«День»: Про «голос Майдану» та нове гуманітарне «обличчя» Кабміну http://www.day.kiev.ua/uk/article/podrobyci/pro-golos-maydanu
**
Сергій ТРИМБАЧ:
— Я познайомився з В’ячеславом Кириленком у 2005 р., коли його так само було призначено гуманітарним віце-прем’єром. Він запросив мене на розмову — сам на сам. Це виглядало незвично, бо доти високе начальство знайомилось тільки з «масовкою». А тут Кириленко знає не тільки, хто ти такий, він через тебе хоче зрозуміти, що відбувається в кіно, що треба, аби змінити, і радикально, ситуацію. У такий спосіб він говорив, звісно, не тільки зі мною... Тож з’явились надії, яким не судилось здійснитися... Бо уряд Юлії Тимошенко швидко впав, а в наступній урядовій команді у В.Кириленка були вже інші обов’язки. На кіно, за часів Ющенка, уваги практично не звертали, так само, до речі, як і нині! Потриндять на цю тему наші славні ліберали ще якось можуть, і то зрідка, але не більше того.
В останні роки не раз контактував з паном В’ячеславом, як головою парламентського Комітету з питань культури і духовності. Він непогано орієнтується в українському кіно, що є нетиповим для сучасних можновладців. Знає і фільми, і самих митців. Дуже хочеться сподіватися, що на новій-старій посаді в нього вийде щось більше, аніж дев’ять літ тому.
Перспективним є те, що вперше, здається, міністр культури є водночас і віце-прем’єром. Бо ж міністр культури в усі часи є таким собі прохачем у Мінфіну, самостійну політику за таких обставин провадити важко. Втім, і це не панацея. Бо спершу треба поміняти багато чого... Простий приклад. Я запропонував колишньому віце-прем’єру Олександрові Сичу створити при ньому Раду з питань кіно та медіа. Він доволі радо прийняв цю ідею. Минуло вже півроку, вже й Сич пішов, а питання, як мені пояснили, все ще «утрясається» у відповідних відомствах. Рада, яка не пов’язана з грішми і чимось подібним затверджується півроку... Себто ця держава стовідсотково неефективна.
Якщо давати поради... В’ячеславе Анатолійовичу, зробіть все, аби так зване Міністерство інформаційної політики не відбулося. Бо більшого ідіотизму вигадати важко. До того ж, це компрометує нову владу. Коли вже ви такі багаті і у вас є кілька сотень мільйонів гривень на нове міністерство, то віддайте їх краще на продукування фільмів, із телесеріалами включно. От се й буде реальна участь держави в інформаційній війні. А поки маємо: в Державному бюджеті на 2014 рік на кіновиробництво передбачено лише 57 млн грн, з яких станом на початок грудня поточного року фактично профінансовано менше половини — 23,7 млн грн, що складає 1,5 мільйона доларів (для порівняння — один лише фільм «Сонячний удар» Нікіти Міхалкова обійшовся у 24 мільйони тих самих доларів). Це, вибачте, не що інше, як чиновничий маразм — стільки говорити про ту інформаційну війну і нічого не давати на озброєння. Втім, коли дізнаєшся, що в деяких частинах в зоні АТО не вистачає навіть автоматів, або вони застарілих зразків, і т.д. і т.п., то складається цілісна картина сюрреалістичного марення: про війну думає хто завгодно, тільки не державні мужі. Їм не до того, вони державу «розбудовують», нові крісла вигадують, міністерства всілякі. А зброя, нові фільми в тому числі, — вона почекає.
В’ячеславе Анатолійовичу, якщо ви не переконаєте своїх колег по уряду й парламенту творити не міністерства й жердки для чиновних курей, а справжню культурну, вона ж й інформаційна, політику, це стане моїм першим розчаруванням в вас. Хочеться вірити, буде по-іншому. Хай живе українське кіно!
**
Сергій ТРИМБАЧ:
— Я познайомився з В’ячеславом Кириленком у 2005 р., коли його так само було призначено гуманітарним віце-прем’єром. Він запросив мене на розмову — сам на сам. Це виглядало незвично, бо доти високе начальство знайомилось тільки з «масовкою». А тут Кириленко знає не тільки, хто ти такий, він через тебе хоче зрозуміти, що відбувається в кіно, що треба, аби змінити, і радикально, ситуацію. У такий спосіб він говорив, звісно, не тільки зі мною... Тож з’явились надії, яким не судилось здійснитися... Бо уряд Юлії Тимошенко швидко впав, а в наступній урядовій команді у В.Кириленка були вже інші обов’язки. На кіно, за часів Ющенка, уваги практично не звертали, так само, до речі, як і нині! Потриндять на цю тему наші славні ліберали ще якось можуть, і то зрідка, але не більше того.
В останні роки не раз контактував з паном В’ячеславом, як головою парламентського Комітету з питань культури і духовності. Він непогано орієнтується в українському кіно, що є нетиповим для сучасних можновладців. Знає і фільми, і самих митців. Дуже хочеться сподіватися, що на новій-старій посаді в нього вийде щось більше, аніж дев’ять літ тому.
Перспективним є те, що вперше, здається, міністр культури є водночас і віце-прем’єром. Бо ж міністр культури в усі часи є таким собі прохачем у Мінфіну, самостійну політику за таких обставин провадити важко. Втім, і це не панацея. Бо спершу треба поміняти багато чого... Простий приклад. Я запропонував колишньому віце-прем’єру Олександрові Сичу створити при ньому Раду з питань кіно та медіа. Він доволі радо прийняв цю ідею. Минуло вже півроку, вже й Сич пішов, а питання, як мені пояснили, все ще «утрясається» у відповідних відомствах. Рада, яка не пов’язана з грішми і чимось подібним затверджується півроку... Себто ця держава стовідсотково неефективна.
Якщо давати поради... В’ячеславе Анатолійовичу, зробіть все, аби так зване Міністерство інформаційної політики не відбулося. Бо більшого ідіотизму вигадати важко. До того ж, це компрометує нову владу. Коли вже ви такі багаті і у вас є кілька сотень мільйонів гривень на нове міністерство, то віддайте їх краще на продукування фільмів, із телесеріалами включно. От се й буде реальна участь держави в інформаційній війні. А поки маємо: в Державному бюджеті на 2014 рік на кіновиробництво передбачено лише 57 млн грн, з яких станом на початок грудня поточного року фактично профінансовано менше половини — 23,7 млн грн, що складає 1,5 мільйона доларів (для порівняння — один лише фільм «Сонячний удар» Нікіти Міхалкова обійшовся у 24 мільйони тих самих доларів). Це, вибачте, не що інше, як чиновничий маразм — стільки говорити про ту інформаційну війну і нічого не давати на озброєння. Втім, коли дізнаєшся, що в деяких частинах в зоні АТО не вистачає навіть автоматів, або вони застарілих зразків, і т.д. і т.п., то складається цілісна картина сюрреалістичного марення: про війну думає хто завгодно, тільки не державні мужі. Їм не до того, вони державу «розбудовують», нові крісла вигадують, міністерства всілякі. А зброя, нові фільми в тому числі, — вона почекає.
В’ячеславе Анатолійовичу, якщо ви не переконаєте своїх колег по уряду й парламенту творити не міністерства й жердки для чиновних курей, а справжню культурну, вона ж й інформаційна, політику, це стане моїм першим розчаруванням в вас. Хочеться вірити, буде по-іншому. Хай живе українське кіно!