Тиждень тому в Домі кіна відбувся круглий стіл «Українська історія: від роману до фільму» з підзаголовком «Чи має шанс українське історичне кіно?». Ініціював, а згодом і модерував круглий стіл письменник та сценарист Андрій Кокотюха.
Крім автора цих рядків, в обговоренні теми взяли участь кінознавець Сергій Тримбач, історик Володимир В’ятрович, письменник Василь Шкляр та ще кілька активних полемістів із залу. У кожного була своя думка, проте позицій щодо того, яке кіно можна вважати історичним, виявилося тільки дві.
Одна, умовно кажучи, історична, інша — міфологічна.
Я відстоюю першу позицію, себто вважаю, що історичним можна вважати тільки той фільм, сюжет якого заснований на конкретних історичних подіях та особистостях.
Ідеальним історичним фільмом я вважаю реконструкцію.
Якщо фільм не обертається навколо історичної події, тоді який сенс знімати про неї кіно?
Звісно, певні речі можуть (і це часто робиться) драматизуватися, зміщуватися у часі, навіть домислюватися, але вони не повинні спотворювати достовірності самої події, певного її історичного сенсу.
Особисто для себе я вирішую такі питання на прикладі фільму "Титанік" Джеймса Кемерона. Чи є він історичним?
Корабель з такою назвою справді існував, він справді зіткнувся з айсбергом і потонув вночі 14 квітня 1912 року. Більше того, у фільмі є безліч ідентифікованих історичних осіб, яких Кемерон вивів у другорядних ролях, тут наявні історично достовірні інтер'єри, предмети побуту, уніформа і тому подібне.
І все ж "Титанік" не зараховується до історичних фільмів практично ніким. Наприклад, на сайті IMDb він позначений як drama та romance. Я цілком солідарний із таким визначенням, бо у фільмі хоч і наявна історична подія, сам його сюжет, конфлікт, перипетії будуються на стосунках, діях та долях цілком вигаданих персонажів.
Аварія "Титаніка" продемонстрована впродовж перших двадцяти хвилин за допомогою комп'ютерного симулятора і далі вже ніяк не проблематизується, бо наявна у фільмі тільки як тло для переживань головних героїв.
Тобто якщо фільм робить історичну подію тільки фоном для чогось принципово неісторичного, хоча і максимально адаптованого до історичних умов, якщо у фільмі не відтворюється реальних історичних подій за участі реальних історичних персонажів (тобто якщо фільм не є реконструкцією історичних подій), такий фільм особисто я не зараховую до історичних.
Інший приклад - «Промова короля» / The King's Speech - британська історична драма про лікування короля Ґеорґа VI від заїкання. Хоч у фільмі й драматизовано деякі стосунки персонажів та зміщена загальна хронологія і навіть введені додаткові герої, він вважається історичним, бо коректно, наскільки це можливо в ігровому фільмі, передає і сам перебіг історичної події (лікування), і загальний контекст та певні побутові реалії.
Вважаю цю тему актуальною, бо дотепер багато хто схильний вважати історичним фільм про Тараса Бульбу.
Розмова на круглому столі була дещо сумбурною і через різне розуміння учасниками та гостями предмету розмови, і через присутність надто темпераментних гостей. Є сенс її продовжити в іншому місці, наприклад, на "Сценарній майстерні".
Коментарі
"От в США своїх героїв завжди намагаються зобразити якомога кращими. В Росії теж саме. Та в усьому світі так робиться".
Євгене, це не зовсім так. Голлівудські історичні фільми будуються на історичних фактах. Яскравими прикладами є недавні фільми "Арґо" та "Лінкольн". У Британії так само, приклад - "Король говорить".
Там до створення історичного кіно залучають фахових істориків і безвідповідальне поводження з фактами там не толерується.
Хоча, звісно, відбувається драматизація, суміщення кількох персонажів в один, певні хронологічні зміщення, які, однак, не впливають не сенс історичної події та її значення для національної самосвідомості.
Навіть якщо відбуваються суттєві історичні спотворення, як це сталося у випадку фільму Дейвіда Ліна "Лоуренс Аравійський", ці спотворення стають предметом дискусії, а не замовчування чи схвалювання в ім'я якось міфічного національного об'єднання.
Євгене, у цивілізованому світі не прийнято займатися грубими маніпуляціями історичного матеріалу заради актуальних політичних цілей.
Така практика була в СРСР, сформувалася за Сталіна і частково може бути відновлена у сучасній Росії.
Але така практика породжує тільки нігілізм та цинізм стосовно історичної пам'яті. Якщо історію можна фальсифікувати, то втрачає у ціні не тільки наше минуле, а і наше сьогодення.
Може, варто вийти за межі усталених практик фальшування історії?
Нехай там все було сфальсифіковано. Проте навколо князя Ярослава українці можуть обєднатися, а навколо постаті Бандери поки що ні. І що ви так целеспрямовано тягнете ураїнське кіно йти своїм шляхом? От в США своїх героїв завжди намагаються зобразити якомого кращими. В Росії теж саме. Та в усьому світі так робиться. А ми чомусь повинні стати виключенням. В нас на першому місті історична правда. Що для документального фільма добре, то для художнього крах. Не завжди, але в більшості випадків.
Друзі, дякую за дискусію. Бачу, кожен залишився при своїх переконаннях.
Євгене, Ваш приклад з Мудрим мені видається невдалим з огляду на сфальсифіковане голосування. Мудрий став українським героєм тільки тому, що Табачник та компанія не хотіли, аби таким героєм був Бандера.
Історичні фільми задовольняють певні потреби, у тому числі і потребу в прикладах для наслідування.
