У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1» вночі з 22 на 23 квітня о 00:40 – «Природжені вбивці»/ Natural Born Killers (1994, США), знаменитий, без перебільшення – скандальний, фільм одного з найпринциповіших і найбезкомпромісніших американських кінорежисерів Олівера Стоуна. Ця кримінальна феєрія – в низці найконтраверсійніших фільмів за всю світову кіноісторію.
Сюжет веде про навіжену пару молодих закоханих, Мелорі та Міккі, що вона, ніби наслідуючи леґендарних розбійників та вбивць часів Великої депресії Бонні і Клайда, мандрує одноповерховою Америкою і вбиває всіх, хто їм стає на заваді. І ці «природжені вбивці» стають відомі на всю країну після серії репортажів безпринципного тележурналіста Вейна Ґейла, коли телебачення мало не перетворює їх на героїв нації…
Стрічку Олівера Стоуна і, власне, самого Стоуна багато хто звинуватив у пропаганді насильства. Тим паче, що, як відомо, знайшлося кілька послідовників Мелорі й Міккі в реальному житті. Та, як теж відомо, подразником, що викликає агресію в соціопата, може стати будь-що. А «Природжені вбивці» насправді є соціальною сатирою, критикою американського суспільства, до якої протягом усієї своєї творчости так чи так був і досі схильний Олівер Стоун.
До речі, у програмі демонструватиметься спеціальний сюжет, де буде представлено Стоуна як своєрідного кінохронікера американського розчарування в демократії.
Прикметною також є сама історія створення «Природжених убивць». Зокрема, що стосується драматургійної основи цієї стрічки. Річ у тім, що первісний сценарій належав Квентіну Тарантіно. Але Стоун разом з кількома кінодраматургами добряче переписав його, векторизуючи на зовсім інше кіно.
Перероблена версія вкрай не сподобалася Тарантіно, і він публічно відмовився від сценарію. Тарантіно звинуватив Стоуна у спотворенні первісного задуму, в перетворенні такої собі ґанґстерської історії-забавки на соціальну сатиру.
Адже у Стоуна, як завжди, вийшов фільм-протест. Як завжди. Тому не зовсім зрозуміло, а чого ж очікував сценарист Тарантіно? Згодом він, напевне, це осягнув і погодився, аби в титрах було вказано, що стрічку створено за його сюжетом.
Окрім виразного соціального посилу (наголошу, зверніть увагу, що персонажі картини також від початку деромантизовані), «Природжені вбивці» – це надзвичайно майстерне кіно. Часом його називають фільмом-кліпом. У ньому сплавлено багато всього і всякого: тут і анімація, й комікси, і програмова, важлива для драматургії, гра з кольором, і використання найостанніших на той час досягнень комп’ютерної графіки.
Підкреслю, все, абсолютно все це має потужне драматургійне, ідейне, смислове навантаження. Також постановник знаходить можливість поіронізувати над класичними американськими кіножанрами та й, зрештою, цінностями.
На Венеційському міжнародному кінофестивалі 1994 року Олівер Стоун отримав за цей свій фільм Великий спеціальний приз журі, а виконавиця ролі Мелорі Джульєтт Льюїс – приз як найкраща актриса…
**
Олівер Стоун, критик Американської мрії
Сценарист, кінорежисер та продюсер Олівер Стоун займає унікальне місце у світовому кінематографі. Ветеран В’єтнамської війни, учень Мартіна Скорсезі, він прийшов у кіно, аби створити своєрідну хроніку надій та розчарувань американського інтелектуала лівих поглядів, який у своїх картинах констатує повільну деґрадацію американської демократії, фактично, Американської мрії.
Першою картиною подібного штибу став «Сальвадор» – історія журналіста-невдахи Річарда Бойла, який, аби прийти до тями після численних життєвих провалів, вирушає зі своїм другом до Сальвадору, де якраз назріває протистояння опозиції та урядових військ.
Журналіст має за мету заробити грошенят на сенсаціях, а також цікаво провести час, адже він уже не вперше в Сальвадорі, і тут у нього багато друзів та навіть кохана жінка. І Бойл потрапляє до виру знакових подій того часу – стає свідком убивства місцевого єпископа Ромеро, присутній про розслідуванні справи про зґвалтування та убивство трьох американських монахинь, а також бачить жорстокі вуличні бої, в яких опозиція виявлялася не менш фанатичною за урядові війська.
Під впливом цих подій Бойл змінює свої погляди. Йому стає зрозуміло, що без підтримки його могутньої батьківщини громадянська війна не була б такою запеклою. Розчарування Бойла в американській політиці поглиблюється його ж безпорадністю як власне громадянина Америки, який нічим не може допомогти жертвам цієї війни.
«Сальвадор» дав у руки Олівера Стоуна своєрідний метасюжет, у центрі якого опиняється звичайний американець, який зі своєї волі потрапляє в різноманітні політичні чи воєнні катаклізми, аби пройти шлях від віри в Америку до розчарування нею.
У наступній кінокартині Стоуна «Взвод» таким героєм стає молодий ідеаліст Кріс, який іде на В’єтнамську війну добровільно, зі своїх власних юнацьких переконань. Звісно, повсякденність війни миттєво розчаровує хлопця, якому доводиться повсякчас робити непростий вибір і докладати максимально зусиль, аби зберегти хоч крихту людяности.
