Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Британський кінорежисер, сценарист та продюсер Джон Шлезінґер прожив довге та плідне життя в кінематографі. Він зафільмував близько п’яти десятків документальних, телевізійних та повнометражних картин – спочатку в Британії, а згодом у Сполучених Штатах Америки.
Режисер прославився 1963 року картиною «Біллі-брехун», яка була його другою повнометражною роботою. Власне, і сьогодні стрічка виглядає доволі свіжою завдяки непересічній режисурі та акторським утіленням. У центрі картини – молодий чоловік на ім’я Біллі Фішер, який живе водночас у реальному та придуманому світі. У реальному світі він клерк похоронного бюро, у вигаданому – цар і бог придуманої ним країни Амброзії.
На перший погляд, Біллі – щирий нонконформіст, який відверто зневажає власне дрібнобуржуазне оточення та всією душею прагне змін. Але не все так просто. Біллі називає себе письменником, проте ще навіть не написав жодного рядка. Він мріє про переїзд до столиці, проте при першій-ліпшій нагоді лякається реалізації власних мрій. Кожній зі своїх дівчат Біллі обіцяє одружитися, проте йому не вистачає духу виконати хоча б одну обіцянку. «Біллі-брехун» – це історія про фантазію, яка надто далеко відірвалася від землі. Як то кажуть, дурень думкою багатіє… Стиль стрічки твориться за принципом парадоксального поєднання, сполучування світів реального та уявного.
Упродовж шістдесятих Джон Шлезінґер фільмує ще кілька стрічок з британського життя, поєднуючи актуальні, пекучі теми з екранізацією англійської класики. 1965 року він знімає стрічку «Люба», де головну роль зіграла акторка Джулі Крісті, за що і отримала «Оскара». «Люба» – це історія про таку собі крутихвістку Діану, яка намагається влаштувати своє життя доволі ризикованим, хоча і, до певної міри, традиційним способом, зраджуючи чоловіка з коханцем, коханця зі ще одним чоловіком і так без кінця-краю. Така її вільна, невимушена і легковажна поведінка дала змогу режисерові показати різні верстви британського суспільства, особливо ж – вищий та середній класи, які постають у картині живим утіленням цинізму та лицемірства.
Власне, на цій картині кристалізувався кінематографічний стиль Джона Шлезіґера. Його суть – у поєднанні загалом спокійної, виваженої, майже академічної оповіді з несподіваними, різкими і доволі брутальними сценами насилля або сексуальними епізодами. У «Любій» режисер показує одну з гедоністичних вечірок у Парижі, які згодом стануть неодмінною складовою його кінематографа.
Останньою британською картиною Шлезінґера стала екранізація роману Томаса Гарді «Подалі від божевільної юрби». У центрі оповіді тут також любовні терзання молодої британки, яку знову, і востаннє у Шлезіґера, зіграла Джулі Крісті. Батшиба (так звати героїню) – горда молода жінка, яка перебирає нареченими. Успадкувавши від свого дядька ферму, вона розбиває серця закоханих у неї чоловіків. Зрештою, сержантові Френку Трою, фактично кавалерійським наскоком, таки вдається взяти цю фортецю.
«Подалі від божевільної юрби» – картина відверто ностальгійна, сповнена любови до британських традицій, до відшліфованого століттями способу життя. Режисер подає його без найменшої іронії, залишаючи чорну фарбу хіба для кількох героїв, як уже згадуваний сержант Трой, що він постає своєрідним демонічним спокусником. Зрештою, ця постать стане таким собі прологом до пізніших картин режисера, у яких діятимуть амбівалентні персонажі, чия соціальна і статева ідентичність виглядатимуть доволі проблематично.
