Юрій Шевчук,
директор-засновник Українського кіноклубу Колумбійського університету, Нью-Йорк, США. З 2004 року кіноклуб є чи не єдиним постійним форумом українського кінематографа на Заході

Український кінематограф останніх років відріжняє від инших одна дивовижна і, як на мене, загадкова риса. Фільми, які знімають, майже ніколи після фестивальних показів і кінотеатрального прокату не випускають на компакт-дисках чи инших носіях. Тобто їх ніколи не уприступнювали для широкого національного й світового глядача, шкільних, університетських, инших приватних кіноколекцій чи мільйонів, які живуть в містах і селах без кінотеатрів. Кінопродукція всіх инших країн світу зазвичай приступна на тих чи инших носіях ще довго після випуску кожного окремого фільму. Але не кінопродукція України.

Лише в Україні видають величезні суми грошей на виробництво фільмів-"одноденок", часом навіть дуже талановитих і з нагородами престижних фестивалів, але "одноденок". Купити ці фільми для приватного перегляду звичайному кіноманові чи дослідникові неможливо. Я ніколи не чув, щоб хтось звертав на цю аномалію увагу і тим більше проблематизував її. Таке враження, що справа найширшого уприступнення українського кінопродукту, виробленого не лише для великого екрану, але й телебачення (серіяли, скажімо, продаються тут на Заході легко й багато) абсолютно не обходить і необходила ні Держкіно, ні кіновиробничі студії, ні кінопродюсерів, які так часто нарікають на брак фінансування, ні самих творців фільмів, ні творчі спілки українських кінематографістів, кінокритиків, кіно-... і т. д. Чому?!?

Комерційний випуск кожного українського фільму у форматі “Синій промінь”, на компакт-диску і т.п. за мінімально далекоглядної культурної політики мав би бути імперативом. І цьому існує кілька вагомих причин. Обіг фільмів серед найширшого споживача створює корпус національного кінематографа, який існує не в уяві ідеалістів, а в щоденній культурній практиці мільйонів українців, простісінько тому, що вони можуть його дивитися. Можливо, тоді, чергові відчайдушні заклики кіногромади захистити національний кінематограф від зазіхань політиків, від знефінансування, знаходили б ширше розуміння, співчуття і підтримку в народі. Досі ж український кінематограф лишався до того народу загалом байдужим. Його цільовими глядачами були кінофестивальне збіговисько і жалюгідна у порівнянні з иншими країнами кількість споживачів, що не лише можуть піти до кінотеатру, а й готові ходити туди у найневигідніший час, бо саме тоді там показують українське.

Про міжнародного позафестивального глядача я взагалі не кажу. Ним в українському Держкіні, міністерстві культури й инших державних кіноінституціях завжди нехтували. Він був цікавий очільникам державних кіноустанов, здається, лише тоді, коли показ українського фільму означав особисту поїздку кіночиновника за кордон, щоб той фільм представити. Щоб просто активно сприяти діяльності українських кіноклубів, бо це один із обов’язків такого кіночиновника, – знайомити закордонного глядача з Україною через фільм і не видавати на це жодних грошей, – такий сценарій поведінки не викликав і поки не викликає слиновиділення в очільників ні Держкіна, ні Національного центру імени Довженка, ні в багатьох, як не більшости кінопродюсерів, які отримують фінансування своїх кінопроєктів від держави і яким та держава чомусь передає право власности на фільм.

Тим часом кіноклуби заходами поодиноких ентузіястів виникали чи у Варшаві, чи в Берліні, чи в Парижі, чи в Лондоні, чи в Торонті і так само швидко зникали через те, що їхню діяльність ніяк не підтримували ті в українській кінопромисловості, які за визначенням і прямим обов’язком мали б це робити. Достукатися по новий чи щойно відреставрований фільм до Держкіна, центру Довженка, поодиноких, хоч, дяку Богу, не всіх, продьюсерів-власників прав вдавалося далеко не завжди. А мало б бути цілком навпаки. Бюрократи з мінімально державницьким мисленням і далекозорістю мали б першими пропонувати цим кіноклубам можливості показати українські фільми. Вони б мали активно плекати низові кіноклубні ініціятиви по всьому світові, надавати їм, ні, не матеріяльне, а організаційне забезпечення й потужну моральну підтриму. Такої ініцятивности від них не було й нема. Вони працюють не в проактивному, а реактивному режимі, та й з реакцією, якої або нема взагалі, або вона неохоча, або ж відверто ворожа.

