Два тижні тому я мав нагоду побачити ще один фільм Лозниці. Це була документальна стрічка "День перемоги" (незабаром вона також вийде в прокат).

Фільм присвячений святкуванню Дня перемоги в меморіальному парку в Берліні. Щороку на один день парк стає місцем зборів прихильників "русского міра" з усіх усюд - із Росії, України, Білорусі, Казахстану, "ДНР" і тп.

При цьому стиль режисера максимально безсторонній: він просто документує. Він не бере жодної участі у події та не коментує її. Камера неквапливо вихоплює сцену за сценою та подає глядачеві без жодних додатків і домішок.

Це нагадує фільм, змонтований з кільканадцяти камер спостереження. Тут зібралися байкери. Тут співають радянських пісень. Тут – українських народних. Тут виступає німецький комуніст.

Загалом це складається в доволі знайому нам картину радянського свята, хоч чомусь не такого веселого, як це бувало на наших теренах: над всім тяжіє якась приреченість і вторинність.

"Донбас" Лозниці знято цілком у такому ж стилі. Хоча, на відміну від "Дня перемоги" та більшості інших раніших картин Лозниці, "Донбас" є ігровою стрічкою, режисер застосовує ідентичний прийом.

Фільм не має загальної фабули. Зв'язок між сценами забезпечується персонажами. Головний герой певної сцени започатковує наступну сцену, в якій поступається чільною роллю іншому персонажеві. Далі ситуація повторюється. А режисер і надалі – сторонній спостерігач.

Стрічки "День перемоги" і "Донбас" пов'язує ще дещо, окрім манери. І там, і там Лозниця змальовує "русскій мір".

Щоправда, це – два його різні прояви. Різні ступені вияву.

У Берліні "русскій мір" почувається гостем. Завітав на один день у році. І хотів би – але не спроможний себе розгорнути. У Берліні він вимушено стриманий – можливо, саме тому й невеселий. 

Інша річ – на Донбасі. Тут ми бачимо "русскій мір" в його щонайвищому ступені інтенсивності. Це апофеоз. "Русскій мір" на Донбасі не стримується абсолютно нічим. Він буяє та розгортається із усією своєю природною силою. Набирає всіх форм, яких може і хоче набрати. Із закритої речі-в-собі обертається на річ-для-себе.

Парадоксально, але на Донбасі "русскій мір" перебуває ймовірно навіть у більш розгорненому стані, аніж в Росії, де теж стикається із обмеженнями, хоча й іншої, ніж в Берліні, природи. Але на Донбасі він – чиста стихія.

Що ця стихія – страшна, руйнівна й абсурдна – я ще нижче скажу. Тут же важливо наголосити на зв'язку берлінського та донбаського станів "русского міра". Перший, відірваний від другого, може здаватися безневинним і навіть гідним жалю й співчуття.

Адже шкода цих дивакуватих людей, що проїхали тисячі кілометрів, аби колективно поностальгувати. Та фільм "Донбас" не лишає ілюзій стосовно того, за чим саме вони ностальгують.

Можливо я помиляюся, але мені видається, що "Донбас" орієнтований передусім на закордонного глядача.

Адже ми всі здебільшого розуміємо, що таке "русскій мір". Ми всі – родом звідтіль.

Ми практично щоденно стикаємось з хамством, яке є однією з його засадничих прикмет.

Ми всі бачили його втілення на Антимайдані.

Нам не треба далеко ходити (тим більше – у кінотеатр), щоб побачити "русскій мір". Можна просто ввімкнути "Россию 1". Або вийти на вулицю й прогулятись.

Може, важко це визнати, але він дотепер серед нас. А якщо бути чесними до кінця, то почасти і в нас. Ще не встигнули перетравити – і не лише донеччани і луганчани. Ну, то хіба нас здивуєш?

Інша річ – європейський чи американський глядач. Що він знає про "русскій мір" і Россію?

Десь щось чув про Льва Толстого і Анну Карєніну. Десь читав Федора Достоєвського – "Злочин і кару". Бачив фільм за мотивом "Лоліти" Володимира Набокова.

Якщо взяти більш підготовленого глядача, то він може додати (не без захвату і симпатії), що "русскій мір" – це про пошуки правди і про якусь виняткову моральність.

Але ж ні. Навпаки. "Русскій мір" – це якраз про нахабне та безсоромне паплюження правди. Про моральне падіння й розтоптану гідність. Про фізичне й моральне насильство. Про відсутність свободи та справедливості. Фільм "Донбас" – про цей світ. І роль стрічки насамперед продемонструвати далекому західному глядачеві, чим є "русскій мір". 

У цьому сенсі вважаю слушним і правильним рішення нашого оскарівського комітету номінувати саме цей фільм на премію "Оскар".