Але хіба у нас нема правдивих героїв, аби їх вигадувати? І хіба історія не звучить переконливіше, коли вона правдива, а не вигадана?
Насамкінець все ж наголошу - історичне кіно будується на історичних фактах, костюмне - на історичних фантазіях.
Кожен обирає собі фільми до смаку, проте давайте все ж відрізняти одне від іншого.
Ще раз дякую. Сподіваюся, дискусія була корисною.
Стільки слів. І чим їх більше, тим далі ми відходимо від народа. Я переконаний, що, в переважній більшості, народ хоче бачити не історичну правду, якою вона була, а історичного героя, за яким хочеться йти до кінця. Саме цього немає в українському кіно, немає й близько. Може з визначення такої постаті й слід починати дискуссію? Колись на українському ТВ зробили спробу відшукати таку особистість. Тоді обрали на цю роль Ярослава Мудрого. Може це знак? Може саме про його життя й слід знімати кіно? І, наприклад, мені не так вже й цікаво, ким він був насправді - для мене важливіше, як його показати таким чином, щоб звичайний українець схотів бути схожим не на фракійця Спартака, чи шотландця Уільяма Уолласа, а на українця Ярослава.
ІГОРЕ, ДЯКУЮ ЗА КОРИСНІ ДЛЯ МЕНЕ ЛІНКИ.
Кілька думок з приводу дискусії.
Про «Бульбу» згодний стовідсотково. Це щось більше за історичне кіно, українські «Нібелунги»
Й міркування про «Титанік» у великій мірі цікаві і слушні.
Але особливо на цьому сайті слід застерегти, що не можна знімати «голу» історію, події, (це практично неможливо), чим і грішать наші кінематографісти, адже історичні події, зазвичай, й мають бути тлом, а зверху любовна історія, тут мабуть все в спів-відношенні.«Спартак» С. Кубрика?
Список можливо й потрібний, якщо його немає у замовленнях агентства з питань кіно чи у голові і серці ні молодого, ні старого українського кінематографіста.
Хоча питання очевидно варто поставити по іншому:
Хай зголосяться ті режисери і сценаристи, що хотіли чи пропонували проекти щодо «подій та фактів власної історії, які зроблять нас із розрізнених та роз'єднаних громадян хоч якусь соціальну групу, яка матиме більш-менш стійку ідентичність»?
Підтримка може бути суттєва.
І тут на перший план виступає якість.
Бо саме спартачені, запороті у фільмі події чи факти власної історії працюють на руку нашим ворогам і п’ятій колоні.
Одного патріотизму не досить.
Навіть визрілі проекти про «Крути» (у різній мірі) далекі від досконалості.
Що у нас є ще?
У Польщі кожного року держава замовляє про Варшавське повстання.
А в нас (де подібних знакових подій у сотні разів більше, вся війна на нашій території!) чи кожного року замовляється чи хоча б пропонується той же Голодомор та інші теми?
Ну так Ігоре, списки то можливо було б скласти, головне, щоб списками те не закінчилось. А зовсім ідеальним був би варіант, якби ще й хтось дав гарантії подальшого доведення до екрану всього порядкового ряду тих списків.
А то ж воно виявиться, що насправді й виокремлення історичного кіна від міфологічного в реальному застосуванні в сьогоденній Україні може полишитися практично не застосованим.
Геннадію, погоджуся з Вами. Більше того, Ваше розрізнення я вважаю дуже важливим. Я справді вважаю історичним усе, що стосується минулого. Власне історія - це і є розповідь про минуле.
Я також погоджуюся стосовно того, що певні соціальні групи вважають одні події минулого важливішими за інші і навколо них вибудовують власну ідентичність, як от євреї навколо Голокосту, а українці - навколо Голодомору.
Звісно, не всі українці (як, наприклад, депутати комуністи, які не хотіли вставати у Верховній раді з нагоди жалоби) вважають Голодомор засадничою подією для їхньої теперішньої ідентичності.
Великі групи наших земляків такими подіями вважають день заснування комсомолу, день народження Щербицього чи дії якогось діяча із радянського чи навіть російського пантеону (як Катерина ІІ в Одесі).
Тобто кожна велика соціальна група формується насамперед навколо тої чи іншої історичної події, яка їх легітимізує.
Шкода, що українці не мають якогось загальноприйнятого великого наративу, які інші нації, проте на сьогодні ситуація саме така й інакшою вона не буде, принаймні, найближчим часом.
Відтак, кожен з нас обирає собі певну ідентичність, яка формується на якихось засадах - мови, етнічного чи регіонального походження та певного історичного наративу.
І для мене важливо, аби об'єднання чи велика соціальна група, до якої входжу я, у своїх аргументах спиралася на правдиві історичні факти, а не красиві легенди. Для мене це принципово.
Виправдання нашого існування - й індивідуального, і соціальної групи - лежить у самого факті нашого існування. Нашу легітимність дає нам наша воля до життя. Наша історія не потребує брехні чи лестощів. Правда звільняє. Не можна будувати дім на піску фальші та прикрашання.
Ми маємо прийняти себе такими, які ми є, маємо глянути на себе у дзеркало тверезо і неупереджено. І це погляд стане початком нашої нової історії, дозволить виправити помилки минулого і сміливо глянути у майбутнє.
Тому я проти того, аби називати фільм про Тараса Бульбу (та інших вигаданих персонажів) історичними.
А ось щодо змісту історичних фільмів, щодо подій, які можуть лягти в основу кінострічок, мені здається, слід говорити окремо.
