Кожен, хто любить кіно, мріє побувати в Голлівуді. Хоча далеко не кожен уявляє, що воно за штука така, той Голлівуд? Синонім найуспішнішого кіно. Комплекс кіностудій на східному узбережжі Сполучених Штатів. Ще щось?
І раптом — запрошення влаштувати фестиваль українських кінострічок у Голлівуді. Від продюсера Анатолія Фрадіса, його компанії European Film Services Corporation. Ви будете сміятись, але таки да, він одесит. Колишній, звісно. З 1979-го живе в Америці. А, власне, хто ж, як не одесити, сотворив Голлівуд? Хіба що Чарлі Чаплін якось проминув Південну Пальміру, а так — довжелезний список... От і Фрадіс із Одеси. Допомогти він попросив нашу Спілку кінематографістів, так що і ми там були, мед-горілочку пили, по вусах текло-лоскотало: це ж треба — ми на Голлівудщині!
ТІНІ НЕЗАБУТНЬОГО БЕНІ. ТІЛЬКИ БЕЗ КРИКУ
Навіщо Фрадісу знадобився такий фестиваль — достеменно сказати важко. Одначе напевно, що один із мотивів — амбіційний: показати українське кіно в контексті сучасних реалій. Друге — відтворити поліетнічність і полікультурність нашого кінематографа. Третє — задовольнити потреби різних угруповань української, та й почасти російської еміграції (яка вже нерідко й не еміграція, бо надто давно живе у США, цій країні емігрантів).
Відтак не дивно, що до фестивальної програми фільмів потрапив «Беня Крик» Володимира Вільнера, ще «німого» 1926 року. Треба ж було презентувати єврейську складову нашої кінокультури — щоби бачили, щоби чули: євреї не тільки в Голлівуді, а і в нас так само успішні. Картина, зроблена за повістю Ісака Бабеля — про банду на чолі з таким собі Бенею Криком, зіграним Юрієм Шумським (тим самим, який через роки зіграє і в театрі, і в фільмі Галушку в «Степах України»). До речі, історія на диво сучасна: Беня і його бандити грабували до революції 1917 року, а потім — лише трохи помінявши вдяганку і фразеологію — й після революції. Те, що у нас сьогодні відбувається. Одним словом, актуальне кіно.
Від одеситів (цю програму презентував одеський критик Євгеній Женін), звичайно ж, і ранній фільм «Короткі зустрічі» Кіри Муратової — одного з найвидатніших митців нашого кіно гріх було б оминути. Як і «Весну на Зарічній вулиці» Фелікса Миронера і Марлена Хуцієва — сей маніфест років хрущовської «відлиги», що повертав кіно до людини, поезії її повсякденного життя... Ну, і знаменитий свого часу «Зелений фургон» (1959) Генріха Габая (учня Ігоря Савченка), такий собі мікст пригод, лукавства і доброчинної віри у спроможність людини змінюватися в часи лихоліть. Опісля того, як Габай емігрував 1972 року, картину не показували, та й нині щось не дуже її видко, а дарма.
Київську частину фестивальної програми можна поділити навпіл. В одній — фільми, сказати б, зроблені на міському матеріалі. В широкому сенсі, звичайно. Така мініретроспектива розпочинається знаменитою — у нас — картиною «За двома зайцями» Віктора Іванова, яка іноземцям, без коментарю, не зовсім зрозуміла. Не менш знаменитий фільм «В бій ідуть одні "старики"» Леоніда Бикова оповідає про «жовторотиків», що втрапили на війну мало не зі шкільної парти, зберігши наївно-романтичне ставлення до світу. А далі стрічка «Польоти уві сні і наяву» Романа Балаяна, яка на початку 1980-х сприймалася як супервиразна протестна акція супротив тодішнього маразматичного режиму, а тепер — як розповідь про душевні терзання «зайвої» людини». Найближча до нас у часі картина «Розпад» Михайла Бєлікова оповідає про причини і наслідки аварії на Чорнобильській АЕС (це той випадок, коли фільм із часом виростає, сприймається глибше, об’ємніше).
Третій сегмент фестивальної програми склали фільми, що традиційно сприймаються як вираження, екранне і досконале, глибинної ментальної сутності українців. Це передусім «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова і «Камінний хрест» Леоніда Осики — фільми, що досі приголомшують своїми естетичними і світоглядними відкриттями. Слідом за тим ще одна мініретроспектива — цього разу особистісна: йдеться про фільми Юрія Іллєнка. Бо ж крім «Тіней...» (нагадаю, там він був оператором) — це ще «Криниця для спраглих», «Білий птах з чорною ознакою», «Лебедине озеро. Зона». Разом це ще й ретроспектива (окрім «Лебединого озера...») актриси Лариси Кадочникової, яка брала участь у фестивалі і, крім того, представила чудову документальну стрічку (зроблену нею у співавторстві з Дмитром Томашпольським) під назвою «Лариса Кадочникова. Автопортрет».
