14 березня 1891 року народився актор і режисер Амвросій Бучма (1891–1957).
Народжений у львівській сім'ї залізничника, Бучма сягнув вершин акторської майстерності. Багатьма справедливо вважається кращим українським актором ХХ століття. Доля його берегла – бо ж у перші три десятиліття життя смерть не раз прагнула зіпхнути у «кращі світи». Під час Першої світової і до розстрілу його засуджували, і в полон потрапляв, і на російській каторзі побував… Словом, щастя його життєве усе хотіли вкрасти.
Одначе він як колобок – від усіх втік, аби дістатися театральної сцени, аби стати перши актором у самого Леся Курбаса, а через роки – опісля усунення творця «Березолю» з театру і самого життя – і на сцені театру імені Івана Франка.
Бучма як мало хто із театральних акторів був пов'язаний з кіно. Туди його привів Лесь Курбас, який на короткий час пов'язав себе з кіно і зняв кілька стрічок із Бучмою («Вендетта», «Макдональд», «Арсенальці»). На превеликий жаль, жоден з них не зберігся. На Бучму кіно справило таке сильне враження, що на чотири роки він покинув театр, аби зніматися – головним чином в Одесі, на тамтешній кінофабриці (1926–1930). «Укразія», «Микола Джеря»», «Тарас Шевченка» (Бучма першим зіграв у кіно великого поета), «Джиммі Хіггінс» (збереглася лише одна частина фільму), Довженків «Арсенал» (тут Бучма у невеликій ролі німецького солдата, що божеволіє од газової атаки; чисто експресіоністська робота!)…
Актор навіть сценарій написав (з Л.Поволоцькою) і поставив його як режисер – фільм «За стіною» (1928). Картина не збереглася. Історія «на розрив аорти» – про письменника, який у тюрмі закохується в сусідку по камері, перестукуючись з нею; пізніше, зустрівши її вже на свободі і не пізнавши, закохується. Одначе жінка вмирає, герой (його зіграв сам Бучма) вирішує накласти на себе руки…
Залишилася байка про те, як Бучма показав свій фільм тодішньому художньому керівнику Одеської кінофабрики письменнику Юрію Яновському. Той сказав: «Знаєш що, Бронеку! Ти сам написав, сам зрежисирував, сам зіграв – то сам і дивись». Жорстокість присуду не могла не вистудити режисерські амбіції актора, то ж у майбутньому він ще тільки раз підступився до постановницької булави – 1954 року, і то у співдружності з режисером Лесем Швачком (фільм-вистава «Земля», за повістю Ольги Кобилянської).
Друзі називали Бучму Бронеком. Він, галичанин, органічно вписався в одеський пейзаж. Скажімо, коли приїздив до Одеси з вокзалу до готелю його везли три «прольотки» – на першій їхав циліндр актора, на другій його тростина, а замикав кавалькаду сам Бучма. «О, Бронек поїхав», – цокали язиками одесити.
Серед інших кіноролей – «Нічний візник» (1928), «Фата моргана» (1931), «Назар Стодоля» (1937), «Вітер зі сходу» (1940), «Іван Грозний» (1945, Сергій Ейзенштейн дуже високо поцінував роботу актора над роллю Басманова), «В далекому плаванні» (1945), «Нескорені» (1945), «Подвиг розвідника» (1947), фільм-вистава «Украдене щастя» (1952 – легендарна роль Миколи Задорожного).
Ну і радісна новина – віднедавна маємо фільм «Тарас Трясило» (1926) Петра Чардиніна, за однойменною поемою Володимира Сосюри. Бучма зіграв тут головну роль – Трясила, який тікає на Січ і згодом стає кошовим отаманом. Одначе ж інтриги, карколомні переміни долі, які закінчуються смертю героя.
Фільм вважався таким, що втрачений. Знайшовся у Французькій синематеці. Як розказав мені Любомир Госейко (французький українець, історик кіно), років з десять тому його запросили до архіву подивитися фільм Чардиніна «Тарас Шевченко». А виявилося, що то Тарас, одначе ж Трясило, того ж режисера. Французи, щоправда, його перемонтували (тоді це було звичайним явищем) і навіть переназвали – у них він «Татарами» звався. З французькими субтитрами.
Нині фільмокопія «Тараса Трясила» («Татар») знаходиться у Національному центрі Олександра Довженка. Картину вже показували в Одесі на фестивалі «Німі ночі». Плануємо показати і в Києві – у Будинку кіно, у квітні чи травні.