І це найголовніше. Бо саме відбір подій та фактів власної історії і зробить нас із розрізнених та роз'єднаних громадян хоч якусь соціальну групу, яка матиме більш-менш стійку ідентичність, себто зможе встановити кордони між собою та усіма іншими.
Зрештою, все у наших руках. Вже сьогодні ми можемо почати складати списки героїв та історичних подій, які можуть лягти в основу сценаріїв майбутніх фільмів, отже, і нашої ідентичності.
Напевно слід констатувати, що ми говоримо про дещо різні речі, точніше - виходимо з різних посилів. Адже, наскільки я зрозумів, маємо дещо різні розуміння, вірніше різні відношення до "історії". Адже якось так склалося, що під цим я розумів перш за все масштабність "факту" "події" тощо. Тобто, подія історична мала бути б такою за умови, коли вона змінює життя не однієї людини, та й не малої групи, а натомість зачіпляє та призводить до зміни в таких формаціях, що в соціології зазвичай прийнято називати "великими соціальними групами".
Для Вас же, вочевидь, для історичності достатнім критерієм є факт її явленості в житті. Тобто, взагалі все, що відбулося насправді, а не є вигаданим, підпадає під такий критерій й за умови подальшого використання будь де, зокрема в кінематографі, додає продукту єпітету "історичності".
Напевно різниця цих підходів не є настільки взаємовиключаючою, що визнання б одного автоматично робила неможливість іншого. А отже слід визнати, що обидва вони можуть бути використані для диференціації в тому чи іншому випадку, у залежності від поставлених задач.
"Та напевно критерій відповідності реальному плину речей не вирішальний для визначення "історичне кіно". Адже ж в кіно існує купа фільмів, історія яких цілком вигадана, але від того не позбавлена реалістичності".
Геннадію, ось я не згоден. Для мене саме відповідність реальному стану речей і є головним критерієм історичності. Реалістичність (навіть при всій умовності цього визначення) тут взагалі не може враховуватися. Історія, як відомо, містить речі, у які нам важко повірити, проте вони відбувалися.
У тому то й річ, що людська уява може презентувати тільки саму себе, а зовсім не історію. Що, вочевидь, не відміняє ні уяви, ні фантазії, проте в інших видах та жанрах кіно.
Історична подія цінна сам по собі, бо якби не була, ми б до неї не зверталися. Нам важливо осягнути, зрозуміти її сенс, побачити, чому саме вона і яким чином вплинула на наше життя. І немає жодного значення, епічна вона чи камерна. Подана у жанрі героїчного епосу чи комедії. Має значення тільки відповідність історичним фактам.
Звісно, кіно завжди спотворювало історію. В ім'я видовищності, кращого просування продукту на ринок, ще Бог знає чого.
Сьогодні цей процес пригальмувався через істотну сегментацію аудиторії. Сьогодні можна знайти людей, яким не треба адаптовувати історичні події до формул популярних фільмів. Вони готові дивитися історичні фільми заради самої історії (історичної події), а не епічності, любовної лінії чи захопливих пригод.
Реальність має значення - це єдине, що я хочу сказати.
Реальність минулого і реальність сьогодення.
А "Креденс" і "Тоталізатор" я перший і підтримав. Як і "Зелену кофту" та ще кілька проектів, які сьогодні виглядають радше винятками, ніж правилом.
Ігоре, ну про сценарії ви перебільшили... Чим Вам, наприклад, "Креденс" не вгодив, здається цілком реалістична історія з сучасним героєм та цілком актуальним конфліктом... Чи той же ж "Тоталізатор".
Щоправда, наразі, не можливо не відмітити, що з історичності ми повільно перемкнулися на реалізм. Та напевно критерій відповідності реальному плину речей не вирішальний для визначення "історичне кіно". Адже ж в кіно існує купа фільмів, історія яких цілком вигадана, але від того не позбавлена реалістичності.
З іншого боку, я не хтів виголошувати думку, що є прибічником міфологічної складової в концепті "українське історичне кіно".(якщо чесно, сама теза\антитеза "міф-історія" дещо натянута, але це вже таке). А зазначив лише те, що якщо воно таки буде, те кіно, вірніше, якщо воно буде позиціоновано саме як історичне (тобто, побудоване на реконструкції фактів, стилістично вивірене до тогочасся, що його покликане відтворити, та драматургія буде виписана на основі епічної складової), то це буде доволі таки оригінальне, ні на що не схоже явище стосовно інших національних кінематографій в їхніх спробах зафільмувати свою історію. Бо для нас сама історія часом стає міфом.
Геннадію, я все ж наполягаю на власній тезі — історичне кіно має розповідати про те, що було, а про те, що хочеться, аби було.
І, наскільки, я зрозумів із цієї та інших дискусій, у цьому мене підтримують небагато людей.
Напевне, для цього існують вагомі причини, які змушують людей вибрати міфологію замість історії.
Але історичне кіно — тільки певний симптом, який позначає стан нашої свідомості.
Те саме можна сказати і про саму українську історію, яка у достатньої кількості людей викличе заперечення фактологічного характеру, мовляв, не було такої, і українців ніяких не існує.
Те саме скажуть і про українське кіно, мовляв, важко визначити, що це таке.
Проте варто намагатися — знову і знову. І як у випадку історичного кіна, особисто для мене найважливішим критерієм кіна українського є його опертя на реальне життя українців.
Мені йдеться про перенесення на екран соціальної та будь-якої іншої складової українського життя, його свят та його буднів.
Мені здається, ми маємо впізнавати себе у своїх фільмах. Якщо ні — навіщо тоді це кіно?
