Сергій Тримбач, кінокритик, сценарист, заступник голови Національної спілки кінематографістів України, завідувач відділу кіномистецтва й телебачення Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського НАН України
Двадцять літ тому Сергій Буковський зробив 9-серійний фільм «Війна. Український рахунок» (виробництво «Студії 1+1»). Про Другу світову на українських теренах, про те, що змінила ця війна у тому, що називають ідентичністю… Національною ідентичністю.
Он іcторик Євген Добренко (колишній одесит, але вже давно гамериканець і європеєць) у своїй останній книжці про сталінський період в історії стверджує: саме після Другої світової, першого повоєнного десятиліття, і склалася відповідна ідентичність, народився совєтський чєлавєк. Не тільки у Москві чи Рязані, а й у Харкові, Полтаві та Києві. Ординські інстинкти пробудилися в тих чоловічках – яких неміряно, яким – неміряно; відтак культура насильства тут себе і виявила у всій своїй потворній і тваринній сутності. Сьогодні цей чєлавєк приїхав на танку в Україну, сьогодні він б’є ракетами по наших школах та електростанціях…
Б’є, стріляє, ґвалтує – так. Унічтожаєт – а кого саме? Бо дехто, навіть сам Путя-Путькін-Страхотютькін, каже: так це ж один народ. Гм, раз так, то це – громадянська війна. Річ знайома: сталінський режим громадив громадянські конфлікти ще і як; і придивіться – навіть в Україні чимало людей уповні совєтських: їм би тільки привід (або привид) якийсь трапився, одразу зарепетують: ге-еть! А у владі, так само нашій, скільки ще людей, які визнають тільки один метод управління: бияком по мізках. Слухай мою команду і випалняй – про якийсь діялог вони чули звісно, але в очі не бачили.
Приклад перед очима – нинішнє керівництво Держкіна нібито України. Та всю дорогу, якою українці прошкують останні тридцять літ, попереду обов’язково маячать люди, котрим подобається облаштування расєйского гасударства – як нібито досконалий зразок державного облаштування: цар-батюшка на троні, а народєц за ним і для нього. Ще зовсім недавно я ледь не щодня чув від когось: «Нам би такого президента, як Путін…» Бо ж інакше, мовляв, не бачити нам кріпости в державнім тілі, не бачити.
Двадцять років тому кінорежисер Буковський запропонував нам, українцям, иншу культурну матрицю – діялогічну. В розмові про війну, про себе на війні. Ту саму війну, де були «наші» й «не наші» – бандєровци, скажімо, до яких Путін і апелював, посилаючи нам своє воїнство. Тобто рашистський главковерх виходив із того, що в нашім суспільстві жиє й процвітає от се протистояння, і прєдставітєлі єдіноутробного народу (бо ж «какая разніца», хто ми й що ми?!) воєвать із братьями не подумають навіть, а пихонуть наперід бандьоровскую сволоч – прямісінько під імперські набої й набоїнки.
Чомусь не пройшов такий сценарій, хоча ж він і в самій Україні багатьом не видавався дурницею: усьо путьом, живемо по-путіну. Дехто із кремлівських пропаґандистів тут замислився: це ж коли вони, українці, націю змостучили? Не було ж ніби нічого, бандєри нє в щот, чужі вони люди, хай їх загнивуща Європа празнує.
А було. І є. Передивіться фільм Буковського – тут про війну розмірковують, уникаючи большевицьких слиновиділень та гавкотні шавок. Просто чують голоси минулого, вслухаються, як ті голоси резонують із нині сказаним – із тим, що звучить сьогодні. Звучить не десь – ув нас самих.
Бо що то війна? У ній накопичуються Образи, обрАзи, образИ. Й пустОти утворюються, через які не перескочиш. Та головне – із чим вийдемо з тої війни, з чим і ким, у що трансформуємось. Бо війна – це казковий кип’ячий казан, до якого нас кидають примусово, а хтось стрімголов сам туди, вистрибом, щоб омолодитися, за добрим законом казки. Тільки ж казкового на війні мало…
От сю магму воєнного часу й прослуховував-продивлявся режисер Сергій Буковський. Ні, навряд чи він міг тоді подумати, що буде свідком російсько-української війни. Буковський просто прагнув: змоделювати своє і наше переживання війни, запастися пунктами зору, з яких можна її споглядати. Різними пунктами, в яких можна просто вціліти.
І Сергій, і я, й мільйони наших ровесників – ми народились тому, що вціліли наші батьки й матері. Це диво – вціліти, коли в тебе летять кулі, снаряди, ракети, а бувало ж і газом пихкало отруйним, як нині мирний атом немирно наїжачився.
Сергій Буковський
А вони вціліли. Щоби потім зійтися в пристрасних обіймах – і народити нас. Поруч падали люди, снаряди, попечені зірки та труйні дощові краплини – все падало, все могло вбити, на порох розтерти.
Як уціліти? Про це й розпитує Сергій свідків, хоча починає з иншого й про инше. Своїх свідків. Хоча не всі вони йому близькі й не всі зрозумілі. Тільки тепер, через роки, я краще тямлю, що автор розпитує своїх персонажів саме про це: як ви вижили, як? Шансів бо жодних. 1943-го, коли Червона армія проводила мобілізацію на звільнених від німців землях. Забирали всіх, навіть шістнадцятирічних хлопців. Ґвинтівку до рук: отак, бачиш, вона стріляє – і впєрьод. Гімнастівка, чоботи – це згодом. А комусь і ґвинтівки не дісталось. Нічо’, уб’ють сусіда – «возьмьош єво вінтовку».
Не вціліти в такім бою, не вціліти. Навіть якщо ти вирішив намилитись кудись у сторонку рідну, адже все тут поки що твоє. Ні, краще не хитрувати – війна хитріша і жорстокіша.
То як же ви вціліли, як? Фільм Буковського починається зі статистики, яка не полишає надії. 1941-го в Україні жив 41 мільйон населення (Господи, як і тепер…), а 1945-го – 27 (Боже, як і нині, коли стільки виїхало, стільки втратило рідних, домівку, квартиру, своє село чи місто – нас немає там, нас немає, навіть коли ми вціліємо, нас уже немає). Можуть уціліти кості та шкіра, голова й ноги, але ж коли гнізда наші поодлітали до вирію небуття – що лишається від нас, що?
Ні, Буковський все ’дно не жене нас у відчай. Бо люди, чиї долі він прозирає крізь екранні вікна, усе ж пройшли екзистенційні ворота – й не розминулися зі своєю Долею. З Богом не розминулись. А герої останніх двох серій, які брали участь у вже повоєнній війні (буває й так, війна по війні) в боротьбі за свободу українців на теренах Західної України. Не боролись би – не мали б ми сьогоднішньої України, просто не мали б. А так вони накопичували енергію протистояння, опору, самотворення й самовідтворення в момент, коли вже смерть хапала під боки чи під ребра.
Гм, здається, я просто відтворив, пунктирно, той внутрішній монолог, який лунав у мені, доки я дивився фільм. Про війну, яка знову чорним вітром прошиває наш часопростір. І яку ми все-таки переможемо… Бо навчені, бо знаємо, бо слухаємо гул історії – і в ньому розрізняємо голоси.
Ми додивимося стрічку буття до титру «Кінець», ми додивимось. І відтак уціліємо. Сергій Буковський знає, як це нам вдалося…