13 листопада, у п’ятницю, в столиці Біларусі завершує роботу Міжнародний кінофестиваль «Лістапад». З Мінська – голова НСКУ Сергій Тримбач, який очолює Міжнародне журі кінопреси.
У середу, 11 листопада, я, у складі невеликої групи учасників кінофестивалю, побував на кіностудії «Білорусь-фільм». Прийняли нас гостинно, коментували усе, що відбувається нині в кіно навіть з гумором. Новий директор студії Ігор Поршнєв пояснив: у директорському кріслі він недавно, одначе сам по собі він людина тут «своя». Батько його працював на кіностудії директором фільму, так само й він тим самим займався. Потому працював у Москві, а от нині повернувся.
Складнощів багато. Провадиться реконструкція кіностудійного комплексу, зокрема збудовано (або реконструйовано) п’ять павільйонів. В роботі з десяток анімаційних стрічок, зо два десятки неігрових, дві ігрових, плюс один чи два телесеріали. У зв’язку зі скороченням кіновиробництва в Росії (міжнародні санкції), росіян цього літа в Мінську майже не було, в тому числі і на натурмайданчику, який розташовано за містом і де можна знімати чимало натурних кадрів. Гроші на кіно держава спрямовує через Міністерство культури. Головна мета нині – завершити перебудову кіностудії. Ще показали нам зброярський склад – там усього чимало, зброя від 1812 року і досьогодні.
Разом з тим у національному конкурсі «Лістапада» чимало фільмів, зроблених недержавним коштом. Судячи по всьому, у білоруському кіно на світ поволі з’являється нове покоління, яке бачить світ незашореним, куди вільнішим оком.
Що стосується кінотеатрів. В Мінську збереглося чимало державних кінотеатрів, здебільшого вони є однозальними. Саме в них («Центральний», «Победа», «Пионер», «Мир», «Москва») і показують фільми «Лістападу». Багатозальних поки що небагато, як правило вони знаходяться в торгівельних центрах.
***
У трьох фільмах позаконкурсних програм зустрічається релігійна проблематика, питання віри у надскладних сьогочасних реаліях. Перший – це картина «Спасіння / Спасение» («Російські прем’єри») відомого режисера театру і кіно Івана Вирипаєва (останнім часом він живе в Польщі, його дружиною є відома польська актриса Кароліна Грушка). Героїня стрічки 25-літня польська монахиня Анна (Поліна Гришаєва, непрофесійна актриса, художник), що летить до Тібету у справах. І несподівано застрягає в готелі – дорогу до монастиря тимчасово перекрито через негоду. Вимушена пауза, таке собі Інтермеццо...
І Анна здійснює вимушену мандрівку горами, раз по раз зустрічаючи людей, з якими вступає в розмови. Найцікавішою є бесіда з молодою жінкою (Кароліна Грушка), чиї пасажі доволі цікаві. Основний з них: людська душа постійно наповнюється сміттям, вона нагадує такий собі мішечок у пилесосі. Що роблять, коли той наповнюється? Правильно – пил і сміття з нього витрушують. А потім він знову наповнюється, і знову його витрушують. А душа людська? На сповіді у священика можна так само звільнитися од «сміття», од непотребу, але ж далі так само те сміття з’явиться. Чи можна щось зробити, – ставить питання співрозмовниця Анни, – аби того пилу більше не з’являлось? Може, викинути сам пилесос, щоби не вбирав сміття? Тільки як?
Анна вочевидь спантеличена такою образністю і такими запитаннями. Ну справді, як? В кого в душі немає такого сміттєзбірника, хай кине в нас... пилесосом. А може, є механізм, який дозволяє убезпечувати душу від залітання шкідливого і руйнівного «пилу»? Церква, релігія, спілкування з Богом... Після ще декількох мандрів і бесід Анна таки потрапляє до монастиря. І в фінальному кадрі поруч неї з’являється сам Іван Вирипаєв, аби запитати: «Ну, що нового ти тут дізналась?» Після деякої паузи Анна відповідає: «Так, дізналась. Бог є». І вочевидь його розлито в от сьому просторі, вільному від скверни щоденної, від усього, що викривляє і деформує людські прагнення? Хоча питання все одно лишається: як, як уберегти душу від цивілізаційного смогу, від кіптяви буднів?