Проте, підозрюю, повториться ситуація, яка вже була з історичним кіно. Скажуть: "Не треба знімати, як воно є, ми і так все це знаємо, ви нам зніміть, як воно має бути. І щоб красиво було, і щоб приклад було з кого брати".
Інші національні кінематографії можуть собі дозволити розповідати про реальних людей і про те, як вони намагаються жити у реальному світі, тільки у нас хочуть, що кіно не торкалося життя.
Бо скільки доводилося читати усяких сценаріїв, проте серед них не було жодного про те, як живуть люди із невиплаченим кредитом чи що вони роблять із орендованим шматком землі.
Чи про будні якогось закладу, державного чи приватного, де діють не вигадані фейлетонні персонажі, а люди, яких ми можемо впізнати, та наявні конфлікти, з якими нам доводиться мати справу.
Я вже не кажу про фільми за реальними подіями — от стілець із "Каравану" чи Оксана Макар — чим не сюжети для кіно?
Проте всього цього та іншого ніколи не буде і не через волю міфічних продюсерів, а через байдужість українців і до своєї історії, і до свого сьогодення.
Кіно, і з цим доводиться стикатися постійно, не виходить у розумінні багатьох за межі агітації та пропаганди, з одного боку, та милої казочки для розваги, з іншого.
Тому, Геннадію, погоджуся з Вами — кожному своє.
Ігоре, під продюсерами я на увазі мав не тих, кого Ви зазначили описом "освоюють державні гроші", а, ну як про то в книжках пишуть, хто мав би бути продюсером (звісно що це ідеалізація). Маю на увазі функціональний аспект - люди, які гроші не лише освоюють, але й шукають, а продукт потім й реалізовують. Тобто, зважаючи на сьогоденні реалії - формувати замовлення непоганно було б виходячи з засад не лише політично, чи вузькоекономічно вмотивованих (приватним заробітком), а вмотивованих широким економічним загалом. (Тобто орієнтованих не лише на внутрішньодержавний прокатний ринок та внутрішнього замовника). Звідси - напевно продюсери теж могли б сказати, що в сьогоденних реаліях вони можуть зреалізувати.
Звісно, що всі ці зауваження стосовно теми - історичне кіно більшою мірою торкаються в цьому слововислові частки кіно взагалі (українське кіно). Й в рамках розпочатої Вами дискусії їх доречність зобумовленна лише тим, що в ході дискусії ж проявила себе тенденція з вузької теми історичне кіно збиватися на тему ширшу - кіно українське.
Що стосується обговорюємої теми, то протрактовка поставленого питання видається дещо дивною. Адже - чи має шанс укарїнське історичне кіно збивається на визначення, що є історичне кіно. Дещо абсурдно розглядати таке питання. Адже якщо виходити з обєктивної точки зору, тобто, будувати визначення з концепту історія(знову ж таки у академічному визначенні цього поняття), то цілком зрозуміло, які саме критерії з такого погляду мають висуватися до історичного кіна. Зокрема, Ваш, Ігоре, погляд певною мірою також на цих критеріях побудований. Хоча зрозуміло, що реконструкцією фактів справа не завершується, адже історичне кіно це також й певні стилістичні особливості, й особливості драматургійні (напевно для історичного кіно більш пасує історія епічна й герої тут мають лише увиразнювати собою дух епохи). Ну це я про то здогадуюсь, бо спеціальних знань з цього приводу не маю. Отже, з щойнозазначеного виходячи, цілком зрозуміло, що стосовно погляду на історичне кіно я з Вами Ігоре, солідаризуюся. (Але мені ось імпонує ідея, аби хтось таки зафільмував Шевченкових "Гайдамаків", бо в поемі напевно поєднані ці два моменти - епічного дійства та індивідуальної історії.)
Але з іншого боку, сам концепт "історія" для нашої національної свідомості займає не останнє місце, (напевно його в повній мірі можливо ставити поруч з такими концептами як хата, земля, воля тощо), а звідси зрозумілою стає саме велика міра субєктивної складової у визначенні поняття, себто пак - вже повною мірою концепту - історія. (Адже, між мовою мовлячи, мабуть мало знайдеться таких народів, чия б історія стільки разів переписувалася, а вже після перепису протрактовувалася, а потім знову переписувалася).
Й виходячи з того, що у розумінні історії важлива субєктивна складова, тобто, велику роль відіграє не "значення" слова (поняття, концепту), а саме його "смисл", а інакше мовлячи - в моделі буття-у-світі українця відношення до історії будує смислотворна складова особистості, то зрозуміло що, в кожної окремовзятої особистості нашого народу не лише своє відношення до історії, але й сама історія у кожного своя. Отже, якщо для когось то буде кіно історичне, то для іншого це вже буде псевдоісторія. (Тут напевно слід враховувати, що "факт" сам по собі формується, а не виникає на пустому місці, а отже в тому, що саме важати фактом зазвичай присутня й складова відношення до нього).
Й якщо виходити в купі зі всього вищеозначеного, саме поняття саме "Українського" історичного кіна дуже таки слизьке, адже під сумнів ставиться власне його можливість як такого (тут мається на увазі вже історичний момент нашої трьохкомпонентної складової).
Але з іншої сторони - чи не може сам факт такого місця "історії" в свідомості народу стати темою до фільму. Й звідси питання - а чи буде це історичним фільмом?
Геннадію, але продюсери - не Господь Бог і вони не з Марса прилетіли. Вони взагалі нічим особливим від нас з Вами не відрізняються.
В українських умовах ці продюсери тільки те і роблять, що засвоюють державні гроші, а не ініціюють проекти, якби мали це робити. Діло, як то кажуть, нехитре і кожному по плечу.
