Фільм «Ми є. Ми поруч» (2020)
Режисер та сценарист – Роман Балаян.
Продюсер – Іванна Дядюра.
Оператор – Юрій Король.
Художник-постановник – Влад Одуденко.
У головній ролях – Ахтем Сеітаблаєв та Катерина Молчанова.
«Помилка в діагнозі» – такою була робоча назва нового фільму Романа Балаяна, що вийшов під найменуванням «Ми є. Ми поруч». Чому така нелегкотравна назва вникла замість цілком зрозумілого словосполучення, яке, будучи ідіоматичним виразом, фразеологізмом загрозливого штибу, припускало водночас багатомірні інтерпретації ціннісного, етичного ґатунку? Версія відповіді вимальовується лише після перегляду картини.
Фільм, жанр якого можна визначити як контамінацію love story та екзистенційної драми, яка від глибокого «нуару» поступово переходить у ліричний регістр і сягає притчевості у фіналі, охоплює широке коло буттєвих, моральних та моральнісних, екзистенціальних проблем. Головний герой картини – лікар-хірург Олексій. За трагічною випадковістю йому не вдається врятувати свого 7-річного похресника, сина близьких друзів. Хлопчик помирає на операційному столі. Лікар звинувачує себе в помилковому діагнозі й під тягарем відповідальності звільняється з роботи. Приречено блукає містом, практично шукаючи смерті як спокутування й забуття. Біль пораненої душі, фатальна нестерпність провини, трагічність світосприйняття, розлиті в атмосфері від початку картини. Чорно-біла естетика фільму співзвучна градаціям настрою героя: депресивна палітра сірого. Лише ретроспекції його спогадів та уривки снів – світлі, осяяні сонячним промінням, дарують хвилини щасливого забуття.
Роман Балаян у своєму робочому кабінеті
Все змінюється у житті Олексія після знайомства з дивною дівчиною, яка представляється подвійним ім’ям – Марія-Анна. Відтоді події розгортаються стрімко, у незвичний, іноді дратівний, а часом відверто містичний спосіб.
З моменту несподіваного знайомства Олексія з Марією-Анною минає дві доби, точніше, дві ночі й три дні, відтак, згідно з улюбленою темпоральністю Балаяна, – «два місяці, три сонця». За цей стислий відтинок часу герої переживають всю амплітуду почуттів – від взаємної недовіри й відторгнення до симпатії, співчуття й закоханості.
«Ми є. Ми поруч»
Роман Балаян, як відомо, режисер акторський. Він і цього разу знайшов органічних виконавців. Два титульні персонажі – цікаві неповторності, за якими хочеться спостерігати. Ахтем Сеітаблаєв, наче розчинивши власну суб’єктивність у кадрі й подіях, викликає довіру до справжності характеру Олексія (sik! значення імені Олексій – «захисник»; Роман Гургенович любить це ім’я й уже неодноразово дарував його своїм героям). Марія-Анна (Маріанна) у виконанні Катерини Молчанової – юна жінка янгольської зовнішності – таємнича й неоднозначна, трохи блаженна. Вона спілкується з птахами мовою їхнього цвірінькання, знає вірші Ахматової «від самої авторки», цитує філософів, як стверджує, також з перших вуст. Зокрема, про подвійність, притаманну всім жінкам. Разом з тим, неоднозначність Марії-Анни семантизована через її подвійне тезоіменитство. Біблейське ім’я Марія (Міріам) перекладається як «бажана», «гірка», «безтурботна». Довідкова література пропонує також тлумачення: «відкинута», «сумна», «пані». Анна – також біблейське ім’я, означає «блага», «милість Божа»). Натомість двоєдність імен – «Маріанна», а саме так Олексій називає нову знайому, – несе значення практично протилежне: «відкинута благодать» або «сумна грація».
Містерія кохання між Олексієм та Маріанною, зрештою, організує всі проявлені й непроявлені у фільмі світи.
