Другий повнометражний ігровий фільм Романа Бондарчука «Редакція» стартував у світі в програмі Форум 74 Берлінського міжнародного кінофестивалю. Українці подивляться його в кінотеатрах восени.
Сюжет кінокартини розпочинається з диких степів і лісів українського Півдня. Тут молодий науковий співробітник природничого музею Юра намагається врятувати рідкісних тварин від знищення. Він шукає бабака степового, якого нібито бачили селяни в цих краях. Натомість хлопець стає свідком підпалу лісу. Він несе фотографії підпалювачів і свою статтю до редакції місцевої газети, але ні природа, ні справедливість тут нікого не цікавлять. Його наївне бачення світу руйнується у вирі фейкових новин, корупційних схем і фальсифікованих виборів. Опинившись у центрі таємничого ритуалу, який проводять місцеві чиновники, герой має з’ясувати, хто він — представник напівзниклого виду «людини справжньої» чи звичайний невдаха?
Режисером і співавтором сценарію виступив Роман Бондарчук, широко відомий за своїми попередніми картинами "Вулкан" і "Українські шерифи". Також він є артдиректором українського кінофестивалю Docudays UA. "Редакція" продовжує серію фільмів режисера, присвячених дослідженню півдня України. Стрічку знімали в Херсоні та Херсонській області, зокрема у нині окупованих Олешківських пісках. Фільмування було закінчено всього за кілька місяців до повномасштабного вторгнення Росії в Україну.
"Для усієї знімальної групи "Редакція" – більше, ніж просто фільм. Це особливий досвід, що випробовував межі наших можливостей та змінював наші життя. Монтуючи його, ми повертались у рідні місця, багато з яких нині під окупацією, багато – зруйновані, і спогад про них існує лише на екрані. Я вдячний, що фільм зустрів однодумців у особі команди Берлінале. Радію, що світова прем’єра відбудеться за їхньої авторитетної підтримки й супроводу, перед найкращими кінопрофесіоналами, критиками та глядачами з усього світу. Для нас це також можливість розповідати про Україну, нагадувати про необхідність підтримки нашої боротьби на одному з найвпливовіших кінофестивалів світу. Тієї боротьби, в якій у грудні 2022 року, захищаючи Україну, героїчно загинув режисер монтажу Віктор Онисько, а у грудні 2023-го загинув актор, виконавець ролі Бджоляра Василь Кухарський", – розповів Бондарчук.
"Змішування жанрів та певний сюрреалізм виник випадково. Але ми дійшли до цього у прагненні показати цей нічний кошмар, старомодних політиків, які все ще намагаються керувати з коми чи створювати екопоселення для одуховнення", – каже Роман Бондарчук на сесії питань та відповідей після світової прем'єри.
Окрім власних спогадів з газети "Гривня", де працював батько Романа, а майбутній режисер підлітком підробляв та набирався досвіду як фотограф, в основу стрічки лягли дослідження та розслідування Дмитра Багненка про горіння лісів Херсонщини й протиправні дії влади проти природи та громади. Дмитро врешті-решт і виконав головну роль, проводячи глядача крізь свої пригоди до правди.
Йому прийдеться зустріти і корумповану поліцію, і бандитські перестрілки, і напади, і маму (Римма Зюбіна) з її мутним коханим та вірою проповідникам-рептилоїдам, і навіть подорослішати і покохати феміністку (Жанна Озірна).
На Q&A з залу прозвучало питання: "Я з Херсона. Мені все це було дуже близьке. Але чи вийде наша журналістика, наша система з цього сюрреалізму, який затягнув нас в діру та змусив загубити частину своєї ідентичності? Фінал стрічки – це надія, що ми її віднайдемо?"
"Редакція" – стрічка, яка дає надію, що ми вигребемо з сюрреалізму після перемоги. Надію, що ми повернемося на Херсонщину та будемо бачити українській гори Криму, що здолаємо сексизм і мізогінію. Та що тисячі людей, які вірять вовку в овечій шкурі, у даному випадку політику в образі проповідника, віднайдуть свою власну думку, силу та пустять корені.
Рівень сюрреалістичності цієї надії складно зрозуміти. Але вона є, навіть коли чуєш найболючіше: про загиблих на війні членів команди – режисера монтажу Віктора Онисько та актора Василя Кухарського до інформації про наслідки вторгнення росії на Херсонщину, які команда стрічки зараз показує у рамках виставка біля Бранденбурзьких воріт в центрі Берліна.
