Олег Чорний, кінорежисер і медіа-художник, член НСКУ та Української Кіноакадемії, matrix-info

В СРСР була розгалужена система кінотеатрів. Фільми також показували у клубах, палацах культури та навіть у школах. Похід до кінотеатру був найдоступнішою формою дозвілля: родина із трьох осіб могла переглядати стрічки двічі чи тричі на місяць, а то й частіше. І це зрозуміло: “найважливіше із усіх мистецтв” (за визначенням Леніна) передусім формувало ідеологію.

Після “перебудови” та розпаду СРСР кіноіндустрія зазнала краху. Через відсутність державного фінансування багато кінематографістів змушені були змінити професію. У великих містах кінотеатри почали перетворюватись на магазини, базари, нічні клуби, часом вони стояли закинуті й повільно руйнувалися. Поступово зникли й кінозали у маленьких містечках, і кіноустановки у сільських клубах.

Згодом прийшла епоха “відео”. Наприкінці 80-х та початку 90-х з’явились відеосалони, де можна було переглянути не лише відомі бойовики “загниваючої буржуазної культури”, яку лаяли ідеологи комунізму, а й знакові, раніше недоступні фільмі, класику світового кінематографу. Із частковою стабілізацією економіки та зростанням доходів у другій половині 90-х з’явилась можливість купувати відеомагнітофони, а пізніше – програвачі DVD. Кінопродукцією нас забезпечували салони прокату відеокасет, а потім дисків (здебільшого піратських), фільми також можна було придбати на численних “розкладках” та на базарі. У містах колективний перегляд стрічки у кінозалі змінився домашнім, а от аудиторії із сільської місцевості та маленьких містечок залишилось лише те, що демонструвало телебачення. Навіть зараз у більшості обласних центрів є щонайбільше один-два державних чи муніципальних кінотеатри, а також, можливо, ще один приватний багатозальний кінотеатр, розташований, як правило, у торговельному центрі.

Упродовж перших десяти років незалежності, коли у держави не було чіткої стратегії у галузі культури, а зокрема й кіно, домінувала ідея, що спершу треба нагодувати народ, а все інше потім владнається. Уряд та громадяни більше переймались економічними проблемами і питанням виживання. Водночас підростало нове покоління, виховане американським комерційним кіно із відеосалонів та базару. У такий спосіб поступово сформувалась думка, що українське кіно кволе і неконкурентне, тому вітчизняний глядач на нього не піде. А коли кінотеатри запрацювали знову, у суспільстві вже утвердився стереотип надпопулярності американських та європейських фільмів серед українців.

У Росії натомість період зростання економіки, а водночас і підйом власного кіновиробництва, відбувся раніше. Нові російські картини почали потихеньку відвойовувати позиції не тільки у себе, а й в українському прокаті та на телеекрані. На це працювали й регулярні повторні покази “старого доброго радянського кіно”, що підкріплювали тези про “єдиний народ” та спільний культурний простір.

Але у 2012 році вийшла стрічка М.Іллєнка “Той, хто пройшов крізь вогонь”. Попри те, що напередодні старту прокату у мережу виклали його робочу копію, фільм все ж протримався у кінотеатрах п’ять тижнів, зібравши 1,4 млн гривень (за тодішнім курсом приблизно 174,5 тис доларів). І хоча стрічка демонструвалася лише на 16 екранах, за даними Державного агентства України з питань кіно, її подивились понад 60 тисяч глядачів. Зрозуміло, що фільм не зміг окупити витрати на виробництво, однак став першим за довгі роки прокатним успіхом українського кіно.

Після того, як у 2012 р. запрацювала система державної підтримки кіно, суттєво зросла кількість українських фільмів різних жанрів та тематики. Навіть були місяці, коли прем’єри виходили щотижня. Але вітчизняна кіногалузь зіткнулася із непростими проблемами дистрибуції та промоції готових картин. Наприклад, в Україні є лише 500 кінозалів, що здебільшого зосереджені у великих містах – Київ, Харків, Львів, Дніпро, Одеса. А от у Польщі їх 3000, у Великій Британії – 4300.

Усі активно працюючі дистрибуторські компанії мають заздалегідь підписані угоди із американськими фірмами-мейджорами. Усе розплановано наперед: дати релізу, вимоги до дубляжу, рекламні матеріали – трейлери, поліграфічна продукція; далі виготовляється обумовлена угодою кількість копій фільму. Тобто директорам кінотеатрів залишається лише вчасно запустити стрічку у прокат. Участь відомих голлівудських зірок у американських картинах вже гарантує певну кількість глядачів, а отже, і бокс-офіс. Тож сеанси плануються заздалегідь, найперше – відповідно до контрактів із мейджорами.

У березні 2017 року законодавці встановили квоти на показ українського кіно, а також звільнили вітчизняні фільми у прокаті від сплати ПДВ. Однак проблему дистрибуції наших стрічок це розв’язало лише частково.

Із розвитком цифрових технологій шалено зросла кількість фільмів, ускладнився їхній шлях до глядача. Деякі українські картини мають чекати понад рік, щоб вийти у кінотеатрах у сприятливий час. Є багато прокатних нюансів. Наприклад, літо – не надто добра пора для релізу, адже люди здебільшого віддають перевагу дозвіллю на природі. Найбільш сприятливими є середина осені, зима чи початок весни, однак якщо реліз припадає на негоду, то глядачі, скоріш за все, залишаться вдома. Враховуючи невелику кількість кінозалів та фаворитизацію закордонних фільмів, шанси українських стрічок вийти у прокат і мати нормальний розклад суттєво зменшуються.

Часом українські стрічки отримують невигідні денні сеанси, на які глядачі просто не можуть потрапити. До того ж середній термін перебування фільму у прокаті – три-чотири тижні, що надзвичайно мало, аби всі охочі його глянули. Здається також, що частина кінотеатрів не надто вболівають за прокат українського кіно й виконують квоти формально, або, ймовірно, усе це через елементарні лінощі, адже потрібні зусилля, щоб просувати українське кіно, натомість із голлівудським усе значно простіше.

Ще одна суттєва проблема – недостатня промоція вітчизняних стрічок. У радянські часи виходило кілька періодичних видань про фільми: від масово-популярнихіз великими накладами і до аналітичних чи кінознавчих. Було також багато рекламної продукції, наприклад буклетів, книжок, календариків чи листівок із портретами улюблених акторів тощо. На телебаченні та радіо виходили тематичні програми, що розповідали не лише про фільми у прокаті, але й про новини зі знімальних майданчиків, про розпочаті чи заплановані проекти. Усе це формувало очікування прем’єр. Нині така інформація практично відсутня.

Розвиток кіноіндустрії значно випереджає промоцію продукту, тому глядачі мало поінформовані. В Україні й досі немає жодного масового паперового видання чи популярного сайту про кіно. Звичайно, у багатьох електронних ЗМІ часом виходять рецензії на українські чи закордонні картини, але їхній рівень здебільшого не надто високий. Світовому кіно присвячені переважно репортажі з Каннського фестивалю, Берлінале чи премії Американської кіноакадемії, що відповідають трендам виключно “глянцевих” видань. Натомість багато інших знакових міжнародних подій у світі кіно залишаються поза увагою. На українських телеканалах справді є кілька хороших програм про кіно, однак вони виходять здебільшого у пізній час, а тому не надто впливаючи на формування аудиторії.