Гойдалка «романтичних» стосунків розхитується в цілком пізнаваних міських пейзажах. Це київська історія. Київ – не просто місце подій, а й справжній їхній учасник – майже одухотворений персонаж. Алея Героїв Небесної Сотні, види з пагорбу над Майданом Незалежності, Пішохідний міст, імпровізований танець на якому позначив метафізичний центр фільму. Витончена чуттєвість обіймів, злагоджена пластика рухів у повільному вальсуванні – це як таємна змова двох, усамітнених у юрбі Інших, свідома згода героїв перетнути точку неповернення до царини страждань. Близькі плани елементів міського декору й приміські перспективи, ритуальні споруди створюють гетерогенне, привабливо різноманітне середовище, комфортне для існування. Кафе, де героїня із задоволенням їсть морозиво. Зоопарк із рідкісним білим тигром, ув’язненим за склом довічного вольєра. Дерев’яна церква, де герой ставить заупокійну свічу…
Осмислення буття на перетині життя і смерті, провини й спокутування, гріховності й духовності, тварного й людського. Онтологічна матриця модерну з її бінарними опозиціями «високого» й «низького». Втім, події, стосунки між титульними персонажами сповнені безліччю найтонших смислових обертонів. Таке безцінне нюансування підкріплене вишуканістю візуального рішення. Чорно-біла гама екранного світу презентує його емоційно-енергетичну наповненість. Амплітуда широка: від клаустрофобічної чорноти, з якої промені контрового освітлення виривають лише окремі контури елементів предметності, тіл, звитків хвилястого волосся, – до біло-молочного безмежжя, залитого сонцем світу в переривчастих спогадах. Поступово світло з ретроспекцій поширюється на дійсність Олексія й Маріанни, не засліплює передчуттям несамовитого щастя, втім дає надію.
За відмови від диктату колірності зображення набуває аскетизму, графічної краси. Вражає експресивна принадність пейзажів, де лаконічний ритм стовбурів струнких дерев змінюється пароксизмом їхнього покрученого коріння.
Розкішна візуальність. «Відповідальність» за вишуканість зображень із режисером поділяють оператор Юрій Король та художник-постановник Влад Одуденко.
Медитативне взаємопроникнення світів. 90 хвилин цілком європейського кіно. Не того, що визначається, як «мейнстрим», а такого, що «не для всіх», яке, зрештою, і стає розрадою для синефілів, кіногурманів, для фестивального глядача. Фільм не дратує «картонною» драматургією, коли всі ходи відомі заздалегідь. Автор дає глядачеві повну свободу розуміння того, що відбувається на екрані. Дозволяє знімати «свій шар» – доступний та суголосний з особистісною моделлю світосприйняття. Замість звичної для новітнього кіно площинності, зручної для постмодерного «ковзання по поверхні» – глибина, в яку можна занурюватися, поринаючи до нюансів, версії та інтерпретації подій.
Роман Балаян як людина модерну, митець, вихований на цінностях індивідуального, суб’єктивного, екзистенційного, після десятирічної перерви елегантно й ненав’язливо продемонстрував адекватне розуміння сучасного світу. Світу, який, стомившись від нав’язливих надвеселощів іронічної гри й нігілізму, реактуалізує зв’язок із містикою та сакральністю. Саме архаїчні елементи предмодерного мислення складають у фільмі паралель «твердому» світові фізичного існування a’la modernity. Водночас усе наполегливіше оприявлюються віртуальні породження новітніх технологій. Фантазмічні впливи цифросвіту амбітно претендують підмінити, витіснити вимір дійсних емоцій та переживань. І це – ще одна паралель буттєвості сьогодення.
Дратівливі повсякчасні й недоречні втручання віртуального виміру символічно означені у фільмі дзвінками стільникового телефона. Відтак, ґаджет виступає не стільки функціональним приладом (Олексій неодноразово викликає таксі, дзвонить про дозвіл на авто під’їхати до церкви), скільки виміром несвободи. Канал опосередкованої комунікації стає своєрідним генератором тривожності.