Проте ми так і не дійшли згоди щодо історичного кіно, його сутності. Відтак знову історичним буде все підряд.
В голову кута винесено питання - "чи має шанс історичне кіно?"
З відси напевно випливає питання дещо інше - на що саме шанс? Бути знятим? Чи бути історичним? А чи може просто бути? З тез попереднього плину дискусії так бачиться, що на сьогодні всі ці три підпитання доволі актуальні й основну тезу розмивають та розводять сам предмет розмови у три різні напрямки, як в отій криловській басні.
Й це напевно і є своєрідна відповідь на питання про шанси.
А щодо кіна, то напевно в сьогоденних реаліях визначати бути йому, а чи ні - то є справа не літераторів, романистів, сценаристів, й не справа режисерів та й кінематографістів загалом, а справа продюсерів. Так що про перспективи буття історичного кіна зробленого в Україні, а чи то зробленого про Україну треба напевно в них поспитатися, бо їм то видніше, адже коньюнктуру ринку та тенденції його розвитку напевно формується саме ними.
Пане Юрію, дякую за розуміння та підтримку. Радий, що Ви оцінили ідею щодо Шевченка, яка, звісно, потребує конкретизування та подальшої праці. Я готовий взятися за той проект, проте це тема трохи іншої розмови.
Щодо пріоритетності фінансування якихось тем українською державою, то я особисто про такі не знаю. Держкіно уникає будь-якої певності щодо цього, перекладаючи відповідальність у виборі проектів на експертну комісію, яка, наскільки я розумію, також не поспішає з визначенням пріоритетів.
І навіть після рішення про фінансування, Держкіно ніяк не коментує свій вибір. Інші держави-сусіди чинять по-іншому.
У Польщі, наскільки мені відомо, серед пріоритетів наявні також історичні картини. ось детальніше: http://kinobuzz.ru/2012/12/26/state-support-poland/
Зараз у Росії новий міністр культури почав розмову щодо пріоритетів державного фінансування кіно, які зводяться до безсоромної пропаганди. http://lenta.ru/news/2012/10/31/films/
Підозрюю, що наші чиновники, якщо і зроблять кроки у такому напрямі, то оберуть досвід російський, а не польський.
Проте перед усім цим варто провести ревізію, зокрема, теоретичні і щодо історичних романів, і щодо історичного кіна. Тут я згоден абсолютно.
Євгене, загалом це цікава тема - комерційна спроможність українського кіна і у себе вдома, і за його межами.
Так само, як кіна російського, польського, французького та будь-якого європейського. Безумовно, тут існують свої схеми та свої традиції.
Можливо, хтось компетентніший за мене внесе ясність у всі ці схеми і традиції.
Щодо української ситуації, то вона дуже сумна і не тільки через тематику і якість вітчизняних фільмів. Важливим чинником є мала кількість кінотеатральних залів, політика дистрибуції та прокату і навіть загальна бідність українців.
Проте новаторський фільм про Шевченка (і не тільки про нього), мені здається, потрібен не стільки касі,скільки національній самосвідомості, яка все ще перебуває у полоні радянського минулого. Хто за такий фільм заплатить? У мене нема відповіді.
Щодо касового успіху українського фільму, то хіба я проти? Це одна із наших нав'язливих національних ідей - бестселер у літературі та блокбастер у кіно - ще з початку дев'яностих років минулого століття.
Книжкові бестселери ми вже отримали, тепер очікуємо на відповідний фільм.
Як на мене, важливішою є достатня кількість нормального кіно про наше сьогодення у кінотеатрах та по телевізору чи в мережі, ніж один блокбастер.
Зрештою, сенсу сперечатися не бачу. Поки що у нас нема ні першого, ні другого.
Я так розумію, що Ігор Грабович ілюстрував свою думку і акцентував мою увагу на своїй ідеї про Шевченка неспроста, знаючи про моє захоплення і деякі проекти…Тож не знаю, чи потрібно переконувати Є.Чвірова, що це фантастичний задум… Складний, це правда, бо структурно організовує найголовніше в Шевченкові докупи. І кут зору напрочуд вдалий, на сьогоднішній день серед усіх проектів чи не єдино можливий.
Кращого, принаймні, я й не зустрічав.
Але Мілош Форман старенький, а Гібсон з Гофманом завалені українськими замовленнями.
Тож, Ігоре, доведеться робити нам самим. Згода?
Прикро інше, що в дискусії збиваємося з теми.
Заявлено «Історичне: кіно: від роману до фільму»!
Шлях цей у нас однаково тяжкий, хоч від роману, хоч від сценарію, і лежить через... конкурс.
Чи романи підуть поза конкурсом? Безперечно, коли йде погром всього українського, то не тільки «Чорного ворона», а й абетку українську варто фільмувати.
Але про яке «історичне» кіно йдеться?
Якщо взагалі письменникам таке захотілося, нехай зберуть до кучі історичні романи та й мізкують, як переносити горбатих з-під сонця в тінь.
А «Катинь» історичне кіно? А «Матч»?
(Між іншим, частина «катині» пройшла під Харковом)
Є кілька «історичних» сценаріїв про Крути, і навіть спроба реалізації «народного фільму» про ті події, задіявши інтернет- мережу.(Можна уявити якість такого проекту!)
Це, завважте, ті, що зголосилися. Гадаю, проектів про Крути сьогодні до двох десятків.
Очевидно, таке тематична «наполегливість» не випадкова.
Тепер погляньте на тематичний конкурс а Держагенстві з питань кіно. Там така свобода, що не снилася навіть соціалістам! Просто, в полоні свободи!
1. Очевидно має бути ієрархія (пріоритетність) тем.
