Олег Чорний, кінорежисер і медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info
В останні роки цікавість українського глядача до власного кінематографу стабільно зростає. Важливу роль у цьому зіграло й обмеження присутності в нашому культурному просторі російського кіно та серіалів.
Хоча деякі скептично налаштовані журналісти все ще стверджують, що “українське кіно не здатне себе окупити”, показники переглядів наших фільмів у кінотеатрах достатньо високі. За три-чотири тижні у прокаті вітчизняні стрічки збирають не менші бокс-офіси, ніж деякі американські блокбастери чи навіть володарі премії “Оскар”.
У нас уже є власні чемпіони прокату, з’явилися впізнаванні обличчя, відбулись яскраві кінодебюти молодих режисерів та акторів. Є навіть фільми, які окупились та принесли прибуток: “Скажене весілля”, “Свінгери” чи стрічки за участю співака Дзідзьо. Популярними є й фільми студії “Квартал 95”, але це здебільшого завдяки телевізійним шоу-програмам та концертам за участі акторів цих стрічок. Успішними поки є лише комедії із не надто великими бюджетами, але загалом це позитивне явище, особливо у порівнянні із станом українського кіно 15 років тому.
Нині українські фільми здебільшого не покривають витрат на власне виробництво, але це не означає, що їх не потрібно знімати. Європейські картини часом також не є прибутковими, хоча деякі з них створені провідними майстрами. Попри це, кінематограф у європейських країнах усе ж отримує державну підтримку. Як свідчить історія, ні фільми повоєнного “італійського неореалізму”, ні французької “нової хвилі” 50-60-х рр., ні данської “Догми” 90-х, ні “нової румунської хвилі” початку 2000-х не мали великих зборів у власних країнах. Однак стрічки цих періодів є культурним маркером, який спрацював на імідж держав і на ідентифікацію цих країни у світі.
Державне агентство України з питань кіно докладає чимало зусиль для промоції вітчизняних фільмів, наприклад вже кілька років поспіль має стенди на кінофестивалях у Каннах, Берліні, Торонто. Оскільки грошей на рекламу не вистачає, потрібно розробити та запустити державну програму з промоції вітчизняного кіно, що потребуватиме окремого бюджету та кваліфікованих кадрів.
У цифрову добу Україна має активно впроваджувати онлайн-дистрибуцію, налагоджувати співпрацю із відомими світовими компаніями цього напряму, як-от Netflix, Amazon тощо. Нині ці онлайн-платформи перетворились на виробників власного продукту, вони впроваджують нову стратегію, відкривають філії в інших країнах, що працюють із місцевим матеріалом (наприклад, міні-серіал “Вавилон-Берлін” Netflix-Німеччина чи “1983” Netflix-Польща).
Як свідчить досвід західних країн, онлайн-кінотеатри та цифрові платформи є доволі перспективним напрямом. Це також хороший спосіб дистрибуції саме документальних фільмів, адже їхній прокат у кінотеатрах часом не надто результативний. В Україні вже працюють вітчизняні онлайн-кінотеатри, але вони поки не такі важливі гравці на ринку дистрибуції фільмів. Передусім це пов’язано із піратським контентом у мережі та недотриманням законів про авторське право.
Попри економічні проблеми й усі складнощі та нюанси кінопрокату, невеликі однозальні кінотеатри, а особливо такі, що мають давню історію, повинні функціонувати й надалі. Як показує практика, їхнє існування залежить не лише від підтримки держави чи міської влади, а й від ініціативи власного керівництва. Кінотеатрам потрібно впроваджувати та розвивати інші форми прокату. Новий підхід уже реалізовує столичне комунальне підприємство КП “Київкінофільм”, до мережі якого входить 8 міських кінотеатрів, серед яких найстаріший кінотеатр Києва “Ліра”; Львівський кіноцентр, київський кінотеатр “Жовтень” тощо. Вони організовують зустрічі глядачів із авторами стрічок, тематичні покази й ретроспективи, повторні покази фільмів, проведення міні-фестивалів, кіноклубів, лекцій на теми кіно. Такі ініціативи знаходять відгук та свого глядача.