Ірина Зубавіна, Берлін-Київ
«Срібного ведмедя» Берлінале за найкращий сценарій приніс братам Даміану й Фабіо Діноченцо фільм «Погані казки» (італійсько-швейцарська копродукція, 2020). Отже, після дебюту «Хлопчики плачуть» у «Панорамі» (2018), повернення братів Дінноченцо до Берлінале з їхньою другою стрічкою виявилося тріумфальним.
«Погані казки» відстежують життя кількох родин у заможному передмісті Рима протягом задушливого літа – такий-собі «приміській нуар». Темні історії маленької спільноти: злостиві невротичні батьки провокують гнів депресивних дітей.
Четверо емоційно придушених підлітків у складному віці статевого дозрівання страждають від садизму й байдужости дорослих.
Віола (Джулія Мелілло) – симпатична дівчина, завжди тримає очі долу. Втім, скромність її не рятує: розлючена мати голить їй голову, аби Віола не притягувала хтиві погляди сусіда, приятеля її батька. Віола, ніби заціпенівши, не реагує на таку жорстокість, але решту фільму проводить у чорній перуці. Її кузени Алексія (Джульєтта Ребеджані) та Денніс (Томмазо Ді Кола) змушені під час родинної вечері голосно звітувати про свої успіхи в навчанні. Та навіть найвищі бали викликають в їхніх батьків лише холодну роздратованість.
Пасивна агресія дорослих шукає маніфестацій. Задля тамування люті – батько Денніса пробиває ножем сусідський надувний басейн, заливши брудною водою всю вулицю. Інший сусід – Бруно, порятувавши сина, який вдавився стейком, розгнівано йде геть. Мати ж лає переляканого хлопчика за те, що той посмів засмутити батька.
За кожним престижним фасадом – своя «родинна трагедія».
Деякі позитивні почуття спостерігаються між блідим, мовчазним та хворобливим Ґеремією (Джастін Коровкін) та його екстравертним татусем-одинаком (Ґабріель Монтесі), що той переконаний у своїй зовнішній схожості з Антоніом Бандерасом. Та й тут усе неоднозначно. Сповнений тестостероном бонвіван, коли його син захворів на кір, навчає хлопчака, як заразити приятельку, поки сам залицяється до апетитної матусі дівчинки.
Інший самозакоханий мачо на вечірці, кинувши хтивим оком крізь скляні двері на дружину сусіда, голосно озвучує свої мрії на тему, «що б він із нею зробив». Тим часом його 12-річний син із приятелем, сховавшись у ванній кімнаті, вивчають наповнення жорстких порносайтів у татусевій мобілці. Схоже, заповіді не діють у цьому маленькому закритому світі. Отже, діти, не маючи моральних орієнтирів, не відають, що чинять. Або ж свідомі у своїх учинках?
Діти прагнуть наслідувати старших, не розуміючи сенсу їхніх дій, призначення та функцій, що виглядає страшно й водночас смішно.
Кумедно розвиваються стосунки між сором’язливим півпарубком Деннісом та молодшою школяркою, яка вважає, що готова його спокусити й поводиться з розкутістю досвідченої жінки. Сцена їхнього побачення, з якого підліток тікає щодуху, просто анекдотична.
Глибоко вагітна юна продавчиня різного мотлоху Вільма (Іліана Дамбра), помітивши сексуальну зацікавленість нею з боку підлітка, задля насміху провокує його. Коли хлопчик пригощає її печивом, уїдливо запитує: «А молоко є?». І зціджує кілька крапель білої рідини просто з грудей.
Глухий гнів зовні позитивного Денніса та похмурого Ґеремії дозріває, готовий вибухнути. З підручних матеріалів хлопці майструють бомби. Не домовляючись. Кожен за власним проєктом, буцімто в якості завдання на літні вакації. Тим лякають батьків, бентежать поліцію.
Можна продовжувати перелік провокативних подій фільму, що відбивають цинічне ставлення італійських братів до персонажів, чиї інтереси обертаються у вирі неприборканих імпульсів. Запроваджуючи мозаїчні дослідження сексуальних девіацій, токсичної маскулінности, болісного статевого дозрівання, брати-«казкарі» цілеспрямовано руйнують міт про непорушну міцність італійської родини. Нещасливі діти потерпають від суворих дорослих, які виміщають на них власні невдачі, невдоволення, просто поганий настрій. Протистояння найближчих людей відбувається в задушливій атмосфері щоденної недоброзичливости сусідського оточення.
Гнітючий тиск клаустрофобного середовища «Поганих казок» підсилюється використанням жовтуватих фільтрів та ексцентричним саундтреком, що поєднує елементи сучасної класичної музики, італійської естради та «співу» цвіркунів.
Похмурий погляд на благодатний вік дитинства сформувався у братів Дінноченцо, як виявляється, доволі давно. На пресовій конференції Даміано Дінноченцо пояснив, що вони з братом написали сценарій «казок», коли їм було дев’ять років. Проте саме зараз, коли почали «старіти», відчули потребу оприлюднити цю історію. Заявлений як казка, фільм виглядає чорною комедією, карикатурою, справжнім уроком із поганого виховання. Щось на кшталт «капосних порад» від «найшкідливішого письменника дитинства» Григорія Остера. Напрочуд мізантропічна дидактика фільму, залишаючи гіркий присмак, все ж провокує сміх.
Щось підказує: «Погані казки» – це й не казки зовсім, а спостереження авторів за реальністю крізь призму власних песимістичних вражень від дитинства. Ситуації цілком впізнавані. Часом – дещо гіпертрофовані замальовки реальних людських стосунків. Географічна й часова прив’язка до напівсільського передмістя Рима 1980-1990-х, про що свідчить одяг персонажів та елементи оздоблення їхніх будинків – суто умовна. Події цілком можуть відбуватися далеко за межами Італії. Сказати б, стильові запозичення з американського реалізму римуються з американським незалежним кіном кінця 1990-х – такими фільмами, як «Діви-самогубки» Софії Копполи.
При цьому авторами «Поганих казок» запроваджено лукаву містифікацію. «Казки» мають традиційного оповідача, чий закадровий голос зачитує зовсім неказкові фраґменти щоденника 12-13-литньої дівчинки, ніби випадково знайденого ним, дописаного та переосмисленого.