Дмитро Бондарчук, для Сценарної Майстерні

Другий рік поспіль українське кіно на Київському МКФ «Молодість» займає престижне місце в програмі фестивалю. Вітчизняні фільми демонструвалися в зручні для глядачів час та залах, а не на задвірках. Додатково були влаштовані покази «всі українські фільми за ніч» та ще один повтор протягом останнього дня фестивалю.

Організатори тим самим взяли на себе велику відповідальність. І якщо минулорічна програма виглядала достойно та подарувала кілька справжніх відкриттів, то цього року Національний конкурс (далі – НК) по справжньому порадував лише анімаційними фільмами та новою роботою каннської призерки 2011-го року Марини Вроди «Равлики».

Тим дивнішою здається відсутність низки помітно цікавіших фільмів, як, скажімо, «Листопад» Марії Кондакової, який відвідав престижний кінофестиваль у Локарно та був названий найкращою українською короткометражною роботою на Одеському МКФ.

Не виключено, що таким було рішення компанії-виробника, «Директорії кіно», адже і без «Листопада» три їхні фільми брали участь в НК: «Равлики» Марини Вроди, «Ніжність» Анастасії Максимчук та «Я тебе знаю» Марії Пономарьової. І всі три якісно вирізняються з-поміж інших ігрових фільмів програми.

Та головна відповідальність за слабкість НК на плечах організаторів, програма стала жертвою бажання відбірників представити кіно з різних регіонів України та підбору певних міжфільмових рим. Певно, відбирати хороше кіно – здалося занадто простим.

Ігрове кіно

У НК увійшли анімаційні, документальні та ігрові роботи. Усього – 31 фільм. Серед них, у чому варто було зізнатися ще в перших рядках огляду, й анімаційний фільм автора цього тексту. Саме з цієї причини деякі претензії до окремих робіт довелося стримувати та вишукувати в них позитивних сторін, аби не бути звинуваченим в необ’єктивності до сусідів по НК.

Кілька стрічок, окрім вітчизняного змагання, були представлені в інших конкурсах. У Студентському – ігровий фільм «Зустріч» Владислава Робського, документальні «Вперед діти Вітчизни. Сповідь» Галини Лаврінець та «Обличчя» Нікона Романченка. В Короткометражному – «Данина» Тетяни Войтович та анімаційна «Вигадка» Катерини Чепік.

Головний приз програми отримав документальний фільм «Обличчя» Нікона Романченка про події Євромайдану. Безумовно, стрічка виглядає краще, ніж більшість відео, які зроблені про події. Є певна зібраність і завершеність. Можливо, саме таким кіном глядачі воліли б нагадувати собі минулі події, а не холоднокровним «Майданом» Сергія Лозниці.

«Обличчя»

Проте, можливо, автору варто було залишитися вірнішим обраній назві й фільмувати портрети людей, створити кінематографічного конкурента фотосерії Ігоря Гайдая «Обличчя свободи». Адже деякі епізоди в «Обличчях» Романченка виглядають випадковими. У сценах «екшну» відчувається неспроможність конкурувати з відео таких операторів як Олександр Течинський, Олексій Солодунов та Дмитро Стоїков, а в пошуках смислів та харизми – навіть близько не наближається до робіт Романа Бондарчука та Катерини Горностай, які увійшли в альманах «Євромайдан. Чорновий монтаж».

Окрім головного призу, двома дипломами були відзначені «Прості речі» переможця минулої «Молодості» Олександра Ратія та вже згадані «Равлики» Марини Вроди. «За вміння простими засобами створити глибокий образ» та «за творчу сміливість у дослідженнях реальності», відповідно.

Між цими фільмами, попри їх зовнішню й жанрову протилежність, є низка спільних тем. Обидва про дружбу, комунікацію та не-життя. Цікаво, що Олександр зняв кіно про жіночу дружбу, а Марина – про «справжніх пацанів».

«Прості речі» розповідають про літню жінку, єдина подруга якої помирає і починає ввижатися їй по смерті. І хоча «картинка» фільму далеко не «кіношна», досить пропрацьований сценарій робить історію приємною для перегляду.

