Олег Чорний, режисер та кіноісторик

«Ось знову освітилася земля підо мною. Уже хмару внизу над землею і тіні хмар. А Дніпро з притоками, стариками, старицями поснувався по Землі, як дорогоцінна її кров у спогадах. Ще зроду не бачив такої краси. Он Канів і Тарасова гора... Тоне Земля в білих хмарах, то знову виринає, і здається вже часом не Землею, а морем...»
О. Довженко. Щоденникові записи

Канівщина для багатьох асоціюється передусім із Чернечою горою (Довженко її назвав Тарасовою), місцем поховання Тараса Шевченка. Як написав сам Кобзар: «І Дніпро, і кручі…»

На Канівщині якимось дивним чином переплелися історія, культура, етнографія, бо люди оселялися й жили тут із прадавніх часів, що засвідчують численні археологічні знахідки. Канівщина – це ще й геологія та палеонтологія, унікальний рослинний світ і рідкісні види птахів, тому влітку тут проходять практику студенти, майбутні геологи й біологи. Канів, Букрин, Бучак (зустрічається версія назви – Бучаки), Пшеничники й инші навколишні села, Трахтемирів слід вважати одним ареалом, частина якого зараз входить до території Державного історико-культурного заповідника «Трахтемирів».

Ще з початку минулого століття Канівщина перетворилася на своєрідне місце паломництва творчої інтеліґенції. Сюди на літній відпочинок приїздили відомі мистці, артисти й художники. Тут гостювали актори театру Леся Курбаса й один із провідних теоретиків театру, творець новаторської системи акторського вишколу Міхаїл Чєхов.

Мистецтвознавці припускають, що Архип Куїнджі малював свою «Ніч над Дніпром» теж у цих місцях. А село Бучак нині перетворилося на своєрідну Мекку рідновірів та учасників різноманітних езотеричних товариств, переконаних, що це – «місця сили».

Уродженець Львівщини, письменник Любко Дереш вважає Канівщину «серцем України», а згадки про Бучак знаходимо в його романах «Голова Якова» та «Спустошення».

Мальовничі пейзажі, різноманіття ландшафтів: круті схили на берегах Дніпра, вкриті лісами піщані дюни, озера – не дивно, що все це привабило кінематографістів.

Коли саме тут почали фільмувати, достеменно не відомо, але дехто з місцевих жителів поважного віку згадував, що тут створювали ще німі фільми. На жаль, тоді в титрах стрічок не вказували локацій, а документів, які потвердили б це, поки що знайти не вдалося. 

Хай там як, але, поза сумнівами, фільмографія цих місць справді велика й належно ще не досліджена.

В околицях Канева і селі Яблуневому фільмував «Багату наречену» (1937) російський режисер Іван Пир’єв, який потрапив в опалу, був звільнений з «Мосфільму» і в другій половині 1930-х працював на Київській кіностудії (тоді – «Українфільм»). Саме знята на Канівщині «Багата наречена» стала для Пир’єва рятівною: успіх картини, що стала взірцем комедії про колгоспне життя сталінської доби, дав потужний поштовх подальшій кар’єрі режисера.

Ймовірно, краєвиди Канівщини бачимо в початкових кадрах першого звукового фільму Олександра Довженка «Іван» (1932). На користь цієї версії свідчить той факт, що Довженко планував фільмувати в цих місцях «Поему про море», він приїздив на обрання натури, підіймався на гору Козацький шпиль у Бучаку, розповідав про красу й мальовничість краєвидів. На його думку, саме тут повинні створюватись найпоетичніші фільми. Довженко передчасно помер, але «Поему про море» (1958) за його сценарієм реалізувала дружина майстра – Юлія Солнцева. За задумом Довженка, знімали в Бучаку та колишньому сусідньому Селищі, що лежало під Бабиною горою. В одному з кадрів, зафільмованому на горі Козацький шпиль у Бучаку, на тлі Дніпра сидить кобзар із хлопчиком і співає «Чуєш, брате мій…» Кобзаря зіграв знаний оперний співак Іван Козловський.

Сергій Параджанов у Бучаку знімав низку епізодів «Української рапсодії» (1961). Цю картину багато хто з кінознавців вважає слабкою й не вартою уваги, а дарма: у багатьох кадрах стрічки можна помітити, як формувався режисерський стиль Параджанова – той самий, що за кілька років на всю силу розгорнеться в його шедеврі «Тіні забутих предків» (1965).

Також в «Українській рапсодії» у невеликій ролі знявся улюблений Довженків актор Степан Шкурат, а одного з головних героїв зіграв співак Юрій Ґуляєв – це одна з небагатьох його екранних робіт. А в ролі хлопчика – Валерій Вітер, майбутній художник і соліст леґендарного вокально-інструментального ансамблю «Кобза».

Частина подій «Української рапсодії», як і багатьох инших тут зафільмованих стрічок, точаться за часів Другої світової війни.