Задзвонив телефон. На екрані висвітилась фотографія головного лікаря (цю роль виконав кінокритик Сергій Тримбач). Пересічний, здавалося б, вхідний сигнал ґаджета практично руйнує відносну врівноваженість світу, сповненого кохання та естетично оздобленого суму, стає провісником дестабілізації. А виклик колишнього начальника – репрезентанта світу постмодернових реляцій – своєрідним детонатором: відомості про експертний висновок «емболія», що цілком засвідчує алібі хірурга, для самого Олексія аніяк не знімає трагізму смерті хлопчика.
Роман Балаян з художником-постановником Владом Одуденком на фільмуванні
Прояви ж невротичної поведінки в головного лікаря виразно асоціюються не тільки з розчаруванням у можливостях сучасної медицини, а й зневірою в силі наукового знання, раціонального мислення як такого. Відтак, втручання до ситуації, оприкметненої вишуканістю й уповільненою неквапливістю, іншофактурного, практично чужорідного персонажа, переконливо свідчить: «Ми є. Ми поруч». Це туга за модерном у координатах «постмодерну». Додаткові підстави розглядати тканину фільму як синхронічну суперпозицію – співіснування різних парадигм, моделей світоустрою, дають також неодноразові звернення до наративної стратегії містичного, укоріненої в глибинах предмодерної Традиції.
Щемливе передчуття наближення нового лиха поглиблюється, коли залишена на самоті Маріанна йде за чорною кішкою. В історії значної частини Європи чорна кішка вважалася приналежною до демонів і магії, була символом злих прикмет, провісницею нещастя.
Біда не забарилася. Дівчина випадково потрапила на очі санітарам швидкої допомоги, які впізнали в ній пацієнтку, схильну до втечі. Мовляв, бідолашна час від часу відправляється до водойм у прагненні віднайти батьків, які потонули 7 років тому. Маріанну примусово повертають до лікарні, тамуючи заспокійливими уколами біль, від якого немає рятунку.
Таким чином, відбувається своєрідна експлікація сюжету живописного полотна, що його напередодні роздивлялася Маріанна: скутий янгол із зав’язаними очима, що його на ношах транспортують у невідоме Ніщо два чорні демони.
Цілком щасливим порятунком коханої з тривалого уразливого відчуження та ізоляції в божевільні може видатися фінальний прохід коридором психлікарні Олексія з Маріанною на руках. Та щось заважає остаточно повірити у щасливо безхмарний ґепіенд. Провокують непевність та загрозливо карколомна швидкість руху авто Олексія, який чимдуж мчав рятувати блаженну й сумну панну свого серця, й неочікуваний виліт пташки, що, розбивши скло, вирвалася на свободу з рутинного полону, із задушливої атмосфери психіатричної лікарні. Так душа відлітає в емпірей, населений янголами, де немає болю, скорботи й нестерпного почуття провини. Кожна сцена породжує безліч асоціацій. Дріт, серпанок, вуаль у заключному епізоді ніби символізують умовність метафізичного виміру поєднання закоханих, виводячи їхнє щастя за дужки можливості й реальності, до альтернативної моделі існування. Це – вихід в інобуття, згідно традиціям віри, духовного єднання й порятунку у Вічності.
Втім, кожному вільно відповідно до власного світорозуміння інтерпретувати фабульний ряд фільму, в якому раціонально-розумне й надприродне визначають нетривкі координати буття героїв та вигини їхніх доль. Спроби автора поєднати життя і смерть у вишуканій орнаментиці життєвих перипетій виводять стрічку до регістру філософських міркувань про буття та його конечність, детермінованість випадковістю й закономірними подіями, про співіснування різних модальностей часу, дієвість образів нашої пам’яті, впливовість спогадів та снів, помислів про паралельність земного буття й трансцендентного існування духовних сутностей наших близьких, коханих, рідних. Вони є… Вони поруч.