Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Фільмографія кінорежисера та продюсера Джона Стьорджеса налічує понад сорок повнометражних кінокартин, зафільмованих із середини сорокових і до кінця сімдесятих років ХХ століття. Стьорджес працював у популярних кіножанрах і був стовідсотковим утіленням голлівудського кінематографіста.
До певної міри, саме цей режисер чи не найповніше утілив собою класичний повоєнний Голлівуд, з усіма його прозріннями та падіннями. Водночас його фільми складаються у певний метасюжет і оперують чіткими та послідовними художніми засобами його реалізації.
Відтак Стьорджеса варто зарахувати до кінематографістів-авторів, які не розчинилися у голлівудському морі і зуміли перетворити свої фільми не тільки на комерційні проекти, але й на персональні послання. І Стьорджес увійшов до історії кіна також як один з перших кінорежисерів, які продюсували свої фільми, отримуючи над ними повний мистецький контроль.
Його прославили вестерни, що трималися на психологічному двобої героя-одинака, який кидає виклик цілій громаді або супротивнику, котрий видається явно сильнішим за головного героя. Одним з найвиразніших вестернів такого типу є стрічка «Останній потяг із Ґан Гілла», зафільмована Стьорджесом 1959 року. Це історія правосуддя, що його намагається вчинити маршал Метт Морґан стосовно двох злочинців, які зґвалтували та вбили його дружину на очах у неповнолітнього сина. Проте добитися справедливости маршалу Морґану буде доволі важко, бо один із підозрюваних є сином давнього бойового побратима.
Власне, у цій картині Стьорджес чітко відділяє світло від темряви, а добро від зла. І вся його симпатія на боці маршала Морґана не стільки тому, що той потерпіла сторона, яка вимагає сатисфакції, а ще й тому, що маршал втілює собою правильні цінності, представляє закон не стільки у юридичному, скільки у моральному плані. В картині протистояння двох давніх друзів є протистоянням двох батьківських законів, один із яких цілком орієнтований на право сили, водночас, як інший сповідує справедливість та правосуддя.
Власне, чоловіче протистояння стане головним сюжетом у кінематографі Джона Стьорджеса наступних десятиліть. У його картинах практично немає жінок, і якщо вони з’являються, то втілюють собою або жертв, або вірних подруг своїх чоловіків-героїв. І режисер малюватиме своєрідні колективні чоловічі портрети у фільмах з детально прописаним сюжетом та розмаїттям характерів. Багато з цих стрічок оповідатимуть про воєнні дії, або ж про події максимально наближені до воєнних.
Скажімо, в картині «Полярна станція «Зебра» режисер поєднує в одне шпигунський трилер, драму, пригодницьку історію у суворих кліматичних умовах, а також психологічний двобій двох груп вороже налаштованих одне до одного чоловіків. Ідеться, власне, про радянсько-американське протистояння, яке триває на всіх континентах, на суші й на морі, на землі та в повітрі. Стьорджес тяжіє до масштабних, фактично епічних картин, дія яких точиться у величних, практично первісних декораціях.
«Полярна станція «Зебра» за своїми масштабами, насиченістю дією та драматизмом бачиться однією з найґрандіозніших кінематографічних фресок в історії кіна. По суті, це сучасна кіноопера, де замість людей діють давні боги, які з’ясовують свої стосунки на тлі тисячолітніх декорацій.
1969 року Стьорджес фільмує картину «Загублені в космосі», дія якої відбувається водночас на Землі та навколоземній орбіті, де зазнає аварії американський космічний корабель.
І як завше у цього режисера, на наших очах відбувається зіткнення полярних людських цінностей. У цьому випадку раціональність бореться з моральним обов’язком. У центрі оповіді – екіпаж космічного корабля із трьох чоловіків, які після завершення місії не можуть повернутися на Землю. Водночас на Землі їхні дії координує керівник польотів, дуже прагматичний та рішучий чоловік, який вважає, що освоєння космосу не може обійтися без жертв. Відмовившись спочатку від рятувальної операції, він, урешті-решт, змінює свою точку зору і робить усе можливе, аби астронавти повернулися на Землю.
Важливою складовою картини став власне відкритий космос, показаний, як безмежна та поки що нічим не заповнена порожнеча, ворожа до людини та її прагнень. Режисер не просто ставить своїх героїв у нестерпні умови, він творить своєрідну метафору людського існування взагалі, де головною цінністю все ще залишається мужність та готовність до самопожертви.
Останньою кінострічкою Джона Стьорджеса і своєрідною вершиною його канону стала воєнна драма часів Другої світової війни «Орел приземлився», що вона розповідає про групу німецьких десантників, які висаджуються у Британії, аби викрасти прем’єр-міністра Вінстона Черчіля.
Сама по собі божевільна, ця затія об’єднує велику групу військових та цивільних з різних таборів. Режисер віддає багато екранного часу, аби розповісти про всіх дійових осіб, які аж ніяк не підпадають під чорно-білу логіку воєнного часу. Він робить правдивими героями практично усіх персонажів своєї стрічки, знаходячи кожному шляхетні мотиви.
І все ж центральною постаттю картини стає німецький полковник Курт Штайнер, командир загону десантників, які прагнуть викрасти Черчіля. Вірний присязі та військовому обов’язку, він показаний фактично сучасним лицарем, для якого честь – понад усе, а смерть на полі бою – найвищий привілей.
"Чудова сімка", малярська стилізація
Знаменита «Чудова сімка» Джона Стьорджеса - ще один колективний чоловічий портрет, який показує розмаїтість характерів та складність етичного вибору. Цей вестерн є вільним переспівом самурайської драми Акіри Куросави. У тій картині самураї були не просто найманцями, але й етичними героями, які воюють не стільки за винагороду, скільки за власну честь. Звісно, «Чудова сімка» – цілком американський, полегшений варіант картини Куросави, проте він має усі передумови для правдивої трагедії, бо демонструє героїв і в момент вибору, і в момент розплати за цей вибір.
Важливо також, що Стьорджес дає шанс проявитися й неґативним героям, яких він не маже суцільно чорною фарбою. Бандити у стрічці постають частиною певного гомеостазу, необхідними хижаками, які зрештою спонукають своїх жертв до рішучих дій. «Чудову сімку» можна вважати фільмом-ключем до творчости режисера Стьорджеса. Це не найдосконаліша його картина, проте найближча до глядача, який прагне бачити не тільки стовідсоткових героїв, але й звичайних людей, що вони одного дня відкидають власні страхи. І вже кілька десятиліть поспіль «Чудова сімка» неухильно виправдовує подібні глядацькі сподівання.