Головним конфліктом фільму є протистояння двох командирів Кріса, двох сержантів – гуманіста Еліаса та мілітариста Барнса, які ведуть війну за переконання юнака. І війна ця відбувається насамперед не на рівні словесної дискусії, а на полі бою та поза його межами, фактично кожну хвилину перебування Кріса на війні. Режисер створив цю картину на основі власних вражень від війни у В’єтнамі, намагаючись максимально наблизитися до воєнних реалій і у змалюванні боїв, і в показі побутового життя солдат.
1989 року Стоун знімає другу частину своєї в’єтнамської трилогії, «Народжений 4-го липня», - своєрідне продовження стрічки «Взвод». І знов до основи історії будуть покладені реальні події, власне, біографічна книжка ветерана тієї війни сержанта Рона Ковіка. Це вже знайомий нам молодий американець, ідеаліст, який виріс в атмосфері патріотизму, ревний католик, що добровільно записується до морської піхоти й незабаром бере участь у бойових діях у В’єтнамі.
Основою драми Рона Ковіка стає убивство ним свого підлеглого молодого солдата, фактично новобранця, який випадково опинився на лінії вогню. Згодом важко поранений та паралізований нижче пояса Ковік, вважатиме саме вбивство молодого солдата своїм найбільшим гріхом, який не відпускатиме його ані в шпиталі, ані після повернення додому.
Власне, тільки після каяття перед родичами убитого, Ковік повернеться до життя і стане активістом антивоєнного руху. Розчарування в Америці тут подане і через окрему біографію, і через власне розкол американського суспільства, яке не хоче визнавати власних помилок та відрікатися від власних ілюзій.
Війна у В’єтнамі – це тільки одна із тем, яку Олівер Стоун піддає власному аналізу та ревізії. Не забуває він і про фундамент Америки – вільний та ліберальний ринок, якому присвячено його картину «Волл-стріт».
Головний герой цієї історії, Бад Фокс, мріє досягти успіху, граючи на біржі, проте йому потрібен серйозний клієнт, коштом якого він міг би піднятися. І такий клієнт з’являється. Це Ґордон Ґекко – біржовий магнат, котрий заробив статки на спекуляції цінними паперами. Проте дістатися вершини не так просто – Ґекко пропонує молодому чоловікові грати проти правил, і Бад Фокс погоджується.
У цьому фільмі Стоун демонструє американську мрію у всій її чарівній привабливості, яка полягає у миттєвому доступі до матеріальних благ, статусному зростанні та відчутті власної всесильности. Звісно, рано чи пізно, проте казці приходить кінець, і Бад Фокс опиняється перед вибором – або йти до в’язниці, або здати свого кумира Ґордона Ґекко.
Звісно, історія молодого та хвацького брокера була потрібна Стоунові, аби змалювати загальні правила гри у світі грубих грошей, де нема місця ідеалізму та юнацьким ілюзіям, проте він зумів також показати загальну картину американського капіталізму, який живе фактично на фінансовій спекуляції, котра веде до серйозних і тривалих криз.
Своєрідним підсумком ревізії американської мрії стала картина Олівера Стоуна «Д.Ф.К», присвячена розслідуванню убивства президента Сполучених Штатів Джона Кеннеді, яке здійснює із власної ініціативи окружний прокурор Нового Орлеана Джим Гаррісон. Вражений убивством, він не погоджується з офіційним висновком комісії Воррена, що президента застрелив убивця-одинак і розпочинає власне розслідування, яке приводить його до версії широкої змови проти Кеннеді.
У цій картині Стоун створив ніби власну версію американської історії ХХ століття, яка є відображенням боротьби двох сил – консервативної, мілітаристської, загарбницької та мирної, демократичної, свободолюбної, які ведуть війну за душі американців. Звісно, симпатії Стоуна на боці демократичних сил, проте він бачить, що під загрозою опинилися самі інститути демократії в Америці, що їх віддано до рук різного роду спекулянтів.
У фіналі стрічки прокурор Гаррісон виголошує довгу промову про силу та слабкість Америки, про відповідальність кожного за власний вибір та про вбивство Кеннеді, яке трактується ним, як батьковбивство.
Вночі ж із 22 на 24 квітня о 00:40 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» – «Природжені вбивці», стрічка 1994 року, яка стала своєрідним водорозділом у кар’єрі Олівера Стоуна. Це відбулося насамперед у стилістичному плані, бо в цій картині Стоун скористався новітньою програмою нелінійного монтажу, аби створити своєрідний кінематографічний калейдоскоп, який він вважає цілком адекватним у показі сучасних медій, зокрема, телебачення з його поверховістю та гонитвою за сенсаціями.
Окрім того, картина по-своєму завершила цикл фільмів Стоуна про крах сучасної американської демократії, яка тримається на абсолютно хибних та нестійких передумовах. Одна із них – диктат засобів масової інформації, які давно вже не стоять на сторожі демократичних цінностей, а перетворилися на пропагандистів розмаїтого зла.
Звісно, сатира Стоуна цілком універсальна і відбиває глобальні тенденції, зокрема, може прокоментувати і телебачення українське, не у всіх, звісно, аспектах, проте хто його зна, що нас чекатиме завтра…