Вочевидь сама місцевість спонукала до обрання локацій, адже роками війни тут тривали страшні й криваві бої, що увійшли в історію під назвою Букринського плацдарму. В навколишніх лісах можна й сьогодні побачити залишки окопів і траншей або знайти артефакти війни; вона залишила слід у долях багатьох людей – кінематографістів також. У боях на Букринському плацдармі брали участь майбутній кінокласик та лавреат міжнародних нагород режисер Григорій Чухрай, чия кінематографічна кар’єра теж починалась на Київській кіностудії, і ще один відомий український режисер – Віктор Іванов, котрий згодом створить один із гітів Кіностудії імени Довженка «За двома зайцями» (1961).

Трагічним подіям 1941 року, коли внаслідок стрімкого наступу німецьких військ в оточенні під Києвом опинилося півмільйонне угруповання совєтських військ, присвячено фільм Володимира Денисенка «На Київському напрямку» (1968), частина епізодів якого також фільмувалась у Бучаку.

Головний герой картини – воєнний кореспондент Олекса Славута (Анатолій Барчук). Цей образ промовисто асоціюється з Олександром Довженком, що з ним Денисенко був гарно знайомий. На схожість головного героя з Довженком промовисто вказує один із перших (і теж знятих в Бучаку) епізодів – так би мовити, «кіно в кіні». Фільмується «Тарас Бульба», і раптом атака ворожої авіації, бомби й стрілянина, розбігаються актори в костюмах та коні, горить збудована для знімань декорація замку. Все це точиться на очах Олекси Славути, і на його руках помирає від ран актор, що він, схоже, грав Андрія, сина Тараса Бульби – цю невелику роль виконав Іван Миколайчук.

Відомо, що Олександр Довженко давно мріяв про «Тараса Бульбу», і саме незадовго до початку війни сценарій його майбутнього фільму нарешті включили у виробничий план студії. Втілити свій задум у життя Довженкові так і не судилося.

Доля ж картини «На Київському напрямку» складалась надзвичайно тяжко. Володимир Денисенко планував дилогію, але втрутилась цензура, і в результаті вийшов лише односерійний фільм, що теж із неабиякими труднощами долав усі інстанції. Прискіпливість цензури була зумовлена тим, що про драматичний період перших місяців війни й поразку совєтської армії, та ще й з величезними втратами, в офіційній історії воліли згадувати стисло, без особливих подробиць і з формулюванням «тимчасові труднощі Червоної армії».

«На Київському напрямку» є одним із небагатьох фільмів совєтського періоду, який торкався цієї тяжкої й дражливої для офіційної ідеології теми, і водночас це єдина повнометражна стрічка, де на екрані втілено образ Олександра Довженка, хоч і під чужим іменем.

За кілька років до того Іван Миколайчук зіграв головну роль Тараса Шевченка у «Сні» (1964) – частину цієї картини також знімали в Бучаку. Окрім Івана Миколайчука тут зафільмувались Раїса Недашківська, Дмитро Мілютенко, Наталія Наум, Костянтин Степанков, Микола Рушковський, Дмитро Франько та инші. «Сон» Володимира Денисенка вже давно справедливо вважається класикою українського кіна.

"Сон"

У цих місцях знято ще кілька картин за творами Тараса Шевченка. Це – фільм-балет «Лілея» (1958) за мотивами однойменної поеми Кобзаря та балету композитора Костянтина Данькевича, поставлений режисерами Вахтанґом Вронським та Василем Лапокнишем, із відомими танцівниками, солістами Національного театру опери й балету імени Тараса Шевченка Євгенією Єршовою та Робертом Візиренком-Клявіним у головних ролях. А ще – фільм-опера «Наймичка» (1963) режисерів Ірини Молостової й Василя Лапокниша із Вірою Донською-Присяжнюк у ролі Наталки. Надзвичайно цікаво, що у картині зіграв та заспівав партію Трохима зоряний артист світової сцени Борис Гмиря – це єдина його кінороль.

Обидві картини, як на ті часи, сповнені експериментів, адже велика частина епізодів знімалася не в декораціях, а на натурі, й це було незвично для фільмів такого жанру, а «Лілея» – ще й приклад новаторського застосування комбінованих фільмувань (тепер кажуть – спецефектів). «Лілея» з успіхом демонструвалася за кордоном, зокрема, після показу в кінотеатрі Cameo, що в Нью-Йорку, отримала схвальні відгуки американських медій. «Наймичці» ж не поталанило, бо стрічку спочатку випустили в прокат – Віра Донська-Присяжнюк навіть наступного року отримала нагороду за найкращу жіночу роль на кінофестивалі в Лєнінґраді, але потім, як то кажуть, «поклали на полицю».

«Наймичку» чудово зняв оператор Сергій Лисецький. Це в його фільмографії друга картина, зафільмована на Канівщині, й вона теж на довгі роки опинилась у забутті. До цього Лисецький разом із режисером Юрієм Лисенком створили стрічку «Ми, двоє мужчин» (1962) із Василієм Шукшином у головній ролі, частина епізодів якої теж фільмувалися поблизу Канева. Сценарій написав письменник Анатолій Кузнецов – автор дуже важливої книжки, роману-документа «Бабин Яр». 1969-го, під час службового відрядження в Лондон, Кузнецов попросив політичного притулку й лишився у Великій Британії. «Ми, двоє мужчин» вилучили з прокату і заборонили, й лише в роки пєрєстройки фільм знову почали демонструвати.