Картина знаменитого філіппінського режисера Брийянте Мендоси «Пастка» (програма «Майстер-клас») оповідає історію про жахливий тайфун, який практично повністю зруйнував прибережне місто Таклубан. Знімати режисер почав на телефон, аби перейти уже до повноцінних зйомок. Дивовижних, треба сказати, – тайфунна оскаженілість відтворена з документальною вірогідністю. У центрі – кілька персонажів, чиє життя так само поруйноване, одначе вони дивовижним чином не здаються. Передусім йдеться про Джен (Нора Аунор), власницю невеличкого ресторану, яка рятує і голубить постраждалих людей. Тільки під завісу фільму ми дізнаємось, що із трьох її дітей двоє загинуло, хоча чиновна служба це заперечує. Ще двоє героїв – чоловіки, чиї сім’ї повністю загинули. Один із них спершу відриває дерев’яну фігурку Христа, а в фіналі повертає її землі: хай родить іншу віру. Хоча прихований пафос картини і полягає в тому, що Бог є і він випроявлюється в отаких людях, як Джен: її христолюбна, жертовна відданість людям дарує нам передфінальний катарсис, духовне очищення.
Апічатпонг Вирасетакун, той самий таїландський режисер, який п’ять літ тому переміг у Каннах з фільмом «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя», поставив нову стрічку «Цвинтар пишноти» (інша назва «Цвинтар королів», програма «Майстер-клас»). Військовий госпіталь, в якому сплять солдати. Час від часу вони прокидаються, аби знову зануритись в сон. Справа в тому, що лікарня знаходиться на тому місці, де загинули ворогуючі королі – які й досі продовжують ворогувати, за рахунок енергії поснулих солдат...
Найвиразніший образ фільму (як і у Брийянте Мендоси) – жінка, в якої проблеми з ногами і яка опікується солдатами, а з ними разом і душею цього світу. Де багато озвіріння і так само багато людей, які той світ очищають від скверни і забуття...
CКУ
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=3615
У середу, 11 листопада, я, у складі невеликої групи учасників кінофестивалю, побував на кіностудії «Білорусь-фільм». Прийняли нас гостинно, коментували усе, що відбувається нині в кіно навіть з гумором. Новий директор студії Ігор Поршнєв пояснив: у директорському кріслі він недавно, одначе сам по собі він людина тут «своя». Батько його працював на кіностудії директором фільму, так само й він тим самим займався. Потому працював у Москві, а от нині повернувся.
Складнощів багато. Провадиться реконструкція кіностудійного комплексу, зокрема збудовано (або реконструйовано) п’ять павільйонів. В роботі з десяток анімаційних стрічок, зо два десятки неігрових, дві ігрових, плюс один чи два телесеріали. У зв’язку зі скороченням кіновиробництва в Росії (міжнародні санкції), росіян цього літа в Мінську майже не було, в тому числі і на натурмайданчику, який розташовано за містом і де можна знімати чимало натурних кадрів. Гроші на кіно держава спрямовує через Міністерство культури. Головна мета нині – завершити перебудову кіностудії. Ще показали нам зброярський склад – там усього чимало, зброя від 1812 року і досьогодні.
Разом з тим у національному конкурсі «Лістапада» чимало фільмів, зроблених недержавним коштом. Судячи по всьому, у білоруському кіно на світ поволі з’являється нове покоління, яке бачить світ незашореним, куди вільнішим оком.
Що стосується кінотеатрів. В Мінську збереглося чимало державних кінотеатрів, здебільшого вони є однозальними. Саме в них («Центральний», «Победа», «Пионер», «Мир», «Москва») і показують фільми «Лістападу». Багатозальних поки що небагато, як правило вони знаходяться в торгівельних центрах.