«Равлики», своєю чергою, однаково якісно зроблені на технічному та цікаво на смисловому рівнях. І якщо попередній фільм Марини Вроди «Крос», який отримав «Золоту пальму» в Канні, не виглядає настільки цілісним і повним, а його «глибина» може легко залишитися непоміченою глядачем, то «Равлики» є повноцінно сформованим і добре артикульованим висловом авторки.

Дистанційована та статична камера, бачена в фільмах Мирослава Слабошпицького й доволі популярна в закордонному фестивальному кіні, та відбірна лайка з уст героїв – прийоми, якими давно не доб’єшся схвального відгуку від фестивального глядача. Проте історія «Равликів» мала бути розказана саме в такий манері.

"Равлики"

Якщо зробити смисловий, а не морфологічний, розбір тексту в фільмі, виявиться, що в мові, власне, як і в історії, взагалі немає «дії», немає «дієслів». Складається враження, що герої – «не-живі», ніби зависли десь в реальності. Один з персонажів каже: «Це мій світ і я тут все знаю». Легко знати «все», коли це «все» – «ніщо», «пустота».

Реалістичний сюжет про соціальне дно та алкоголізм у селі, який знаходиться на поверхні, Марина вишукано розбиває в друзки і перетворює на узагальнення про життєву позицію. Фільм починається і закінчується відомими фразами з вечірніх дитячих передач «Спокойной ночи, малиши!» і «На добраніч, діти». А те, що лідер сусідньої держави «придумав нового персонажа для вечірньої дитячої програми» - ще міцніше сплітає політичну реальність та «суспільний сон» в середині фільму. Тема «сп’яніння» теж перенесена з алкогольної площини в суспільно-політичну, адже герої частіше обливаються пивом і б’ють пляшки, ніж випивають.

Образ равликів у фільмі неабиякий сильній і, що не менш важливо, гармонійний та ненав’язливий. Спосіб життя та фрази типу «Чік-чірік, я в доміку», звісно, зближують цих персонажів. Та було б занадто просто сказати, що герої фільму і є равликами. Але безумовну спільність відчувають самі персонажі фільму. Можливо, якраз тому, що «впізнають» у равликах себе – без співчуття топчуть їх. А спроба витягти равлика з «доміка» може розцінюватися як бажання персонажа вирватися зі свого «не-життя», свого копилу садистський гуманізм.

І хоча «Равлики» загалом про людей, про те, що аби вирватися з «не-життя» достатньо почати діяти, хочеться говорити про влучну ілюстрацію до ментальності проросійського населення України, яке зависло в мертвій реальності радянського минулого.

Інший бік сучасних українських настроїв представлений у «Вчителеві німецької» Павла Мащенка. Робота над проектом, як і у випадку з Вродою, розпочата ще до початку Євромайдану. І лише зайвий раз засвідчує, що передумови теперішніх подій з’явилися не зненацька, а вже достатній час були очевидними, принаймні для митців.

Стрічка є своєрідною підготовкою глядача до євроінтеграції, розповідає історію «хорошого німця», який вчителював в українській школі під час окупації нацистами. Герой доклав зусиль, аби показати учням культуру Німеччини, розділити поняття «фашист» і «німець», та закріпив урок ціною власного життя. Вчителя публічно стратили за наказом нацистського офіцера.

Обраний сюжет, незалежно від задуму автора, знаходить й іншу паралель в сьогоднішній реальності, де можна спостерігати публічне цькування діячів російської культури, які наважилися виступити в підтримку України.

Інші паралелі: погані дороги, найгарніші дівчата і «через Сталіна мало не виздихали тут усі» - теж з легкістю знаходять відгук у глядача і, одночасно, не виглядають штучними. Події, розказані одним з учнів, як спогад – і це найбільша проблема фільму. Обрана манера доволі стримує потенціал історії як хорошої драми.

«Козацькі байки»

Серед інших ігрових фільмів варто зауважити «Ніжність» Анастасії Максимчук та «Я тебе знаю» Марії Пономарьової. Перший із них трішки слабший у плані драматургії, а спроби це приховати нелінійним монтажем викликають не найприємніше відчуття. Тривалий час не зрозуміло,  навіщо цей фільм зробили, але в момент зіткнення з темою, яка могла б зайняти достойне місце серед альманаху «Мудаки. Арабески» – все стає на свої місця. Страшною й сумною видається «гра за їхніми правилами» молодої дівчини.