Тим часом инші неукраїнські кіноклуби легко дістають собі фільми, показують їх і поширюють не лише культури відповідних країн у світі, але й рекламують сам кінопродукт. Все це без всяких витрат з боку держави-кіновиробника. Майже завжди після кіноклубного показу знаходяться глядачі, які хочуть придбати диск із фільмом. Ця, здавалося б, проста операція лишається неможливою лише для шанувальників українського кіна. Такі фільми як “Живі” С. Буковського, “Поводир”, О. Саніна, “Жива ватра” О. Костюка, “Гніздо горлиці” Т. Ткаченка, “Рівень чорного” В. Васяновича (це далеко не повний перелік тих, що ви́кликали жваве зацікавлення нашого нью-йоркського глядацтва) відсутні в комерційному обігу. Боюся, що така ж доля і швидке забуття чекає найновіші, часто направду проривні українські фільми як “Вулкан” Р. Бондарчука, “Атлантида” В. Васяновича, “Ілловайськ 2014” І. Тимченка, “Мої думки тихі” А. Лукича та ин.

Чому б не максималізувати культурний і фінансовий ефект від витрачених на кіновиробництво грошей, комерційно уприступнивши кожен український фільм для всіх охочих купити диск з ним чи заплатити за перегляд на лінії? Кошти на продукцію компактдисків, включно зі створенням субтитрів, сторицею окуповувалися б і культурно, і фінансово. Десятки університетських бібліотек по всьому світові, сотні й тисячі в Україні купували б такі фільми для освітніх цілей.

Сьогодні чую знову заклики очільників української кіноіндустрії до уряду про те, що, мовляв, треба боротися з кінопіратством, з порушенням авторських прав. Цілком згідний – конечно треба. Але ці заклики звучать якось трохи лицемірно, бо у теперішній ситуації пересічний глядач може подивитися українських фільм поза кінотеатром лише завдяки піратам.

Шанувальники українського кінематографа сьогодні, як і вчора, тупо позбавлені законної можливости дивитися українське, тим більше колекціонувати його.

Умовою державного фінансування кіна має бути обов’язкове уприступнення його широкому споживачеві поза фестивалями й кінотеатрами на незалежних носіях за плату.

І останнє – за порядком, але не за значенням. Кожна країна, з національно свідомим політичним класом активно використовує світовий кінематограф, щоб поширювати власну національну мову. Найпопулярніші фільми з усього світу видаються на продаж з субтитрами національною мовою. Так, наприклад, ще в 2012 році просто у центрі Варшави на вулиці Маршалковській я зайшов до величеної книгарні “Емпік”. У ній цілий поверх, як не два, займав кіновідділ, що продавав цифрові відеодиски з фільмами всього світу, кожен з польськими субтитрами. У центрі Мадриду, за два кроки від вулиці Ґран Вія (їхнього Хрещатика) величезна відеокрамниця “Фнак” робить те саме – уприступнює на комерційній основі фільми з усього світу для кожного еспанця чи еспанки, бо вони з еспанськими субтитрами. Національні кіномани таких країн мають у той спосіб змогу дивитися світову класику мовою ориґіналу і при потребі читати субтитри рідною. Це практика кожної карїни, за винятком знову ж таки України.

Жоден український уряд, жоден міністр культури, жоден очільник Держкіна не додумалися застосувати аналогічний механізм підтримки власної мови через комерціялізацію й субтитрування світового кінематографа. Уявімо собі, яким би потужним чинником популяризації, поширення й підтримки української мови серед усіх верств суспільства, в тім і найбільш зрусифікованих, стали б фільми “Хрещений батько”, “Файні хлопці”, “Рятуючи рядового Раєна” і далі за списком, що знову ж таки включав би популярні серіяли на кшталт американських “Сопрано”, “Фарґо”, “Мільярди”, британських “Корона”, “Абатство Давнтон”, “Фойлова війна, епанських “Справжні кохання”, “Завтра є назавжди”. Чому українці і досі не можуть за бажання купити все це у себе в країні, субтитрованим своєю мовою так, як це можуть зробити поляки, французи, еспанці, італійці, турки чи греки?

Москва ж тим часом активно паразитує на світовому кінопродукті, перетворюючи його на ще одне ефективне знаряддя русифікації. Адже для мільйонів українців, що не володіють жодною світовою мовою, єдиний спосіб подивитися чужі фільми – це з завжди готовими російськими субтитрами. Чому жоден український уряд не потрудився зробити так, щоб популярні американські кіноплатформи “Нетфликс”, “Гулу”, “HBO”, “Showtime” додалy українську до мовних варіянтів субтирування фільмів, що вони їх струмують сьогодні інтернетом й в Україну. Адже це зробили й поляки, й норвежці, навіть каталонці, що не мають власної держави. Але цього ніяк не можуть зробити українці.