Кінознавец, сценарист (учасник Сценарної Майстерні) голова НСКУ Сергій Тримбач пише книгу спогадів. До уваги читачів — продовження його мемуарних історій (Мем-сторій).
Скільки пам’ятаю себе, жили ми під революційними гаслами. Головне, що втокмачувалося нам із дитинства: Велика Жовтнева соціалістична революція є початком справжньої історії людства. До того усе було несправжнім, бозна-яким. А от коли у жовтні 1917-го пальнули по царській обителі — Зимовому палацу, із крейсера «Аврора», так і людство воскресло у новітній іпостасі.
«НА МАЙДАНІ, КОЛО ЦЕРКВИ...»
От тільки моя бабуся не завжди поділяла наш із братом школярський пафос. У неї були якісь незбагненні для нас критерії. Скажімо такий: за царя жилося краще, бо ж можна було «купити хунт бубликів за півкопійки». Ми аж заходилися від такої несусвітньої логіки. Бо твердо знали: за царя і панства, що «в сріблі і златі», прості люди жили погано. Прогнали панів — і розвиднилося, вселенське благополуччя надійшло. Рівність, Братерство, Справедливість. Хіба ні?
Заледве не центральний образ революції в дитинстві було подаровано на шкільних уроках української літератури — вірш «На майдані» Павла Тичини. Спрограмував українство на революційні дії саме у майданному просторі. Одне із значень «майдан», у перській мові, — «поле битви». Такий собі ринг політичний, куди виходять супротивники. Останній Майдан за сценарієм трохи нагадував один із фільмів Чарлі Чапліна. Це коли маленький Чарлі виходить на бій із величезним боксером, поклавши у боксерську рукавичку підкову. Для чого, думаєте? А на щастя. І маленькі люди перемагають великих, вдягнутих у спецодяг, у шоломи, з кийками й іншим причандаллям. Бо на їхньому боці правда. І справедливість. І любов народна, зрештою.
Яку картину намалював Тичина? Дуже просту — настільки, що кожен рядок закарбувався навіки. «На майдані коло церкви революція іде. — Хай чабан! — усі гукнули, — за отамана буде». Коли, через роки, Майдан вигукував «Ю-ще-нко! Ю-ще-нко!!» — це так і сприймалося: хай бухгалтер, свій хлопець, попрацює отаманом. Антибуржуазний, класовий антагонізм тут прозирав вочевидь. Ми не любили Януковича — бо ж пан, бо ж представник мільярдерського кагалу. Втім, були й ті, хто попереджав про лиховісність ставки на «бухгалтера». «Чабан» принаймні володіє навичками формувати і поганяти стадо, а бухгалтер лишень рахує гроші багатіїв, звик дивитися на них знизу догори, в їхній обслузі бути. Ото ж бо й воно.
І далі у Тичини, так само геніально: «Прощавайте, ждіте волі, — гей, на коні, всі у путь! Закипіло, зашуміло — тільки прапори цвітуть...» Наша вчителька Марія Пилипівна Лопатюк аж сяяла вся, читаючи ці рядки. І те сяєво на собі досі чую: «На майдані коло церкви посмутились матері: та світи ж ти їм дорогу, ясен місяць угорі!» І чудодійний ритмо-музичний фінал:
На майдані пил спадає.
Замовкає річ...
Вечір.
Ніч.
А? Хто там каже, що українська література нас не виховувала і не виховує? 1920 року написав ці рядки Тичина (збірка «Плуг»), скоро сто років уже — і досі працює. До речі, варто би якось через п’ять років спеціально відзначити ювілей вірша, збірки в цілому, що досі програмує націю.
Ой, знов у пам’яті Марія Пилипівна. Схвильовано притискає до грудей книжечку і випромінює незабутню і непроминущу енергетику слова, із того ж «Плужанського» збірника: «Вдарив революцьонер — захитався світ! Як вмирав у чистім полі — слав усім привіт». Спасибі, вчителько моя, ті струни, вами разом із поетом задіяні, досі бринять в моїй душі. Революція — це Поезія, Поезія українства. Плугом, плугом по благословенній Землі — аби народити народ, націю як щось злютоване, щось органічне й органне.