«Я тебе знаю» виглядає помітно сучасніше і, на відміну від «Ніжності», не вдається до штучного ускладнення оповіді. За основу взявши проблему «батьків і дітей», авторам дуже добре вдалося розкрити головних і другорядних персонажів. Не видатне, але достойне кіно. Що важко сказати про інші ігрові роботи в НК.

Кожному з наступних фільмів чогось не вистачило. Комусь не вистачає вміння зупинитися. Комусь – сміливості не починати. Спроба приховати проблеми з відео та звуком монохромною картинки та закадровим голосом, або музикою – викликають співчуття. Використання ненормативної лексики та певна сексуальна відвертість самими авторами розцінюється як «хуліганство відмінника» і викликає таке ж ставлення, як написане на шкільній дошці непристойне слово. І фільм «відомого шоумена і режисера» Іллі Ноябрьова відрізняється від робіт студентів 4-го курсу лише відомими акторами в кадрі та бодай якимось смислом.

Проте в більшості з фільмів можна знайти й позитивні боки. Так, скажімо, «Козацькі байки» Антона Жадька, зроблені без жодного фінансування, з гумором і запалом повертають глядача в героїчне минуле України. «Зелений вітер» Кирила Жаровського до самого кінця витримує інтригу, чи всерйоз автори роблять це кіно, чи дуже добре приховують свою іронію. Оскільки я схиляюся до другого, не проти подивитись наступний фільм режисера. «Під повіками» Олексія Скачкова – таємнича та атмосферна робота. А «Тебе кохаю» Нарімана Алієва переконливий доказ того, що автор освоїв основи нелінійного монтажу.

Документалістика

Значно рівнішою постала добірка документальних фільмів, які увійшли до НК. Окрім визнаного переможця програми, «Обличчя» Нікона Романченка, тут демонструвалося ще шість документальних робіт.

«Данина» перебуває десь на межі документального та ігрового кіна. Авторка, молода художниця, планувала зробити з відзнятого матеріалу арт-проект, проте вклала усе в короткометражний фільм. Йдеться про звичну для українського кіна історію – повернення до коріння.

«Вперед, діти Вітчизни. Сповідь» за героя має цікавого й експресивного митця, який, за покликом душі та серця, повертається з Росії, де був популярним художником, в Україну, де до нього ставляться як до злегка схибленого. З-поміж інших стрічка виділяється цілісністю передачі історії через екран. Головного героя розумієш, відчуваєш і віриш йому.

«Вперед, діти Вітчизни. Сповідь»

А от в «Морському закалі» (можливо доречніше було б – «Морський гарт») Дмитра Сухолиткого-Собчука, де йдеться про тренера, який виховує майбутніх бігунів, сильний персонаж не встигає розкритися за час фільму, відтак ще дивнішими здаються деякі зайві сцени. Проте харизматичність героя і без того міцно тримає увагу глядача.

«Тетяна Боровик, спектакль “Лускунчик”» Олексія Стрільця є своєрідним поєднанням двох попередніх історій – ідеться про балетмейстера, котра передає своє вміння молодим і, одночасно, про віддану балерину, яка всі сили віддає сцені і глядачам. Проте робота виглядає ближчою до телевізійної документалістики.

«Могамед Томеску» Олесі Бортняк – стрічка, зафільмована протягом нетривалого воркшопу в Румунії. Йдеться про пошуки самоідентифікації головним героєм і його бажання змінити ім’я.

«Бекендор» Анастасії Харченко за головного героя має не людей, а місцевість, селище в одеській області Бекендор, край рибалок та виноробів. Авторка веде оповідь харизматично та, попри всі складності місцевого життя, оптимістично, чим міцно протистоїть традиційним для українського кіна мотивам – смерті села та розриву з корінням.

Анімація

Анімаційний блок, безумовно, найрадісніший і найдовершеніший у всій програмі НК, що підтверджено двома нагородами. Спеціальна відзнака в Міжнародному короткометражному конкурсі «Вигадці» Катерини Чепік та приз глядацьких симпатій НК єдиному фільмові у форматі 3D «Дівчинці з риб’ячим хвостом» Сергія Мельниченка.