І вона теоретично існує, але має бути матеріалізована.
І має бути конкурс сценаріїв, а не романів, у відповідній номінації, і серед яких і СЦЕНАРІЙ «Чорного ворона».
2.В кіновиробництві ніхто не відповідає за якісне втілення фільмів.
Ми вже забули, що це таке, звикли до умовного кіно, хоча навести лад тут також можливо.
3. Пріоритетність тем плюс якість виконання рівняються держзамовленню.
Відтак, відкоригувавши назву круглого столу «Історичне: кіно: від держзамовлення до якісного втілення», розуміємо, що тут «Історичне» як синонім українського.
"Зазначу тільки, що йдеться про фільм до ювілею поета (наступного року відзначаємо 200 років з дня народження), тому до чого тут закордон?" Закордон до того, що в межах України багато грошей на кіно не заробиш. А якщо кіно не приносить прибутку, крім держави ніхто в нього вкладати не схоче, принаймі з тих, хто має чималі кошти, але все одно обмеженні.
А ви дивились "1812. Уланська балада"? Також до 200 річчя зробили. Краще вже нічого про Шевченка, ніж таке.
"Ви думаєте український комерційно успішний фільм (у наших умовах взагалі важко визначити, що це таке) переверне світ?"
Не переверне світ, але може перевернути уяву про українське кіно як таку собі недешеву іграшку.
Євгене, щодо Шевченка сенсу щось пояснювати не бачу, вочевидь, ми по-різному розуміємо певні речі. Зазначу тільки, що йдеться про фільм до ювілею поета (наступного року відзначаємо 200 років з дня народження), тому до чого тут закордон?
Ось вийде "Іван-сила", тоді глянемо, як його класифікувати. А звідки Ви знаєте, що там усе вигадка?
Можна позначати кіно як завгодно, але варто все ж арґументовувати власну класифікацію. Хіба можуть бути всі історичні фільми пригодницькими?
Життя тих самих поетів чи письменників чи вчених дуже часто далеке від пригод. Я вже наводив приклад з фільмом "Промова короля". Які там пригоди?
Ви думаєте український комерційно успішний фільм (у наших умовах взагалі важко визначити, що це таке) переверне світ?
У нас була українська комерційно успішна популярна музика наприкінці дев'яностих. І де вона зараз?
Двічи перечитав історію поховання Тараса Шевченка, але так і не зрозумів, чим вона настільки приваблива, щоб знімати кіно? Звичайно, багато хто перегляне його з патріотичних міркувань, та кому вона буде цікава за межами України? Вибачте, я вважаю, що Україні зараз потрібно зняти хоча б один комерційно успішний фільм, і це наврядчи має бути фільм про про будь якого поета.
Продовжу стосовно історичного та костюмного кіно. Нещодавно зняли фільм "Іван Сила". Він історичний чи ні? Здається, головний герой існував насправді, проте історія, яка відбувається з ним у фільмі переважно вигадана. От мій знайомий пропоную називати такі фільми історико-пригодницькими, і відносить до них майже всі історичні та костюмни фільми.
Пане Юрію! Я також міркував над цим, які ж історичні сюжети варто перенести нам на кіноекран. З цієї нагоди у Фейсбуці навіть виставив пост. Передруковую його тут із додатковим коментарем.
Розмови про історичне кіно та святкування майбутнього ювілею Тараса Шевченка ( до якого в Україні планують певні фільми) нагадали мені історію з похованням поета, яку описав
у своїй статті «Творення святині: українофіли і Шевченкова могила в Каневі (1861-1900-ті роки) історик Сергій Єкельчик. Ця стаття вміщену у книгу Єкельчика «Українофіли. Світ українських патріотів другої половини ХІХ століття».
Визначальну роль і виборі місця поховання поета зіграв художник Григорій Честахівський, «котрий чітко зрозумів усі символічні та мітологічні наслідки, які могло мати розташування Шевченкової могили.
Він наголошував, що був біля поета в останні хвилини його життя (пізніше доведено, що це неправда), і заявляв, що на запитання, де він хотів би бути похованим, Кобзар нібито відповів: «У Каневі». (…)
8 травня пароплав з тілом поета прибув до Чернечої гори, вдало розташованої над Дніпром нижче від Києва за кілька годин плавби. На цвинтарі біля місцевої церкви вже чекала викопана могила. Честахівський знову запротестував, заявивши від імені Петербурзької громади, що Шевченко має бути похований на іншому пагорбі, віддалік церкви й місцевого цвинтаря, і знову його думка переважила.
Врешті-решт Кобзаря поховали на Чернечій горі біля Канева, на високому правому березі Дніпра».
Той же Честахівський доклав руку і до перетворення могили Шевченка на символічне місце. Єкельчик пише: «З 12 травня і до початку серпня Честахівський жив у слобідці за дві з половиною верстви від могили і постійно спілкувався з місцевими селянами( …).
Матеріяли слідства викривають аґітаційну діяльність Честахівського і його мітотворчі намагання.
Вирізнити правдиву інформацію серед сили різноманітних чуток, зафіксованих слідством, непросто, але це захоплива вправа з реконструювання системи символів й ірраціональних уявлень, породжених нехитрою пропагандою».
Владі навіть довелося розрити могилу Кобзаря, аби переконати селян, що там не знаходяться освячені ножі, які будуть відкопані у Тарасову ніч, аби різати панів.
Як на мене, це і є готовий сюжет фільму до ювілею Шевченка. Звісно, це аж ніяк не сценарій і навіть не сценарна заявка, проте тут наявний герой та цікава фабула, яка обіцяє багато можливостей.
Чому я вважаю це сюжет ідеальним для фільму по Шевченка? Бо саме у ньому можна показати і творення історії (причому з волі однієї дуже наполегливої людини), і творення міфу, який починає жити своїм власним життям буквально у нас на очах.
Добре, що почав розмову саме Ігор Грабович, який був присутній на заході, і як бачимо, володіє аналітичними здібностями.
Також погодився б з усіма питаннями Ганни Легкої, крім останнього, бо хотів би застерегти від нової тенденції розглядати кінематографістів, як механічний додаток до письменника, таких собі ілюстраторів, яких можна примусити, або й позичити в іншої країни, якщо у себе бракує патріотів, а надто професіоналів.
Отже, з допомогою Грабовича відділили історичні фільми від костюмних.
А тепер вгриземось в історію, а то і її по різному розуміють.
Загальна ситуація у ставленні до історії в Україні практично не змінюється століттями. Про це добре написав в 1951 році на чужині в одній передмові Олег Штуль. Оскільки стаття недоступна для широкого читача, хочу нагадати його слова (стиль і орфографія збережені).
«В скарбниці кожного державного народу найкоштовнішим скарбом є його минуле. Історія державного народу неначе діяманти — дбайливо збирається й коштовно оправляється. В музеях — вона стоїть за ґабльотками, під шклом у пишних залях. В бібліотеках — нею покриті кільометри полиць, де вона стоїть великими й грубими книгами в шкіряній оправі з золотими тисненнями. По всій території держави розкидані пам’ятки й стоять горді пам’ятники. З вершків пірамід, з румовищ Помпеї чи Колізею, з вікон Лювру чи з веж Вестмінстеру, з мурів Софії, з святинь Бангкоку чи навіть з окопів Вест Пойнту — глядять на нас віки й тисячо¬ліття історії і говорять до нас живою мовою. І свої й чужі схиляють голову перед минулим, віддають пошану потові й крові предків, що ці пам’ятки будували й їх своїми грудьми боронили.
У державного народу нічого не пропадає: його дбайливо й заздрісно збирають історики в архівах, а потім опрацьовують і дають книги, які дишуть живими подіями й витискають печать на майбутніх поколіннях.
А в народу недержавного? Нема більшого грабунку, як грабунок історичної спадщини. Україні зрабовано її ім’я, варварські окупанти знищили наші роди, що були живими носіями історії, нещадний степовий вітер розвіяв попіл руїн, які ще залишив окупант. Так з далеким минулим. А з близьким, з вчорашнім? Нема історика, нема архіву, нема музею, нема бібліотеки.(нема кіна!-Ю.С.) Ворог нищить навіть могили — мертвих викидає, вбиває німі горбки гробів, щоб і вони часом не сказали правди. Історичні факти перекручується, затирається. Вистарчить згадати трагічну історію української боротьби проти німецького окупанта й при тому подумати, що нераз непоінформовані чужинці ще й сьогодні намагаються зробити з українського народу «прихильника німців»... За мільйони жертв у боротьбі з Німеччиною з нас зроблено — коляборанта! Чому? Бо не написана історія цієї боротьби. Де вона? Або в гробах, разом з борцями, або розсипана діямантами — найдорожчими нам, по руїнах спалених сіл і міст, по вивернутих вибухами бомб і ґранат кладовищах, присипана порохом шляхів, якими мандруємо чужиною, несучи на собі замість пашпорту нашої історії тільки поліційну табличку на грудях, де стоїть мертвим числом «апатрід», «стейтелесс», або ще більш безобличне: ДП...
Хто збере ці діяманти, що світяться відблиском крови й зложить з них найдорожчу в світі діядему, корону слави невмирущої й непримиримої, вічно воюючої за свою гідність і гідність світу проти рабства й руїни —української нації? Хто позбирає ці діяманти, що кривавляться скаргою на грішне забування їх?
В щоденних турботах, в палючих соромом суперечках за мале, ми забуваємо про велике. Ми гриземося за відпадки, не гідні навіть пса, а не хочемо стати тими, що копають діяманти —червоні як рубін і важкі та дорогі на стільки, що їм не знайде ціни найкращий шліфувальник Амстердаму. І треба аж келії вязниць, треба вязничного режиму всяких переходових таборів чи примусового безробіття, щоб з хламу безсенсовних розмов почали вилущуватись перлини історії. Кожен українець носить при собі ці діяманти, але не звертає уваги, ані на їх казкову ціну, ані на їх кривавий кольор».
Прикро, що маючи державу, в ситуації з архівами ми опинилися в гіршій ситуації, чим без держави. Збирають ці діаманти історики-ентузіасти В.Вятрович, Р.Коваль, львівська та житомирська «школи» істориків та багато інших.
От поміж ними і літераторами мають стати патріотичні професіонали-кінематографісти.
попередній коментар написаний мною
Євгене, як відомо, у реальності ніякої історії нема. Є минуле, як частина лінії часу та набір розрізнених фактів, є пам'ять, як одна із людських психічних функцій, а є оповідь про минуле на основі пам’яті, яке ми називаємо історією.
Звісно, слово історія у нас використовується не тільки для розповіді про минуле.
Ми кажемо: «Послухай мою історію» і для означення оповідки, написаною мною (і це може бути будь-який зв’язаний між собою текст), і як розповідь про нас самих. Для зручності я називатиму це історією Один та історією Два.
Для історії Один має значення сам наратив, тобто лінійний виклад фактів та подій, які складаються в певний сюжет. Умовно кажучи, це всі оповіді, які мають початок, середину та кінець.
Історія Два —це ретроспективна оповідь про щось конкретне. Історія чийогось життя, предмета, інституції чи народу.
Тобто предмет опису в історії Два може бути яким завгодно, але це завжди конкретний предмет, в існуванні якого впевнений і оповідач, і довколишні люди.
Фаховим історикам, аби до них дослухалися, доводиться вдаватися до вагомих доказів існування того чи іншого факту, події, документу чи явищу. Для цього вони використовують свій особливий інструментарій, який переконує сторонніх скептиків, що вони розповідають про те, що відбувалося насправді, а не вигадують на рівному місці.
Очевидно також, що оповідь про певний обраний предмет може вестися тільки як оповідь про минуле цього предмету, оскільки будь-яка оповідь починається саме тоді, коли дійсність призупиняється.
Для оповіді потрібна дистанція, для оповідача — завершення певної дії.
Таким чином, історія (історія Два, а саме ми її традиційно і називаємо історією) — це завжди конкретний предмет і це завжди оповідь про його минуле.
Тому історичним я вважаю тільки те кіно, яке повідає про певне встановлене минуле. Якщо Тараса Бульби ніколи не було, і не було подій, які описав Гоголь, то як може бути його повість історичною, а фільм, за нею створений, — історичним?
Проте як називати фільми, які оповідають вигадані історію про минуле? Часто їх називають костюмними, вказуючи, що вони просто розповідають стилізовані під певний історичний період сюжети, яких не було у дійсності або існування яких піддається сумніву історичною наукою.
Вважаю, якщо ми відділимо історичні фільми від костюмних, то зробимо собі велику послугу, оскільки зможемо створювати та оцінювати ці два різновиди кіно за різними критеріями.
Ганно, цілком солідаризуйся з Вами і щодо запитань до режисерів, і щодо Вашої оцінки перебігу круглого столу в Домі кіна. Справді, все звелося до доволі контраверсійних речей.
Сподіваюся, що наш діалог вийде предметнішим та пліднішим.
"І нарешті питання руба: невже нікого з режисерів не надихає ідея екранізації "Чорного ворона" Шкляра?" Звісно, надихає. Але є й інші. Мій знайомий, наприклад, вважає "Чорного ворона" малоцікавої нудно написаною книгою, хоча він дуже ретельно вивчає історію України і так само недолюблює москаликів. Сам я книгу не читав, але знаю про які події там йдеться. Так от - в Росії це дивитись не схочуть. А саме в Росії продюсери ще можуть якось заробити собі на нові фільми. Риночна економіка диктує умови гри.
Стосовно ж історичного фільма взагалі - ну дуже багато грошей потрібно на якісне кіно цього напрямку. Хто їх дасть?
Важлива тема пропонується паном Ігорем.
Але хотілось би, щоб до дискусії долучились сучасні українські кінорежисери і відповіли на такі питання:
Чи цікавляться українські кінорежисери історичною тематикою?
Чи мають вони улюблених або навпаки особливо ненависних історичних персонажей, про життя якіх їм би хотілося зняти кіно?
Чи мають вони чітку світооглядну позицію щодо ключевих епізодів української історії, яку хотіли би висловити в своєму фільмі?
Наразі, після прочитання авторського блоґу складається враження, що дискусія була на тему: "Чи варто на спонсорські гроші знімати міфологізовану пропаганду чи невдала спроба може дискредитувати саму ідею українського історичного кіна?"
І нарешті питання руба: невже нікого з режисерів не надихає ідея екранізації "Чорного ворона" Шкляра?
Давайте продовжимо, я - за. Хоча мене здивувало, що "історичним можна вважати тільки той фільм, сюжет якого заснований на конкретних історичних подіях та особистостях". Тобто оскароносний "Гладіатор", "Троя", "Робін Гуд" - це не історичні фільми?
І "Тараса Бульбу" я також вважаю історичним фільмом.
До речі, якось в інеті знайшов таку думку, що всі фільми, події в яких відбуваються до Другої Світової можно вважати історичними. Звісно, якщо це не фентезі, чи казки.
Ігоре, безперечно, корисною!
Дискусія була корисною хоча б тому, що є єдино можливим (ефективним) тобто універсальним кутом зору на українське кіно.
Кожний брав не тільки різні фільми, а й різні аспекти проблеми.
Наприклад, такий важливий, як межі жанру, костюмоване і історичне.
А їх, аспектів, тут безліч.
Скажімо, навіть часова віддаленість.
Що краще об’єднує (сприймається) саме сьогодні: Княжа доба, Козаччина, Визвольні змагання 17-21, Карпатська Україна, ОУН, УПА?
Чому Росія більше формує (навіть з нас) совкову націю фільмами про "Великую Отечественную"?
Ще один важливий аспект проблеми: факти і міфотворчість в історичному кіно в Україні, що акцентував Ігор Грабович, також не такий простий. В нашому кіно дійшло до того, що «правда» заважає несформованим митцям знайти правдивого героя. Приклад, - Петлюра. Є навіть патріотичні історики, що не вважають Петлюру героєм!Бо, бачите, помилявся, зрештою, програв.Так і Мазепа програв.От і виходить, що митці мають довести історикам, що Симон Васильович герой…
Проблема надто серйозна, в кіновузах потрібно читати спецкурс про «автобіографічне» кіно, про фільми-портрети, адже наступає епоха повернення видатних особистостей з небуття.
Щоб, бува, не застрелилися тією правдою.
Євгене, у 80-х роках минулого століття в Україні було знято розкішний блокбастер «Ярослав Мудрий» з фантастичним кошторисом…Дивіться.
Ігоре, безперечно, корисною!Дякую!
Написав Юрій Сорока, 11:50 13.04.2013