Кадр із фільму «Комісари» Миколи Мащенка
«ЗАМОВКАЄ РІЧ...»
Пророчо, пророчо у Тичини отой фінал. «Замовкає річ... Вечір. Ніч». Посеред ночі виглядаємо тих, хто пішов за чабаном, звелівши нам «чекати волі». Чекаємо-виглядаємо, немає, не вертають оті, що з чабаном пішли. Не дивно тепер, коли діалектику історії трохи осягнули. Назавжди запам’яталася фраза Фрідріха Енгельса (а він-то знав, про що йдеться), який зронив якось: «Революціонер, прокидаючись уранці після вчиненої ним революції, виявляє, що все відбулося з точністю до навпаки». Більше того, ми знаємо нині й те, що після революції саме революціонерів і нищать у першу чергу (тих же більшовиків).
Революції — вони бувають різними. Така нелюба нині комуністична ідеологія, як відомо, коріння має у давніх містичних уявленнях про надходження тисячолітнього царства, де не буде класових антагонізмів, де возсіяє добро і справедливість. Дорога в пекло, на жаль, саме подібними ідеологіями й вимощується. Одначе про це наші шкільні вчителі не знали, а коли й мали таку підозру — її замовчували.
Ще один образок зі шкільного курсу історії. Про молодого Володимира Ульянова, чийого брата засудили до страти за участь у замаху на батюшку-царя. Майбутній Ленін нібито сказав потому: «Що ж, ми підемо іншим шляхом!» Себто не шляхом терору, а дорогою соціальних революцій. Тільки ж надто відомо, чим діло скінчилось — уже не тільки царя, а й усю його сім’ю було жорстоко вбито. А слідом і мільйони чабанів, бухгалтерів, учителів...
На початку 1970-х на екрани вийшов фільм «Комісари» Миколи Мащенка. Про більшовиків, які — засобами пластики — асоціативно наближалися до образів першохристиян, носіїв соціалістичного, по суті, світогляду. Картину довго мурижили, не пускали на екран. Щось там вистригали-підкорочували. Хоч як це дивно, фразу про те, що «Велику Жовтневу» слід «обнулити», стрельнувши заново з «Аврори», залишили. Кілька разів я запитував — через роки, звісно, — у режисера: як воно отак трапилося? Відповіді прямої не отримав, Микола Мащенко заходжувався оповідати історії про те, про се, а як трапилося, схоже, і сам не розумів. У тодішній радянській цензурі було багато ірраціонального — забороняли нібито «правильне» і дозволяли щось «крамольне». У будь-якому разі картина виражала кредо покоління шістдесятників — Жовтнева революція збанкрутувала, належить творити нову.
Коли я написав (уже в 1990-ті) текст про «Комісарів» із потрактуванням революції, якою вона виглядає в фільмі, Мащенко несподівано виставив претензію: «Що ти зараз оце написав? Треба було тоді, коли картину скорочували і забороняли. Зараз ви всі розумні... — Миколо Павловичу, — відповідаю, — я тоді ще в школу ходив, коли вас мордували. — В яку ще школу? — Радянську». Він чомусь забув про різницю у віці... А яка різниця — ми ж бо революціонери. З тим і в Перестройку увійшли, з тим із неї й вийшли.
У студентські роки я заходився писати революційні вірші — під Тараса Шевченка. Під час канікул витворив цілісінький цикл сатиричних поезій, на сучасному радянському матеріалі. Закликав до повалення існуючого ладу. Аж тут за викликом до мами прийшла лікарка. Сіла до столу писати рецепти, а там аркуш із моїм віршем: «От якби те сталося, щоб вас не осталося. Райкомівські жаби, партійні прораби...» Лікарка почала тихо сповзати зі стільця. «Що з вами? — запитав я. — Да нет, ничего». І тихо, бічком, вийшла.