Наприкінці шістдесятих Джона Шлезінґера запрошують до Голлівуду, де упродовж трьох наступних десятиліть він ставить безліч картин різного жанру та різної мистецької вартости. Скажімо, його третя американська картина «День сарани» стане ще одним доволі контраверсійним мистецьким висловлюванням на тему американського способу життя. Цього разу в центрі оповіді опиниться Голлівуд, який постане місцем розбитих сердець і тотального цинізму. І знову у фільміі буде шокова масова сцена. Це фінальний епізод біля кінотеатру, у якому має відбутися прем’єра нової стрічки. З’їжджаються знаменитості, ведеться пряма трансляція з місця події. Натовп криками стрічає своїх кумирів. Один із героїв, доведений до відчаю життєвими обставинами, зганяє злість на маленькому хлопчикові, який дражнить його. Сплеск неґативних емоцій спровокує ланцюгову реакцію ненависти.
Однією з мистецьких вершин американського періоду Шлезінґера стане картина «Янкі», дія якої відбувається у маленькому британському містечку середини сорокових років ХХ століття. Саме сюди прибуває гурт американських військовиків, які готуватимуться до відкриття Другого фронту. Стрічка обертається навколо стосунків американців із місцевим британським населенням, власне, йдеться про три любовні пари, які ніби покликані ілюструвати культурну різницю між двома націями. І кожна з них тримається власних традицій та вірувань, сповнена власних стереотипів та упереджень.
Шлезінґер розповідає свою історію, пильно вдивляючись у героїв, не пропускаючи подробиць та нюансів, які перетворюють картину на своєрідний гімн людській відданості та гідності. І ця стрічка також скидається на певну утопію за Шлезінґером, у якій британці та американці складатимуть своєрідну бісексуальну єдність, де гармонійно поєдналися чоловіче та жіноче єство. І ось ця символічна бісексуальність, що постає і як культурний феномен, а згодом, у інших фільмах, і як власне сексуальна орієнтація, по-своєму характеризує творчість постановника.
Із плином часу Джон Шлезінґер, вимушено чи добровільно, проте слідує голлівудській кон’юнктурі, пристосовуючи свій стиль до потреб часу. 1990 року він знімає картину «Мій дім – моя фортеця», відому ще під назвою «Тихоокеанські висоти», у модному тоді жанрі параноїдального трилера. У центрі оповіді – молода пара, яка купує дім у престижному районі Сан-Франциско, самостійно ремонтує його, а потім здає в оренду кілька квартир на першому поверсі. Одну із них займає такий собі Картер Гейс, який живе із різних махінацій. І ось цей злочинець шукає способу підібратися спочатку до чоловіка, згодом до дружини, а потім і до їхньої нерухомости. Незабаром між героями розпочнеться правдива війна не на життя, а на смерть.
На тлі тодішніх трилерів, картину вирізняє особлива, європейська інтонація. І ця інтонація полягає у своєрідному відчутті плинности часу, відносности усіх цінностей, соціальних ролей і статевих ідентифікацій. Прикметно, що у фільмі режисер з’явився власною персоною, зігравши мовчазного пасажира ліфта. Поява доволі символічна – цей персонаж не просто ні у що не втручається, він навіть не спостерігає, він просто супроводжує одного із героїв.
Перша американська і взагалі найзнаменитіша картина Джона Шлезінґера – «Опівнічний ковбой». У цьому фільмі є прикметним усе – тема, час, місце дії та особливо режисерський стиль. Шлезінґер одним із найперших дозволив собі в американському кіні розкутість художніх засобів. Річ не тільки у відвертій демонстрації інтимних сторін людського життя, але й у критичному показі американських реалій та у самому способі організації кінематографічного матеріалу. Постановник веде дві лінії оповіді, одна з яких стосується зовнішніх подій, інша – внутрішнього життя персонажа. Монтажем він показує плин спогадів і думок свого героя, виводить внутрішнє назовні і робить його важливим чинником сюжету.
Власне, це кінематографічний шедевр, який пережив свій час і водночас залишився у своєму часі. Пережив, бо ми і зараз захоплюємось його мистецькими чеснотами, а залишився фільм у шістдесятих, бо нерозривно пов’язаний із тим часом, пов’язаний з епохою, яка створила усі передумови до нашого непростого сьогодення.