«Дівчинка з риб’ячим хвостом»

«Вигадка» - робота, до якої Катерина йшла довго. Її попередні анімації «Уві сні» та «Катеринка представляє себе…» виглядають нічим іншим, як репетиціями перед повноцінною «Вигадкою». Це історія маленької дівчинки, яку поглинає власна творчість. Героїня подорожує трьома «вимірами» - перекладкою, пластиліном та предметною анімацією.

У «Вигадці» події є неочікуваними для самої героїні і, відповідно, глядачів, «Дівчинка з риб’ячим хвостом», своєю чергою, значно холоднокровніша в оповіді, героїня ніби без особливої цікавості гортає багато разів прочитану книжку (чи то «Аліса в країні див», чи «Маленький принц», до якого безпосередньо апелюють у мультфільмі), а не є учасницею подій. Її ніщо не дивує, бо з нею «завжди щось стається». А це, варто зізнатися, доросла точка зору на дитячі офантазовані пригоди.

«Вигадка»

«Жуйка» Ольги Макарчук свого часу виборола нагороду на Wiz-Art із формулюванням журі «бути жуйкою протягом 8 хвилин цікавіше, ніж бути людиною». Маємо захопливу, хоча й дещо роздроблену та недопрацьовану історію жуйки, що та після радісних і безтурботних хвилин в людському роті опиняється викинутою в жорстоку реальність на шляху до своєї мрії.

«Крамниця співочих пташок» Анатолія Лавренішина – єдина з перелічених анімацій розповідає цілісну й послідовну історію із зав’язкою, кульмінацією та мораллю, зі сформованим зовнішнім світом і персонажами. Маємо комп’ютерну анімацію з елементами акторської гри. Дія відбувається у світі, населеному людьми з пташиними дзьобами замість носів та птахів з людськими обличчями.

Й наостанок, про що вже йшлося, серед анімацій була присутня й моя робота, «Стіна». Разом із «Затичкою» Анастасії Тітової, наші анімації виконані помітно простіше, проте, цитуючи Анастасіїні слова з презентації, «коротко, але зі смислом».

«Крамниця співочих пташок»

Минулорічні відкриття

Загалом, окрім анімації, ні відкриттів, ні проривів в українському кіні представленому в НК не було помічено. На відміну від минулорічної програми, де такими стали ігрова стрічка «Уроки української» Руслана Батицького, документальні «Канікули» Марини Степанської та «Між нами» Катерини Горностай. Не може не тішити, що всі троє продовжили свою кінодіяльність.

Обидві документалістки стали персонажами фільму «До побачення, сінефіли» Станіслава Битюцького, прем’єра якого, власне, відбулася на «Молодості». Марина працювала асистентом режисера над анімаційною стрічкою «Крамниця співочих пташок» Лавренішина, яка була представлена в НК, та в знімальній команді промо-ролика «Молодість – дітям!», однієї з програм кінофестивалю. Окрім того, Марина працює над монтажем свого повнометражного документального дебюту «Кінематографіст», де йдеться про майже 90-літнього чоловіка, який 40 років фільмує довколишні події на 16мм плівку. Також, не втрачаючи часу, вона розпочала роботу над ігровою короткометражкою «Чоловіча робота».

Катерина Горностай, своєю чергою, виступила як співавторка українсько-російського фільму «Київ/Москва», де йдеться про представників різних професій в Україні та Росії, чиє життя тісно переплелося з політико-соціальним станом обох країн. На «Молодості» стрічка була представлена як «Спеціальна подія». Поза «Молодістю» роботу Горностай важко було не помітити в альманасі «Євромайдан. Чорновий монтаж», її «Зуби Леніна» - один з найсильніших епізодів.

На відміну від колег, чию професійну активність можна було спостерігати неозброєним оком як в рамках «Молодості», так і поза її межами, за інформацією про діяльність Руслана Батицького довелося звернутися до автора особисто. Після успіху його ігрової стрічки, Руслан разом з колегою Лесею Калинською почав працювати над повнометражним документальним фільмом з робочою назвою «Рабів до раю не пускають». Ідеться про новий етап української визвольної боротьби, скидання бандитського режиму та війну на сході України. Як повідомляє Руслан, процес знімань триває і на фільм варто очікувати не раніше літа-осені 2015-го року.

Рання версія трейлера до фільму виглядає так: