Шановний Петре Олексійовичу!
Звертаюсь до Вас за дорученням кінематографічної спільноти, яку дедалі більше тривожить як загальний стан культури, так і кінематографа, сфери аудіовізуальних мистецтв зокрема. Ті сподівання і та ейфорія, які виникли опісля Народної Революції на столичному Майдані, на превеликий жаль, спадають, не знаходячи підтримки влади. Культура лишається її незмінним пасинком. І чомусь – складається враження – найбільше і найпослідовніше ігнорують її наші славні ліберали.
Мушу сказати: така ситуація в Україні є «штатною». Так трапилося опісля 1991 року, у 90-ті, так продовжувалося після Помаранчевої революції. Олександр Довженко ганив уряди радянської України «за скотиняче ставлення до культури». Одначе діяльність ніби ж то українських (і навіть тих, хто рекомендує себе як «проукраїнські») урядів щодо культури навіть цих слів не заслуговує. Щоправда, нині керівництво Міністерства культури, Держкіно і профільного парламентського Комітету з питань культури і духовності виявляють похвальну активність щодо вироблення засобів – правових, організаційних, економічних – для реформування сфери аудіовізуальних мистецтв. Ми підтримуємо таку реформаторську установку, проте на тлі загальної (і тотальної!) байдужості української влади до культури немає підстав вірити в успіх жаданих перемін.
Та й реформи справа нешвидка – поки сонце зійде, роса очі виїсть. Діючим кінематографістам у першу чергу. І нація осліпне… Знову, який уже раз. Як це не парадоксально, одначе за кілька років правління попередньої влади (злочинної – ніяких сумнівів!) кінематографічна галузь уперше за останні двадцять років почала підніматися. Було знято кілька десятків фільмів, на світ з’явилося молоде покоління кінематографістів, які завоювали на міжнародних кінофестивалях велику (рекордну для України) кількість престижних нагород. Зроблено перші, поки не надто успішні (сферу прокату розвалено), спроби забезпечити прокатний успіх вітчизняних кінострічок. В них, до речі, жодних реверансів режиму Януковича, більшість фільмів визначало прагнення дати гострокритичний аналіз стану суспільства. І молодих, і старших віком кінематографістів можна було бачити кожного дня революційних подій на Майдані – у підсумку маємо (теж уперше за роки Незалежності) докладно документоване екранне відтворення історичних подій.
І що ж отримали нині? Державна підтримка кіновиробництва фактично зупинена, поодинокі й несміливі заклики збільшити фінансування кіно викликають глузливі усмішки можновладців. Якщо правова й фінансова база для реформ у цій сфері буде справді створена (а на це піде принаймні три роки), самої галузі вже не буде, як і людей, здатних продукувати кіно – все просто понищиться. За аналогією: доменну піч легко зупинити, одначе вкрай важко розігріти знову. Кінематограф, у всіх його сучасних проявах і різновидах, така сама піч. Нам видається, що розуміння цього у влади немає.
Почути саме слово Культура з уст можновладця – велика дивина. Уся владна риторика зводиться до економічних і соціальних проблем. Так упродовж усіх років Незалежності. Що у підсумку – ми бачимо. Чи не здається Вам, пане Президенте, що справжньою причиною наших українських бід є те саме опущення Культури до замало не нульової позначки? Бо тільки Культура формує передумови для перетворення людини на творчу особистість, тільки вона здатна виховати у нових поколіннях законослухняність вкупі із соціальною активністю. А ще – формує особистість, яка володіє здатністю дотримуватись певних моральних та економічних обмежень, які не дозволяють, скажімо, будувати власне благополуччя на обмані і грабунку ближнього.
Зрозуміло, в країні, де панує олігархат, не потрібні люди, що тримають моральну планку на рівні справжньої Культури. Олігархи і могли з’явитися в середовищі, де послідовно випалюються ціннісні орієнтири, де править бал «братва і грошва» і єдиним мірилом є та чи інша грошова одиниця. Де «неоцинізм», про торжество якого попереджала Ліна Костенко, став основним параметром поведінки багатьох «лідерів нації». В такому суспільстві і в такій країні Культура не потрібна. Кіно не потрібне.
Подивімось – коли ми й справді хочемо увійти в сім’ю європейських народів – яку роль виконує кіно в країнах Західної Європи, у Польщі, скажімо. Перша і основна – рефлексія суспільства, самокритика, виявлення тих зон державного і громадського життя, які потребують виведення на екран суспільної думки. А ще – консолідація, об’єднання нації, його різних верств, узгодження світоглядних установок. Було б таке кіно на екранах Криму чи Донбасу – не трапилося б того, що трапилося нині, навіть при надзусиллях російського імперіалізму.
Недавно, шановний Петре Олексійовичу, під час Шевченківського свята, Ви сказали про те, що культурна політика стане «інструментом реформ», «найпершою гарантією єдності України, буде нашою зброєю у протистоянні спробам розмивання національної ідентичності». Точно сказано, але ж навіть у Вашому виступі це визначено як настанову, побажання, те, чого досі в Україні немає. А в основі культурної політики – таким є наше переконання – мусить лежати образ завтрашньої України і українця, його мораль, його особистісна мрія про незалежність не тільки купки скоробагатьків, а й усіх і кожного.
От тільки є великий сумнів, що подібна культурна політика можлива за владарювання олігархів і пропонованої ними (через десятки телеканалів та Інтернет-сайтів) моделі квазікультури і квазіморалі.
Продовжують розкрадатися мільярди, а нам кажуть, що на кіно грошей немає (хоча йдеться про дуже невеликі, навіть за умов війни, кошти). Стоять державні кіностудії, які потребують реформування, повернення до життя. Втрачають роботу, а з нею і віру в завтрашній день молоді кінематографісти. На екрані нації – як і раніше – образи інших культур, інших ціннісних орієнтацій. Там немає України і українців. Ми терпіли це упродовж двадцяти останніх років. Може, досить? Може, влада, сама держава, слідом за суспільством, яке через Майдан транслювало Україні і світові свою волю і рішучість до змін, нарешті зрозуміє, що тільки через Культуру і її підтримку можна на ділі, а не тільки на словах перетворити Україну. Просимо зауважити, що Культура є найменш затратним засобом досягти змін. Особливо якщо порівняти, скажімо, з витратами на енергетичну галузь, куди держава невтомно вкладає гроші (для кого і для чого давно вже не є таємницею).
Приємно було бачити Вас на трибунах стадіону під час матчу київського «Динамо» з британським клубом. Одначе ж хотілося б так само бачити Вас і на «трибунах» культурних акцій, кінематографічних зокрема. Адже сама присутність першої особи держави є промовистим знаком, диригентським жестом для чиновників різного рівня. А ще просив би Вас замислитися: як так може бути, що один лише футболіст українського клубу, бодай і пристойного класу, отримує за рік більше, ніж увесь національний кінематограф минулого року з державної казни? Чи може щось ліпше характеризувати сюрреальність існування культури на нашій («не своїй»?) землі?
Пане Президенте, хочеться вірити в те, що основні тези нашого листа буде почуто і підтримано Вами. Пропоную, аби Ви знайшли час і зустрілися з діячами кіно для обговорення пекучих актуальних проблем.
З повагою,
Голова Національної спілки кінематографістів України
Сергій Тримбач