На прикладі російського посольства в Австралії (яке випустило заяву в зв'язку з прокатом стрічки в цій країні) можна побачити, наскільки дошкульним є "Донбас" для росіян.

Тож, що більше країн його перегляне, тим легше нам буде на дипломатичному фронті доводити, з чим ми маємо справу на окупованому Донбасі. З чим же ми маємо справу?

Про те, що "народні республіки" – це постановочна і фейкова реальність, Сергій Лозниця розповідає вже в найпершій сцені.

Фільм розпочинається з пересувної гримерки-фургона, в якому підмальовують "акторів". Вже за хвилину вони організовано вийдуть з приміщення й дворами дістануться гаражів, на мить завмруть. Тоді – приліт. Заждуть іще хвилину – й підтягнуться до понівеченого мінометним вогнем тролейбуса (тут донеччани неодмінно впізнають район Боссе, де взимку 2015-го було розстріляно тролейбус).

Біля тролейбуса вже чатуватимуть російські телевізійники. "Я продавщица в соседнем магазине, услышала выстрелы..." – візьме слово на камеру перша акторка. "А я – дворник..." – скаже другий.

Від цієї самої першої сцени Лозниця майстерно створює враження, що все, що відбувається на окупованому Донбасі, є якоюсь несамовитою, злою й безглуздою грою. Фантасмагорією. Що все неначе насправжки – й водночас по грі. Що всі чомусь раптом взялися грати погану й абсурдну п'єсу – й ніяк не можуть спинитись, прокинутись. 

В людини, яка ніколи впритул не стикалася з "русскім міром", під час перегляду стрічки може часами складатися враження, що цього просто не може бути. Усе здається гіперболізованим і театральним, неначе вигаданим.

Саме таке стійке враження мала моя дружина, котра родом із Західної України й за великим рахунком не знає Донбасу.

Втім, я не мав жодного сумніву у достовірності персонажів і ситуацій. Позірна недостовірність пов'язана зі сконцентрованістю, адже в реальному житті цього справді немає. Не можна за один день (надто 120 хвилин) стати свідком такого букету.

Та якщо подивитися на них зосібна, то всілякі питання зникають. Я бачив і знаю геть усі типажі, що представлені в стрічці. Вони навіть не правдоподібні – вони правдиві.

Сильною стороною стрічки є наявність двох планів (шарів) реальності.

Перший – описана щойно фантасмагорія, маскарад. У цьому світі буяють емоції, але сплять почуття. Тут немає напівтонів. Гнів, ненависть, відраза чи пристрасть виринають із підсвідомості персонажів й проявляються в чистій формі; свідомість не контролює їх плин.

У цьому сенсі герої "Донбасу" часами нагадують персонажів Босха. Босх зображував не людей, але функції від гріхів: заздрість, гнів, пристрасть знаходили прояв у міміці, виразі обличчя, рухах, очах. Щось подібне ми бачимо в екзальтованих "новоросах" Лозниці: чи то в нареченій під час весільної церемонії, чи то в пенсіонерках, які роздають стусани полоненому. 

Відраза й огида – два провідні почуття, які викликають у глядача дані сцени. У цьому сенсі ми можемо говорити про дегуманізацію героїв "русского міра". Їм важко співчувати без спеціальних мисленнєвих зусиль. 

Втім, Лозниці вдається створити й паралельну реальність. Він залишає невеликий простір, де маскарад поступається місцем справжньому. Це правдиве являє себе здебільшого в формі страждання.

Ми бачимо це, зокрема, у сцені в бобмосховищі, де заручники розв'язаної окупантами війни вимушені виживати в нелюдських умовах. Там, попри вкрай вражену людську гідність, ще лишається трохи простору для людського. Надто людського.

Окупаційна природа режиму "ДНР" у стрічці Лозниці не підлягає жодному сумніву та відверто прочитується в низці сцен. Більшість епізодів відбуваються на окупованих територіях, і про це щоразу нагадують титри.

У сцені з німецьким журналістом ми бачимо "іхтамнєтів" (російських військових і офіцерів), які керують місцевими "ополченцями", проте воліють лишатись за кадром журналістського об'єктива й відряджають для коментарів німцеві ряженого божевільного казачка. 

В низці сцен спростовується пропагандистська теза про начебто "народну республіку". Ми бачимо, як окупанти віджимають в бізнесу транспортні засоби й гроші; як "ополченців", немов рабів, побивають палицями за найменші проступки; як бандити дорікають молодим хлопцям за небажання вступати в лави бандитів.

На відміну від окупантів, які почуваються господарями становища, прості люди постають в стрічці Лозниці мовчазною безправною масою.