Як згадував художник Кіностудії імени Олександра Довженка Сергій Бржестовський: «У ті роки Бучак був у всіх на слуху». Він сам працював асистентом художника на двох фільмах, що знімалися в Бучаку та його околицях, – «Хто повернеться – долюбить» (1967) режисера Леоніда Осики та «Вечір на Івана Купала» (1968) Юрія Іллєнка.

«Хто повернеться – долюбить» присвячено пам’яті поетів, які загинули на Другій світовій війні, «Вечір на Івана Купала» зафільмований за творами Миколи Гоголя. Нині обидві картини є знаковими в історії українського кінематографа. В обох стрічках головні чоловічі ролі – за Борисом Хмельницьким, а його партнерками стали зірки українського поетичного кіна Антоніна Лефтій («Хто повернеться – долюбить») та Лариса Кадочнікова («Вечори на Івана Купала»).

Ту саму піщану косу, що і в фільмах «Хто повернеться – долюбить» та «Вечір на Івана Купала», бачимо в першій повнометражній картині Андрєя Тарковського «Іванове дитинство» (1962), яку майже всю зафільмували на околицях Канева. Зокрема, емоційно разливі кадри спаленого німцями села з єдиним із дива живим чоловіком, який, однак, втратив розум (цю невелику роль зіграв Дмитро Мілютенко), за інформацією краєзнавців, знімали в селі Пекарі.

Історії фільмованих на Канівщині стрічок часом неймовірно пов’язані одна з одною, як і долі їхніх творців. Скажімо, така: один із хлопчаків, які граються на піщаній косі разом з головним героєм в «Івановому дитинстві», – це Сергій Якутович, син відомого графіка, одного з художників-постановників «Тіней забутих предків» Георгія Якутовича.

Як завше під час літніх шкільних канікул, Сергій Якутович відпочивав у бабусі в Каневі, а тут на косі знімають кіно! Тож хлопець, не вагаючись, переплив, щоби зблизька подивитись на знімальний процес. Режисера вразили сміливість і допитливість малого, він не прогнав його, і таким чином Сергій долучився до решти дітей, які знімалися, й став одним з виконавців на другому плані фільму, який згодом відзначили на багатьох міжнародних кінофестивалях. Щоправда, Сергія важко розпізнати на екрані.

Ще Сергій Якутович розповідав, як раніше бачив у Каневі давньоруських богатирів в обладунках і на конях – так виглядали головні герої масштабного фільму-казки «Ілля Муромець» (1956) режисера Олександра Птушка.

Василісу, дружину Іллі Муромця, зіграла молода акторка Нінель Мишкова.

Ветерани кіностудії розповідали, що неподалік Канева знімав кілька епізодів фільму «Здрастуй, Гнате!» (1962) Віктор Івченко – провідний режисер-довженківець. 1965 року Івченко створив «Гадюку» – одну з найцікавіших картин кіностудії, й головну роль у ній зіграла Мишкова. Згодом вони побралися, й далі Нінель Мишкова знялася в усіх наступних стрічках Івченка, аж до його передчасної смерти 1972 року.

Віктор Івченко знаний не лише як режисер, а й педагог – один із засновників кінофакультету КДІТМ ім. І. Карпенка-Карого. У нього навчались визнані актори – Іван Миколайчук, Борислав Брондуков, Раїса Недашківська, і всі вони у різні роки знімалися в Бучаку.

Подальша доля Сергія Якутовича теж пов’язана з мистецтвом, він, як і його батько, став відомим графіком та кінохудожником. Ще за студентських років Якутович трудився в кінематографі, проходив практику на фільмі Юрія Іллєнка «Вечір на Івана Купала», працював асистентом художника й знімався в епізодах.

Багато років потому, ставши визнаним майстром, він співпрацював з Юрієм Іллєнком вже як художник-постановник на останній картині режисера – «Молитва за гетьмана Мазепу» (2022). Частина епізодів цього фільму, так само й иншої стрічки Іллєнка – «Леґенда про княгиню Ольгу» (1982), знімалася на Канівщині, в селі Прохорівка. У своєму тамтешньому будинку 2010-го Іллєнко пішов із життя, там-таки, в Прохорівці, його й поховали.

З відомих стрічок Кіностудії імени Довженка, які знято в тих місцях, безумовно, варто згадати надзвичайно популярний у глядачів телевізійний фільм «Бумбараш» (1971) режисерів Миколи Рашеєва та Абрама Народицького. Шкода, але саме «Бумбараш» став останньою ігровою стрічкою, зафільмованою тут.

Повністю текст статті Олега Чорного читайте в паперовому часописі КІНО-КОЛО, що побачить світ у жовтні місяці 2023 року