1973 року Узбекське КДБ притягає за організацію незаконних концертів до кримінальної відповідальності адміністратора філармонії Фрідмана. Аби уникнути тюрми, Фрідман готовий на співпрацю з органами. Більше того, він зголошується влаштувати пастку знаменитому барду Владіміру Висоцькому. Така нагода трапляється влітку 1979 року.
У той період Висоцький переживає не найкращі свої часи. Він серйозно хворий, і його батьки підписують папери на примусову госпіталізацію сина. Позатим, бард готується до поїздки у Париж. Несподівано його директор отримує запрошення на гастролі до Узбекистану. Погодитися на пропозицію повинен сам Висоцький.
Такою є зав’язка фільму "Висоцький. Спасибі, що живий" режисера Пєтра Буслова. Подальші події будуть розгортатися доволі стрімко, охоплюючи собою різножанровий вектор: від трилеру – до мелодрами. В історії буде задіяне оточення Висоцького та співробітники КДБ.
Сценаристом картини став син Висоцького - Нікіта, актор за фахом та директор музею Висоцького у Москві. Робота над картиною тривала п’ять років за участю російської, української та американської сторін.
Найбільша інтрига стрічки - хто ж зіграв самого Висоцького – так і залишалися таємницею. На передпрем’єрній прес-конференції Нікіта Висоцький заявив, що таємницю вони не розкриють ні за яких обставин, щоправда, невідомо, скільки саме часу триватиме така інтрига. Сподіваємось, актор живий, і ще заявить про себе.
Власне у такій таємничості навколо актора і криється головний, сказати б, цимес цієї картини. Бо сама ідея зафільмувати стрічку про Висоцького викликає безліч запитань, на яких нема відповіді. Найголовніше з них – навіщо?
Автори стрічки насамперед прагнули максимальної портретної схожості. Перша третина картини – це суцільні портрети Висоцького у розмаїтих ракурсах, мовляв, які ми молодці, і як у нас Висоцький схожий на свої ж відомі світлини.
І поки Висоцького фільмують окремо, запитань не виникає, проте коли він стоїть поряд з іншими (хочеться сказати, живими людьми), то з’являються моторошні відчуття, ніби перед нами загримований труп, повернений з того світу зомбі.
Проте це тільки одна складова цього фільму.
Інша стосується сюжету. Вся історія у картині обертається навколо постаті полковника КДБ Віктора Бєхтєєва, який намагається посадити Висоцького у в’язницю. Відповідно, уся динаміка фільму – це розповідь про кедебістіські переживання та сумніви - садити, не садити.
На прес-конференції Нікіта Висоцький охарактеризував полковника КДБ Бєхтєєва, як чесного офіцера, відданого своїй службі, що той перебуває на краю імперії і намагається у свій спосіб її захистити. Навіть порівняв його з героєм картини "Біле сонце пустелі" Вєрєщагіним.
Для чого тоді потрібен Висоцький? Власне для переродження цього самого полковника. Мовляв, поряд із Висоцьким усі люди змінюються, стають кращими. Наприклад, боягуз Фрідман раптом набирається мужності і спалює докази незаконних концертів, аби вони не зашкодили Висоцькому.
Проте найбільша метаморфоза стається з полковником КДБ. У фіналі стрічки Бєхтєєв картинно розриває усі компрометуючі матеріали в аеропорту, прямо на очах іншого полковника КДБ, свого начальника з Москви, мовляв, відпускаю усіх на волю.
І сам Висоцький у всій цій історії мало нагадує реальну людину, він і зображується, як жива легенда, і є нею. Найважливіший епізод картини – клінічна смерть, а згодом і воскресіння Висоцького, подане тут у христологічному ключі. Відтак Висоцького у картині стилізують під Христа, який творить чудеса, одне з яких – перетворення полковника КДБ фактично на праведника.
І вся свита Висоцького – це ніби його апостоли, серед яких навіть є Юда. І місце дії – Узбекистан - перетворюється на аравійську пустелю.
"Висоцький. Спасибі, що живий" претендує на статус житія ще одного російського святого. Схоже, що фільм має не мистецьку, а політичну мету – утвердити своїм авторитетом леґітимність сучасної російської влади, яку очолює відомий полковник КДБ. Іншого годі шукати у цій картині.
УП. Життя, 02.12.2011