонувала все ж знайти альтернативні локації поблизу Києва, тож вирішили наступного дня почати пошуки.

24 лютого всі плани пішли шкереберть і, звісно, вже стало не до кіно. Дмитро залишився у Києві, долучився до волонтерського руху, розвозив на авто гуманітарну допомогу та інші потрібні вантажі, а потім влаштувався в організацію «Київ волонтерський» і доставляв продукти.

І все ж у жовтні 2022 року роботу над картиною відновили. Раптом з’ясувалося, що проєкту фантастично пощастило: відзняти встигли лише чверть, але весь матеріал з Донбасу можна було використати й ці епізоди не потрібно було перезнімати. Звісно, Дмитрові довелося доопрацювати сценарій і внести чимало змін. Зокрема, з’явився новий фінал – зовсім інший, ніж у попередніх редакціях сценарію, яких було чимало (режисер згадує п’ять, чи шість) і тим паче не такий, як у романі.

Фестивальна історія «Сірих бджіл» триває, але фільм, звісно, з’явиться й у нашому прокаті. Він вартий уваги не лише тому, що отримував відзнаки.

«Сірі бджоли» – це в хорошому сенсі класична стрічка, з хорошими акторами, які надзвичайно органічно втілили на екрані своїх персонажів. Картина зроблена з надзвичайною увагою та співчуттям до героїв, звідси й точність і лаконізм роботи режисера, виконавців, оператора, художника та інших членів знімальної групи, втіленій у візуальному рішенні фільму. 

А ще попри певну камерність у фільмі добре відтворена атмосфера Донбасу, а також передчуття наближення та неминучості великої біди.

Місця фільмування на Донбасі нині окуповані агресором і виглядають вже геть по-іншому, не такими, якими залишилися на екрані.

Ще важливий момент: «Сірі бджоли» – не лише фільм про «сіру зону» та життя звичайних людей у ній. Це історія про те, що життя у «сірій зоні» не може тривати вічно. Оманлива стабільність рано чи пізно закінчується, і треба визначитись. Не уникнути, не сховатися, чи перекласти на чиїсь плечі.

Все одно доведеться робити свій вибір і відповідати за нього.