І, звичайно ж, невеличка програма найновіших ( і — що приємно — дуже сильних) стрічок: «ТойХтоПройшовКрізьВогонь» Михайла Іллєнка (він так само брав участь у фестивалі), «Брати. Остання сповідь» Вікторії Трофименко, тріумфатор 40 (!) міжнародних кінофестивалів, починаючи з минулорічних Канн, фільм «Плем’я» Мирослава Слабошпицького (до всього ця картина визнана кращою за 2014 рік Національною спілкою кінематографістів). Крім того, упродовж уже останнього тижня підготовки в надрах фестивалю визрів ще один його підрозділ — фільми молодих режисерів. Йдеться про альманах короткометражних документальних фільмів «Чорний зошит Майдану», зроблений другокурсниками (!) Інституту екранних мистецтв університету імені І.Карпенка-Карого (саме ця стрічка — із зрозумілих причин — зібрала найбільшу аудиторію), а також трилер «Тіні незабутих предків» Любомира Левицького (фільм зібрав чималу аудиторію в національному кінопрокаті) та мелодраму Дмитра Сана «Час, коли я писала вірші».
Як бачимо, доволі представницька фільмова колекція. І це без стрічок Олександра Довженка, Івана Кавалерідзе, Ігоря Савченка, Марка Донського... Чи таких картин, як «З нудьги (Скуки ради)» Артура Войтецького, «Комісари» Миколи Мащенка, «Вавилон ХХ» Івана Миколайчука і багатьох інших. У нас — попри скептицизм багатьох псевдоінтелектуалів — дуже сильний кінематограф, на подібних зарубіжних ретроспекціях можна виставити десятки зібрань, які відкриють Україну світові.
КОЛИ? ДЕ? ЯК?
Якраз напередодні від’їзду до Лос-Анджелеса я брав участь у нараді щодо організації українських зарубіжних культурних центрів. Вів її один високий чиновник, який несподівано сказав, що такі центри почнуть облаштовувати через два-три роки (читай, коли той чиновник уже й працювати не буде; плинність кадрів у цій сфері в нас відомо яка). Біля мене сидів один із керівників зарубіжного центру в Києві. Від несподіванки він аж підскочив у кріслі: «Як через три роки? Це треба було зробити ще двадцять літ тому! Куди ще відкладати?»
Ну, так війна. Тільки ж яка? Скажемо правду: це війна, яку веде наше чиновне братство проти України десь від середини 1990-х. В основі її — абсолютне презирство до народу (саме поняття це практично випало з ужитку) та її культури. Відомо ж, кінематограф практично не підтримували фінансово (окрім невеликого періоду 2011—2013 років), його реформування блокували. Не було б тої війни — щоби змогла зробити Росія чи хто б там був? В цю систему протидій розвитку нації вписується і відсутність хоч би яких центрів культури за кордоном (єдиний такий центр — у Москві). «Немає грошей на це!» — відповів мені якось один із колишніх міністрів іноземних справ. Крали (і крадуть) мільярди, десятки мільярдів витрачають на підтримку олігархічних бізнесів, а на те, щоби хоча б у 10 — 15 країнах світу створити центри, які популяризували б Україну і її культурні здобутки, — ніц, немає: грошей, волі, бажання. За цим — злочинна нехіть, за цим — егоцентрична концентрація на інтересах шахрайської верхівки країни.
Чи змінилося щось нині? Не питайте, чому в мене заплакані очі... От і Перший фестиваль кращих українських фільмів у Голлівуді (First Festival of the best Ukrainian Films) — таку назву він дістав — навряд чи може розраховувати на продовження. Бо Анатолій Фрадіс не буде щороку діставати гроші з власної кишені, йому треба допомогти. Якщо, звичайно, ми справді хочемо, щоб про Україну дізнавалися не тільки за фронтовими повідомленнями з Донбасу. Тим більше, що немає економічнішого способу доносити культурні тексти до світу, ніж кіно. Ніяких проблем із транспортуванням — фільми нині провозяться у кишені, а чи й передаються мережами Інтернету.
Може допомогти, звичайно, й діаспора. Одначе будемо відвертими: діаспорчани за байдужості держави теж не будуть виявляти особливу активність. Фестиваль у Голлівуді це, до речі, й підтвердив. Чи то пан Фрадіс із ними не знайшов спільної мови, чи то з якихось інших причин (серед яких — за моїм припущенням — і несконсолідованість самої діаспори), одначе американських українців було мало на переглядах. Продюсер говорив мені про своє бажання на майбутнє внести корективи в організацію фестивалю саме в такому напрямі.
