Ярослав Підгора-Гвяздовський, УП. Життя
Одне з можливих відпочинкових задоволень в іншій країні – не дивуйтеся – піти в кіно.
За межами музеїв, картинних галерей і театрів, пам’яток архітектури, ресторанів та магазинів, є й ще кінотеатр, як прояв чергової відмінності місцевої культури проводження дозвілля та ставлення до глядача з боку держави, демонстраторів та прокатників.
Я сходив у кіно в містечко Ґнезно, Польща. І ось що підмітив.
Містечко, незважаючи на свою крихітність – менше 70 тисяч мешканців, – має все, що треба для життя.
І навіть більше – це одне з найвідвідуваніших польських міст, причому самими поляками. Певно, статус першої столиці Польщі, "міста 300 костелів" та "столиці продажу б/у автомобілів" дається взнаки.
Є тут, звісно, і торгові центри – галереї, місцевою. З кінотеатрами, без сумніву.
В Ґнезно діє представник головної кінотеатральної мережі Польщі, Helios, що охоплює 39 міст (наша найбільша мережа, "Мультиплекс", охоплює в Україні лише 9 міст).
Три ґнезнінські зали "окліматизовані", і йдеться не просто про кондиціонери, а про "розумну систему": в залежності від кількості людей і тої температури, яку виділяють їхні тіла, система випускає рівно стільки охолодження, аби не замерзнути і не надто далеко відійти від температури комфорту.
Судячи з температури в залі на моєму сеансі, поляки – доволі гарячі люди, а їхня температура комфорту – класична, для здорових молодих людей, яким оптимально саме +18, а не для тих, хто може змерзнути вдома лишень через відкрите вікно.
Певною несподіванкою стала відсутність в кінотеатровій кафешці пива, в той час, коли в Україні представлений нормальний асортимент демократичної держави.
Більше того, в самому залі потім я побачив лише двох (!) людей з попкорном, що разюче відрізняється від довжелезних черг за поп-корном в наших кінотеатрах і, відповідно, концертного шуму в залі від його поглинання.
Такий підхід поляків може бути зумовлений специфічністю сеансів артхаусного кіно (що ріднить їх з укранцями), де глядач такого кіно не любить працювати ротом, коли треба працювати головою.
І вже точно це не зумовлено мінімізацією видатків на похід в кіно, адже квиток в модному сучасному центрі коштує від 14,5 злотих до 28,5 (долар в Польщі вартує 3,8 злотих, тобто ціна квитка на український манер 95-187 грн).
Ще одне ноу-хау, поки не відоме або не надто відоме в Україні, це можливість дивитися фільми неповносправним людям – крім помостів для візочку, які є на кожному кроці в Ґнезно, в кінозалі передбачені спеціальні місця для таких глядачів.
В українських кінотеатрах десь помости є, але не всюди, що нівелює всю ідею: можна в’їхати в кінотеатри, але не добратися до залу, або навпаки – не мати можливості потрапити в кінотеатр, але – якщо дивом потрапив – таки заїхати в зал, де все одно станеш в якомусь дико незручному становищі, бо місця для людини на візочку не заплановано...
Варто сказати у Польщі порівняно невеликі самі зали (два з 3D і один з 2D) – разом вони мають тільки 340 місць.
Попри таку "некомерційну величину", тут все одно проводяться фестивалі, спеціальні передпрем’єрні покази польських і артхаусних фільмів, перед якими у свою чергу, виступає місцевий кінокритик. На нашому сеансі кінокритик готував глядачів до нової стрічки Вуді Аллена, "Дощовий день в Нью-Норку", чий прокат в Україні запланований лише з 3-го жовтня.
Хвилин десять перед рекламою він розповідав за наявності практично заповненої зали про особливості алленовського гумору, наводячи приклади попередніх стрічок режисера, згадуючи про зірок, залучених до них, і, звісно, до нового фільму також – Тімоті Шаламе, Ребекку Холл, Джуда Лоу, Ліва Шрайбера та ін.
Щоправда, кінокритик не сказав про скандал, який стався з "Дощовим днем..." минулого року, коли фільм і мусив виходити – через хвилю харасмент-скандалів, Аллену пригадали суд щодо його перверсійних стосунків з неповнолітньою падчерицею ще 1992 року, – після чого четверо акторів демонстративно відмовилися від своїх гонорарів за роботу і заявили, що більше не співпрацюватимуть з режисером.
Фільм йшов англійської мовою з польськими субтитрами, на що публіка не обурювалася, а приймала як щось самоочевидне.
Загалом, якщо не брати великі позиці мейджерів, типу "Короля-лева" чи "Іграшкової історії-4", менші американські фільми (і навіть "Форсаж: Гоббс та Шоу") і тим паче французькі та італійські, не дублюються (виняток, до речі, становить російська продукція – в репертуарі йшов мультфільм "Вовк в овечій шкурі-2" Володимира Ніколаєва, дубльований польською).
Окремим рядком в "мовну" політику Польщі вписали й українську – саме ця кінотеатральна мережа, Helios, зробила експеримент, і пустила фільми з українським дубляжем, а оскільки експеримент виправдав себе з комерційної точки зору, мережа впровадила україномовний дубляж на постійні основі.
Щодо субтитрування, то читати з екрану публіці не становить проблеми, і це при тому, що більшість глядачів були на око у віці 30+ і чимало у віці 60+.
Хоча, може, я й помиляюся – за такого кулеметного тексту, як завжди у Аллена, навіть я не встигав все второпати. А деяких точно втомив читацький біг за сенсом – подекуди в залі чувся мирний храп.
Втім, по закінченню, глядачі виходили не засмучені – "мило", казали вони, і це було досить вичерпно сказано щодо банального, відверто вторинного фільму Аллена, часом дотепного, але на загал прохідного і сумного – автор втратив свій колись потужний талант творити розумні комедії.
Виходів із залу було два і вони принципово інші – один туди ж, в торговий центр, а інший на вулицю...
Чи варто казати, що палити відразу, поруч з виходом, ніхто не почав?
Місця для паління строго фіксовані, а курці загалом поодиноке явище (цікаво, що навіть в музеї під відкритим небом на острові Ледницькому, на кшталт нашого Пирогового, було лише два місця для паління, всюди решта – zakaz).
Це разюча відмінність від київських реалій і тип паче від одеських чи якихось інших.
Чому так?
То вже інше питання.