Режим, який називає себе "народним", на повірку виявляється окупацією та бандитською диктатурою, що утримується при владі шляхом приниження людської гідності й заломлення волі.

Власне, тут ми підходимо до ключової претензії, яку висувають Лозниці: чому цей апофеоз "русского міра" в окремих районах Донецької області режисер пойменував "Донбасом". 

Донбас, згідно з Лозницею, постає регіоном:

- в якому панують підлість та ницість,
- в якому естетичні смаки та етичні норми – це якесь пекельне пекло,
- в якому "русскій мір" почувається органічно, 
- в якому живуть навіжені носії "русского міра", які ненавидять все українське,
- в якому живе безправне бидло, готове мовчки коритися окупантам,
- в якому немає українців, ладних чинити опір окупантам.

Такий "русскомірний" Донбас вочевидь суперечить Донбасу реальному. Це є абстракція, яка є далекою від реальності.

По-перше, реальний Донбас не увесь окупований. 2/3 Донецької та Луганської областей контролюються Україною. Натомість у фільмі частину (окуповані ОРДО) подано як ціле (весь Донбас). Можна сказати й інакше: увесь Донбас зведено (звужено) до окупованої частини – так, наче іншого Донбасу не існує.

По-друге, Донбас реальний чинив і чинить (у різний спосіб) опір окупантам. На окупованих теренах живуть сотні тисяч людей, які чекають на деокупацію. Є сотні, а, може, тисячі людей, які працюють на повернення України. Вони щодня тихо виконують свою роботу, хоча ми можемо нічого про них не знати. І принаймні із фільма Лозниці ми нічого про них не дізнаємося.

Така однобокість (абстрагування) вочевидь має теоретичну й естетичну цінність.

"Русскій мір" на Донбасі слід естетично зафіксувати. Це вкрай важливо для майбутньої інтерпретації та зображення подій. І Сергій Лозниця це бездоганно зробив.

Разом із тим, сьогодні така абстракція створює низку проблем у сприйнятті стрічки Лозниці непідготовленими глядачами. Під непідготовленими глядачами маю на увазі людей, які не жили й не бували у регіоні. Які, не знаючи реальної ситуації, мають, однак, певні "знання" про регіон, набуті впродовж останніх років. 

Що це за набір "знань"? Від раніших часів – це епітети на кшталт "донецькі", "бандити", "совки", "москалі" й "спасіба жителям Донбасу". Від новіших часів – "сєпари", "зрадники", "самі вінаваті".

При цьому людині властиво вдаватися до узагальнень, підводячи під ці означення всіх без винятку. 

Фільм Лозниці, на жаль, дуже добре сприяє таким узагальненням. Непідготовлена людина, яка приходить в кінотеатр з переліченими упередженнями, знаходить підтвердження своїм поглядам і утверджується на думці, що на Донбасі, мовляв, немає ніц українського. Що ніхто на Донбасі не хоче повернення в Україну. Що "нам" (нормальним) із "ними" (ненормальними) не по дорозі. Що воювати за їх повернення – вкрай сумнівна ідея.

Важливо, що образи "мешканців Донбасу", створені Лозницею, добре закарбовуються у пам'яті й формують емоційні настанови. Які, як відомо, значно потужніші в сенсі зміцнення стереотипів, ніж просто теоретичні знання.

Це образи "мешканців Донбасу", які побутуватимуть в суспільній свідомості (чи підсвідомості) десятиріччями.

Понад те, вони мають всі шанси стати каноном в кінематографі й, можливо, літературі.

І знадобиться чимало зусиль, аби довести, що "там" не всі такі. І що Лозниця узагалі-то мав на увазі "адептів "русского міра" де б вони не були", а не "жителів Донбасу".

Названі обставини надають іще більшої актуальності (й раніше актуальному) завданню – підготувати глядача.

Простіше кажучи – дати бекграунд, на тлі якого глядач робитиме правильні умовиводи, а не утверджуватиметься у хибних стереотипах.

Власне, ідеться не тільки про глядачів (себто відвідувачів кінотеатрів). Є потреба здійснити загальнонаціональний лікнеп щодо Донбасу й обставин його окупації. 

Коротко це виглядатиме так. Донеччина та Луганщина – українські регіони, окуповані Росією. Окупація стала можливою завдяки російському гібридному вторгненню, а також неподоланим наслідкам 70-річної совєтизації та русифікації.

Брутальний "русскій мір", немов ті будяки, пустив розгалужене коріння на Донбасі й пригнітив, затінив питому українську культуру. Але нам слід дивитися глибше й не забувати про ті придавлені пагони. Саме вони подарували нам Тихого й Стуса, Руденка і Дзюбу, Леонтовича, Солов'яненка і Жадана. Саме вони і надалі містять насіння, яке чекає на сприятливіші умови.