Серед причин недостатньої активності українців називалася і очевидна: Лос-Анджелес є величезним містом, здебільшого одноповерховим. Відстані тут чималі, тож коли ви вирішили дістатися Беверлі Хілз (нагадаю, це один із районів міста, в якому здебільшого і мешкають голлівудські зірки та інші знаменитості) і кінотеатру Laemmle Music Hall, в якому й відбувалися покази наших фільмів, то це вже цілісінька тобі обтяжлива пригода.
Хоча увага таки була, зокрема преси. До прикладу, одне з найпрестижніших видань — Нollywood reporter — присвятило фестивалю доволі розлогу публікацію. Сьогодні до України у світі особливе ставлення, коли ще буде таке? Отже, варто скористатися і пропонувати світові свої кіноскарби. Що почасти і відбувається — упродовж останніх двох-трьох місяців ретропокази відбулися ще й у Парижі, Лондоні, Нью-Йорку, Шеффілді... Й новина останніх днів: Міністерство культури презентувало проект концепції створення Українського інституту (Інституту Тараса Шевченка), який — за задумом — і має опікуватися просуванням української культури за кордоном. Дай-то, Боже! Якби ще в той басейн воду іноді наливали — якби той інститут і фінансувався... Бо поки що у відповідь на моє питання, чи фінансуються якісь культурні акції у США, генеральний консул України в Сан-Франциско Сергій Альошин тільки махнув рукою... До речі, спасибі генконсулу, його участь у фестивалі була предметною й дієвою.
ГОЛЛІВУД — ЦЕ ПЕЙЗАЖ
Лос-Анджелес виявився у чомусь — за крутим рельєфом, чимало підйомів і спусків, гори та узгір’я, де й живе чимало знаменитостей, — схожим на Київ. Отой відомий усьому світові напис HOLLYWOOD знаходиться в горах, і чимала кількість туристів дістаються туди з однією метою — сфотографуватися на голлівудському тлі. Хоча можна це зробити будь-де. У мене, скажімо, є фотографія, де я з президентом Бушем — монтажне фото зробили колись в Нью-Йорку за п’ять доларів. Та все ж — гори, гірське повітря: ліпота! А ще ж океан поруч. Хоча, як з’ясувалося, купатися в ньому можна тільки якийсь короткий період у серпні, в інший час вода прохолодна.
Голлівудські компанії зринають одна по одній на вулицях Лос-Анджелеса. Не тільки офісні приміщення, а й виробничі корпуси, оснащені найновішою технікою (от і спробуй конкурувати з такими!). А знаменита студія Universal Studios Hollywood пропонує не тільки візуальні огляди, а й докладне ознайомлення з історією та облаштуванням сучасного знімального процесу. Ти ніби стаєш — за сто доларів — учасником численних кінодійств. Подумалося, що і нашу Кіностудію імені Довженка можна наповнити таким екскурсійним обладунком. Ось вам Проня Прокопівна і фрагменти декорацій фільму «За двома зайцями», ось легендарні герої з «В бій ідуть одні "старики"»... Всього лише й треба, що трохи грошей і багато фантазії.
А от знаменитий бульвар Hollywood розчарував: звичайнісінька барахолка. Звісно, саме тут вручають «Оскарів», а ось тут бував Чарлі Чаплін, ось Алея слави із зірками, на яких імена справді великих акторів і режисерів. Та все одно — присмак якоїсь дешевизни, торгівлі брязкальцями, усією цією ширпотребівською символікою. Торгівці побіля храму мистецького, самі розумієте... Хоча раз у житті все ж побувати варто.
Гідами по «Голлівудщині» були чарівні жінки, колишні киянки — актриси Галина Логінова і Катерина Крупенникова. Вони віддавна живуть тут. Логінову більше знають як матір суперзірки Міли Йовович. Одначе вона сама прекрасна актриса (фільми «Тіні зникають опівдні», «Багато галасу даремно», «Мільйони Ферфакса», «Пробивна людина»...), і не тільки в минулому. Скажімо, нещодавно вона знялася в ролі зірки «німого» кіно Алли Назимової в американській стрічці «Німе життя». Жаль, що ні Логінову, ні Крупенникову не було залучено до фестивалю, це б надало йому більшого і особистіснішого шарму. Втім, значною мірою це компенсувалося чарівним талантом Лариси Кадочникової, яка й була головною зіркою Першого українського у Голлівуді. Першого і, хотілося б вірити, не останнього.
Лос-Анджелес — Київ