Як здорово, що в нас є Амвросій Бучма.
Народжений у львівській сім'ї залізничника, Бучма сягнув вершин акторської майстерності. Багатьма справедливо вважається кращим українським актором ХХ століття. Доля його берегла – бо ж у перші три десятиліття життя смерть не раз прагнула зіпхнути у «кращі світи». Під час Першої світової і до розстрілу його засуджували, і в полон потрапляв, і на російській каторзі побував… Словом, щастя його життєве усе хотіли вкрасти.
Одначе він як колобок – від усіх втік, аби дістатися театральної сцени, аби стати перши актором у самого Леся Курбаса, а через роки – опісля усунення творця «Березолю» з театру і самого життя – і на сцені театру імені Івана Франка.
Бучма як мало хто із театральних акторів був пов'язаний з кіно. Туди його привів Лесь Курбас, який на короткий час пов'язав себе з кіно і зняв кілька стрічок із Бучмою («Вендетта», «Макдональд», «Арсенальці»). На превеликий жаль, жоден з них не зберігся. На Бучму кіно справило таке сильне враження, що на чотири роки він покинув театр, аби зніматися – головним чином в Одесі, на тамтешній кінофабриці (1926–1930). «Укразія», «Микола Джеря»», «Тарас Шевченка» (Бучма першим зіграв у кіно великого поета), «Джиммі Хіггінс» (збереглася лише одна частина фільму), Довженків «Арсенал» (тут Бучма у невеликій ролі німецького солдата, що божеволіє од газової атаки; чисто експресіоністська робота!)…
Актор навіть сценарій написав (з Л.Поволоцькою) і поставив його як режисер – фільм «За стіною» (1928). Картина не збереглася. Історія «на розрив аорти» – про письменника, який у тюрмі закохується в сусідку по камері, перестукуючись з нею; пізніше, зустрівши її вже на свободі і не пізнавши, закохується. Одначе жінка вмирає, герой (його зіграв сам Бучма) вирішує накласти на себе руки…
Залишилася байка про те, як Бучма показав свій фільм тодішньому художньому керівнику Одеської кінофабрики письменнику Юрію Яновському. Той сказав: «Знаєш що, Бронеку! Ти сам написав, сам зрежисирував, сам зіграв – то сам і дивись». Жорстокість присуду не могла не вистудити режисерські амбіції актора, то ж у майбутньому він ще тільки раз підступився до постановницької булави – 1954 року, і то у співдружності з режисером Лесем Швачком (фільм-вистава «Земля», за повістю Ольги Кобилянської).
Друзі називали Бучму Бронеком. Він, галичанин, органічно вписався в одеський пейзаж. Скажімо, коли приїздив до Одеси з вокзалу до готелю його везли три «прольотки» – на першій їхав циліндр актора, на другій його тростина, а замикав кавалькаду сам Бучма. «О, Бронек поїхав», – цокали язиками одесити.
Серед інших кіноролей – «Нічний візник» (1928), «Фата моргана» (1931), «Назар Стодоля» (1937), «Вітер зі сходу» (1940), «Іван Грозний» (1945, Сергій Ейзенштейн дуже високо поцінував роботу актора над роллю Басманова), «В далекому плаванні» (1945), «Нескорені» (1945), «Подвиг розвідника» (1947), фільм-вистава «Украдене щастя» (1952 – легендарна роль Миколи Задорожного).
Ну і радісна новина – віднедавна маємо фільм «Тарас Трясило» (1926) Петра Чардиніна, за однойменною поемою Володимира Сосюри. Бучма зіграв тут головну роль – Трясила, який тікає на Січ і згодом стає кошовим отаманом. Одначе ж інтриги, карколомні переміни долі, які закінчуються смертю героя.
Фільм вважався таким, що втрачений. Знайшовся у Французькій синематеці. Як розказав мені Любомир Госейко (французький українець, історик кіно), років з десять тому його запросили до архіву подивитися фільм Чардиніна «Тарас Шевченко». А виявилося, що то Тарас, одначе ж Трясило, того ж режисера. Французи, щоправда, його перемонтували (тоді це було звичайним явищем) і навіть переназвали – у них він «Татарами» звався. З французькими субтитрами.
Нині фільмокопія «Тараса Трясила» («Татар») знаходиться у Національному центрі Олександра Довженка. Картину вже показували в Одесі на фестивалі «Німі ночі». Плануємо показати і в Києві – у Будинку кіно, у квітні чи травні.
Як здорово, що в нас є Амвросій Бучма.