«—Чого вона злякалася? — запитала вже мама.
— Та оцих слів, — і я прочитав ті самі рядки.
— Тут злякалась і мама. — Негайно то спали».
Отоді я і повторив подвиг Гоголя — вкинув жмут списаного революційними словами і реченнями паперу в пічку. Вперше бачив, як горить революційно наснажене слово... І надаремне, лікарка не донесла, ніхто не прийшов.
НЕЕФЕКТИВНА, ЗАТЕ АФЕКТИВНА...
Не востаннє, як з’ясувалося, горіло слово революції. Зимового вечора 2005 року я прийшов на київський Майдан — назавтра мала відбутися інавгурація Президента Віктора Ющенка. На Хрещатику палахкотіли вогники, то останні вже мешканці майданної республіки збирали пожитки, нищили мотлох, паперовий у тому числі. Якийсь чолов’яга довгенько запихав до грубки книженцію — теж мені, Гоголь, подумав я собі. Зажура була очевидною: людям не хотілося полишати обжитий простір. Пізніше з’ясувалося: там ще була й образа. В одному з документальних фільмів я почув від одного з майданівців: «Нам же нічого не треба було. Тільки «спасибі» щоби хто сказав. Що б тій Юлі Тимошенко прийти, потиснути руки... Ні, не бачили ми їх».
А чого дивуватися? За відомою формулою, революцію роблять романтики, а плодами її користуються циніки. Тільки нову владу обрано, як вона заходжується випихати з історичної сцени романтиків. Мовляв, «кіно скінчилося, титри он бачиш, «кінець фільму», чи повилазило?». Те саме й нині. Враження, що ми входимо в активну фазу контрреволюції. Малий і середній бізнес, інтелектуалів поставили «під стінку». Скажімо, у парламенті гримкотять законопроекти, чиє завдання позбавити, скажімо, творчих працівників права на авторську винагороду за тиражований твір, перевести на контракти і тим самим обрушити систему соціального захисту. І все це під гаслом «Йдемо в Європу!» Так Європа півстоліття виборювала саме гарантії соціального захисту, профспілки тут були у перших рядах...
До речі, днями до Києва приїздив професор Нью-Йоркського університету, знаний учений Михайло Ямпольський (він був гостем Київського бієнале). Від нього почув: недолік останніх українських революцій полягає в тому, що вони не створили стабільних громадських інституцій. Приклад польської «Солідарності» вельми промовистий — профспілкове об’єднання не тільки здійснило революцію, а й забезпечило втілення її ідеалів у життя. Майдан же не спромігся на щось подібне, хоча розмови про створення саме громадського (а не партійного, боронь Боже) об’єднання були. Чи треба нагадувати, як влада упродовж 1990-х і в «нульові» ставила на коліна профспілки, творчі спілки, загалом громадянське суспільство. Яке усе ж поставало і знову нишкнуло, не маючи організаційних скріп, які влада щоразу ретельно висмикувала з народного тіла.
То який сенс у революціях? Той самий мудрий американський професор Ямпольський нагадав мені судження Еммануїла Канта. Німецький філософ вважав революцію особливим типом переживання світу. Революція дарує людям специфічний і незабутній афективний (себто надемоційний) досвід. Тепер я знаю, чому так світилися очі моїх вчителів, коли вони говорили про революцію. Чому моя душа досі світиться тим самим емоційним вогнем. Він незнищенний, бо інакше смерть нам — у зашкарублій тиші, в болотній твані міщанського спокою. Який і нинішня влада намагається нам навіяти. А цур вам, не вийде. Хоча б тому, що були у нас Тарас Шевченко, Павло Тичина, в кіно Олександр Довженко — поети революції...
Павле Григоровичу, салют вам!
Закінчу його ж словами з «Плуга»:
Так годі спать! Виходьте на дорогу!
Людині гімн, Людині, а не богу!
Майбутньому всю душу — славний дар!
І далі: «Горіть! Дивіться сонцю просто в вічі!»