***
У трьох фільмах позаконкурсних програм зустрічається релігійна проблематика, питання віри у надскладних сьогочасних реаліях. Перший – це картина «Спасіння / Спасение» («Російські прем’єри») відомого режисера театру і кіно Івана Вирипаєва (останнім часом він живе в Польщі, його дружиною є відома польська актриса Кароліна Грушка). Героїня стрічки 25-літня польська монахиня Анна (Поліна Гришаєва, непрофесійна актриса, художник), що летить до Тібету у справах. І несподівано застрягає в готелі – дорогу до монастиря тимчасово перекрито через негоду. Вимушена пауза, таке собі Інтермеццо...
І Анна здійснює вимушену мандрівку горами, раз по раз зустрічаючи людей, з якими вступає в розмови. Найцікавішою є бесіда з молодою жінкою (Кароліна Грушка), чиї пасажі доволі цікаві. Основний з них: людська душа постійно наповнюється сміттям, вона нагадує такий собі мішечок у пилесосі. Що роблять, коли той наповнюється? Правильно – пил і сміття з нього витрушують. А потім він знову наповнюється, і знову його витрушують. А душа людська? На сповіді у священика можна так само звільнитися од «сміття», од непотребу, але ж далі так само те сміття з’явиться. Чи можна щось зробити, – ставить питання співрозмовниця Анни, – аби того пилу більше не з’являлось? Може, викинути сам пилесос, щоби не вбирав сміття? Тільки як?
Анна вочевидь спантеличена такою образністю і такими запитаннями. Ну справді, як? В кого в душі немає такого сміттєзбірника, хай кине в нас... пилесосом. А може, є механізм, який дозволяє убезпечувати душу від залітання шкідливого і руйнівного «пилу»? Церква, релігія, спілкування з Богом... Після ще декількох мандрів і бесід Анна таки потрапляє до монастиря. І в фінальному кадрі поруч неї з’являється сам Іван Вирипаєв, аби запитати: «Ну, що нового ти тут дізналась?» Після деякої паузи Анна відповідає: «Так, дізналась. Бог є». І вочевидь його розлито в от сьому просторі, вільному від скверни щоденної, від усього, що викривляє і деформує людські прагнення? Хоча питання все одно лишається: як, як уберегти душу від цивілізаційного смогу, від кіптяви буднів?
Картина знаменитого філіппінського режисера Брийянте Мендоси «Пастка» (програма «Майстер-клас») оповідає історію про жахливий тайфун, який практично повністю зруйнував прибережне місто Таклубан. Знімати режисер почав на телефон, аби перейти уже до повноцінних зйомок. Дивовижних, треба сказати, – тайфунна оскаженілість відтворена з документальною вірогідністю. У центрі – кілька персонажів, чиє життя так само поруйноване, одначе вони дивовижним чином не здаються. Передусім йдеться про Джен (Нора Аунор), власницю невеличкого ресторану, яка рятує і голубить постраждалих людей. Тільки під завісу фільму ми дізнаємось, що із трьох її дітей двоє загинуло, хоча чиновна служба це заперечує. Ще двоє героїв – чоловіки, чиї сім’ї повністю загинули. Один із них спершу відриває дерев’яну фігурку Христа, а в фіналі повертає її землі: хай родить іншу віру. Хоча прихований пафос картини і полягає в тому, що Бог є і він випроявлюється в отаких людях, як Джен: її христолюбна, жертовна відданість людям дарує нам передфінальний катарсис, духовне очищення.
Апічатпонг Вирасетакун, той самий таїландський режисер, який п’ять літ тому переміг у Каннах з фільмом «Дядечко Бунмі, який пам’ятає свої минулі життя», поставив нову стрічку «Цвинтар пишноти» (інша назва «Цвинтар королів», програма «Майстер-клас»). Військовий госпіталь, в якому сплять солдати. Час від часу вони прокидаються, аби знову зануритись в сон. Справа в тому, що лікарня знаходиться на тому місці, де загинули ворогуючі королі – які й досі продовжують ворогувати, за рахунок енергії поснулих солдат...
Найвиразніший образ фільму (як і у Брийянте Мендоси) – жінка, в якої проблеми з ногами і яка опікується солдатами, а з ними разом і душею цього світу. Де багато озвіріння і так само багато людей, які той світ очищають від скверни і забуття...
CКУ
http://www.ukrkino.com.ua/about/spilkanews/?id=3615