Олег Чорний, кінорежисер та медія-художник, matrix-info.com
Зараз у всьому світі люди згадують твори, події яких відбувалися під час епідемій, а найперше – “Декамерон” Джованні Боккаччо – мабуть, найвідоміший твір доби Ренесансу. Дослідники вважають, що книжка написана в 1352-1354 рр., за іншими версіями – в 1348-1351 роках. Саме в 1348 році Флоренцію, де й відбуваються події, описані в книзі, накрила епідемія чуми.
Асоціації із сьогоденням очевидні. Пандемія коронавірусу завдала страшного удару Італії, найбільше – її північній провінції Ломбардії, дісталася вже Флоренції, інфікованих вірусом виявили й у інших регіонах країни.
“Зачинається книга, іменована «Декамерон», прозвана Принц Галеотто, в якій міститься сто оповідок, що розказали за десять день семеро дам і троє кавалерів”, – читаємо на першій сторінці книги. Назву “Декамерон” Боккаччо склав із двох давньогрецьких слів – “десять” та “день”. “Принц Галеотто” на тогочасному жаргоні італійської мови – це “звідник”.
За сюжетом згадані семеро дам і троє кавалерів сховалися на віллі в передмісті, втікаючи від епідемії, що охопила Флоренцію. Аби вгамувати страх, підбадьорити та трохи розважити себе, вони вирішили щодня розповідати різні бувальщини: веселі і здебільшого еротичні, інколи драматичні історії про пригоди, любов, життя та смерть.
На думку істориків та літературознавців, вілла, де компанія намагалася сховатися від пошесті, справді існує – розташована вона на території European University Instituteу передмісті Флоренції Ф’єзоле. Висловлюють різні здогадки: це може бути Вілла Скіфаноя, де зараз їдальня університету, або одна із сусідніх вілл.
Книга Джованні Боккаччо – класика світової літератури, перекладена і видана багатьма мовами. Як не дивно, вийшла вона навіть у СРСР, де, як відомо, “сексу не було”. Українською її видали 1964 року, переклав легендарний інтелектуал та знавець чотирнадцяти мов Микола Лукаш. Його переклад “Декамерону” заслуговує на особливу увагу: текст блискуче стилізований під українську мову ХVII-XIX століття.
Назва “Декамерон” уже стала окремим поняттям, символом еротичних і веселих пригод, а текст Боккаччо ліг в основу низки театральних постановок та екранізацій. У 1953 році вийшла перша стрічка за мотивами трьох новел Боккаччо – “Ночі Декамерону” Х’юго Фрегонезе. У 1962 році в Італії зняли фільм “Боккаччо 70”, який, як і книга, складався із новел про сучасні стосунки чоловіків та жінок. Над стрічкою працювали режисери Маріо Монічеллі, Федеріко Фелліні, Лукіно Вісконті та Вітторіо де Сіка. 1993 року білоруський режисер Олег Бєлоусов створив однойменний повнометражний анімаційний фільм, а 2006 року зняв другу його частину. У 2007 році вийшла картина “Територія цноти” Девіда Ліленда, де одну із ролей зіграв Тім Рот.
Ще одна екранізація – шедевр світової кінокласики “Декамерон” П’єра Паоло Пазоліні 1970 року. Цьогоріч у стрічки 50-літній ювілей. У прокат вона вийшла 1971-го і того ж року отримала спеціальну нагороду Берлінського кінофестивалю – “Срібного ведмедя” із доволі незвичним формулюванням: “Екстраординарний приз журі”. Фільм справді достойний нагороди за внесок у розвиток кіномови. У стрічці знімалися не лише професійні актори: на екрані бачимо абсолютно унікальні типажі, з якими Пазоліні завжди любив і вмів працювати, а також самого режисера, який зіграв роль художника Джотто, знаного майстра-живописця, якому замовили розписати собор. Однак у Пазоліні немає теми епідемії, він переніс на екран сюжети кількох новел Боккаччо, створивши власний кінематографічний світ, сповнений чуттєвості, іронії та сарказму.
П'єр Паоло Пазоліні у фільмі "Декамерон"
1994 року свою версію “Декамерону” зняли й в Україні. Стрічка “Декілька любовних історій” Андрія Бенкендорфа – це одна з перших українських еротичних картин, доволі смілива, як на ті часи. У сценарії використані ті самі новели “Декамерону”, що й у стрічці Пазоліні, але зняті вони по-новому; додано також твори інших авторів – Франческо Грацціни-Ласка та Аньоло Фіренцоли. У ролях – російські актори Армен Джигарханян і Георгій Віцин, а також українські виконавці – Ольга Сумська, Микола Боклан, Руслана Писанка, Валерій Чигляєв тощо.
Останню на сьогодні екранізацію “Декамерону” зняли у 2015-му визнані класики італійського і світового кіно, брати Паоло та Вітторіо Тавіані. Їхня стрічка “Чудовий Боккаччо” отримала одну із нагород Італійського національного синдикату кіножурналістів, а також кілька номінацій Національної італійської кінопремії David di Donatello. На відміну від картин Пазоліні та Бенкендорфа, стрічка братів Тавіані починається драматичними кадрами епідемії чуми у Флоренції: жах, страх, порожні вулиці міста, мерці, яких ховають у загальних могилах.
Руслана Писанка й Ґєорґій Віцин. "Декілька любовних історій"
Зрештою, книга Боккаччо і згадані три екранізації закінчуються щасливо. У фіналі фільму Пазоліні художник завершує розпис собору і милується власною роботою; наприкінці “Декількох любовних історій” народжується хлопчик, який під час хрещення отримує ім’я Джованні Боккаччо. Найдраматичніша із трьох стрічок, картина братів Тавіані, закінчується романтичною сценою, у якій герої вирішують повернутися до Флоренції, сподіваючись, що чума вже відступила. Вони обіймаються і цілуються під дощем, а струмені води немов змивають з них усі тривоги та страхи. Вода з неба у фіналі картини є метафорою очищення та спасіння.
Чому ж “Декамерон” вже не одне століття перекладають різними мовами, видають в усьому світі, використовують як основу для театральних постановок, музичних творів та стрічок? Гадаю, найперше тому, що це вистражданий текст. Джованні Боккаччо пережив епідемію у Флоренції та зазнав тяжких утрат: чума забрала життя його батька та доньки. Творення цього тексту стало для нього особистою терапією і водночас дарунком майбутнім читачам. “Декамерон” – це справжній гімн життю та любові, який здатний не лише веселити і розважати, а й підняти настрій і морально допомогти у важкі часи.
Як пише автор у передмові: “Спочувати чужому горю – притаманна людям річ; усім воно пристало, а найпаче тим, що самі утіхи потребували і в інших її знаходили. […] І хоч, може, невеликою буде для нещасних поміч моя чи, сказати б, утіха, проте думається мені, туди її слід давати, де вона в великій надобі, – буде од неї більше і вжитку, буде за неї й більше пошани”.