"Редакція" Бондарчука здобула і схвальні відгуки міжнародних критиків. Її порівнюють з роботами фінського кінорежисера Акі Каурісмякі та навіть повістю-притчею "Чайка Джонатан Лівінгстон" Річарда Баха. "Цей фільм може стати несподіванкою для споживачів західних ЗМІ, які звикли бачити Україну як відважного аутсайдера, що протистоїть могутності Москви. Бондарчук не написав ані любовного листа до України, ані повноцінного звинувачення. Швидше за все, його краще розглядати як складну елегію потенціалу країни, сюрреалістичне вираження жалоби за зникаючим світоглядом, заснованим на вірі в цінність істини", – пише оглядач Variety.
Запитуємо автора-режисера Романа Бондарчука…
Роман Бондарчук. Початок фільмування. Херсонська область. 2021
Світлина Олександра Точинського
Запитання. Романе, як тобі спала на думку ця доволі химерна ідея?
Роман Бондарчук. Це тягнеться ще з вражень юності. Батько працював на обласному телебаченні, вів новини, потім був журналістом, їздив по області, знімав колгоспи. Я приходив після школи і пропадав у редакторській кімнаті. Все виглядало дуже незвично й цікаво. У 1990-х усе розвалювалося, платили дуже мало, тож основним джерелом прибутку родини були ці виїзди в колгоспи, звідки привозили їжу, овочі, м’ясо. І це все називалося журналістикою. Коли я зацікавився фотографією, батько став брати мене на виїзди. Пам’ятаю ці безкінечні, по 4-5 днів, подорожі Херсонщиною, коли ми від ферми до ферми їздили й записували одні й ті самі інтерв’ю, а потім нас чекав стіл, накритий у якій-небудь посадці, і все закінчувалося анекдотами, танцями навколо або на столі. Провідний журналіст, який ці репортажі вів, щоранку просив: «Ромчик, зніми мені сонечко, щоб відрізнити один репортаж від другого». Це дуже тоді вразило.
Потім батько працював у одній із перших комерційних газет на Херсонщині. Треба було писати якісь вигадані історії про ювелірний магазин і спроби його пограбування. Згодом ми видавали молодіжну газету «Бивні», в якій усю цю реальність намагалися висміювати, брали оці абсурдні дикуваті речі, але писали про них інакше. Було ще одне видання нової хвилі, розслідувальна журналістика — викривали корупціонерів, писали про активістів і благодійність. Але тогочасна влада сказала всім бізнесменам цій газеті реклами не давати, інакше розоримо і закриємо.
Коли з’явилася можливість повернутися до тих вражень, у 2019 році я приїхав із Дар’єю Аверченко, ми підключили Дмитра Багненка до розмов із найактивнішими журналістами. З’ясували, що є нові медіа, але збереглися й старі з 1990-х, вони мали своїх читачів, формували громадську думку, робили вибори всяким негідникам. Найбільш успішні журналісти, як правило, мали найменше публікацій, бо несли одразу ці публікації фігурантам розслідувань і отримували гроші за те, що це не буде оприлюднено. Зібравши там кількадесят свідчень, я зрозумів, що реалії не надто змінилися за останні 15–20 років. Тож із поєднання давніх спогадів і нових вражень ми й зробили цю історію.
Запитання. В «Редакції» доволі саркастичний фінал — таке враження, що все йде по колу, і знову ті ж пройдисвіти говорять правильні речі та саджають ліс, який раніше спалили. Ми як суспільство маємо хоч якусь надію?
Роман Бондарчук. Безумовно. Для мене це не виглядає як замкнене коло. Адже це відбувається через 6 місяців після перемоги України, і землю вже розміновано так, що на ній можна садити ліси. Звичайно, є елемент іронії та показухи, але в будь-якому разі ті, хто приїхав на показуху, сфотографувалися і поїхали, але ж лишилися небайдужі люди далі садити ліс. Вони завжди в меншості, вони не такі видимі, але на них усе тримається. Для мене це фінал про те, що ми переможемо, але буде ще більше роботи, зокрема з відновлення цих територій, із відновлення соціальних зв’язків між нами. Так, відкрите завершення, але не таке вже й сумне.