Володимир Войтенко, АРҐУМЕНТ-КІНО
У програмі 13 листопада о 00:55 – психологічно напружена кінодрама російського режисера Валерія Тодоровського «Коханець»/ «Любовник» (2002, Росія).
Перед нами розгорнеться сюжет про кохання двох чоловіків до однієї жінки. Один із них є лінґвістом, інший – в минулому військовик. І цих двох абсолютно несхожих, раніше не знайомих між собою людей пов’язує спільна трагедія. Вони дізнаються дуже багато про самих себе і про ту людину, яка мимоволі з’єднала їхні долі…
«Коханець» є фільмом російським, розповідає історію універсальну, знімали його в білоруському Мінську, а творча група переважно має українське коріння, або ж місце народження. Постановник Валерій Тодоровський, син знаного кінооператора й режисера Петра Тодоровського, з’явився на світ в Одесі. Сценарист Геннадій Островський родом із Бердичева. Виконавець другої головної ролі Сергій Гармаш – із Херсона. Ну а Сергій Михальчук, власне – один із найкращих українських кінооператорів, що багато працює з російськими режисерами, – із Луцька.
Принагідно, про Михальчука. Він є творчим побратимом українського кінорежисера Олеся Саніна. Вони разом створили кілька документальних фільмів, а також повнометражну картину «Мамай». Після якої, власне, Михальчук і був запрошений Тодоровським до фільмування «Коханця», за роботу над яким Сергія визнали найкращим оператором на одному з найповажніших міжнародних кінофестивалів – в іспанському Сан-Себастьяні; то був 2002 рік.
Сергій Михальчук
І ось дуже прикметна характеристика Михальчука з вуст Валерія Тодоровського в інтерв’ю часопису KINO-KOЛО: «Є оператори, які можуть на майданчику замучити всю знімальну групу, а Сергій – це та людина, котру на другий день уся група любить. Якщо ж казати про його творчу манеру, то, мені здається, він – абсолютний універсал. Тобто реально розуміє завдання картини, завдання режисера, і, виходячи з цього, його можливості – необмежені. Сергій може робити яскраве й динамічне, дуже сучасне зображення, а може бути суворим, стриманим і навіть мінімалістичним, як це було, наприклад, у мене в «Коханці».
Здавалося б, фабула фільму «Коханець» банальна. Але автори зрештою, всі гуртом – сценарно-режисерськи-акторськи-візуально, вибудували, вивели сюжет у рідкісний за глибиною психологічний портрет людини, яка не може пережити брехні.
Сценарій Геннадія Островського, що теж удостоєний у Сан-Себастьяні нагороди за найліпший сценарій, як було кимось влучно зауважено, – пропонує не колізію, а тему. Біда не в тім, що був коханець, а в тім, що людині неможливо пережити думку, що найдорожче у житті насправді виявилося фальшивим.
Виконавець цієї правдиво трагічної ролі, Олег Янковський, ще під час фільмування зауважив: такої драматургії, такої ідеї він давно не стрічав у світовому кіні – «мудрий, філософський матеріал»…
Валерій Тодоровський якось в одному з інтерв’ю про свого «Коханця» сказав так: «Це фільм, у якому не стріляють, а тільки розмовляють. Але він вийшов жорстким, значно жорсткішим, ніж фільми, в яких стріляють».
***
Валерій Тодоровський: Естетське балансування над прірвою
Ігор Грабович, АРҐУМЕНТ-КІНО
Російський кінорежисер та продюсер Валерій Тодоровський дебютував у повнометражному кіні 1990 року стрічкою «Катафалк». Це історія стосунків таємничого молодого чоловіка Саші зі вдовою впливового в минулому державного функціонера та її розумово неповноцінною донькою Машею. Події картини точаться на березі моря, у занедбаному маєтку, що перебуває ніби поза простором і часом. Сюжет ґрунтується на оповіданні американської письменниці Фленнері О’Коннор і розповідає універсальну історію про занепад родини, про розрив часів та матеріальні символи епохи, що вони переживають своїх господарів.
Перший фільм Тодоровського одразу позначив головні тематичні та стилістичні зацікавлення кінорежисера. Від цього фільму і далі він розповідатиме здебільшого камерні родинні історії, через які прозиратиме актуальне сьогодення.
Власне, у «Катафалку» камерний сюжет спирається на стосунки трьох людей. Всі мають власні потреби, які закорінені в минулому. Наочно це втілюється у четвертому персонажі картини – автомобілі ЗІМ, який давно вже ніхто не використовує і який без діла стоїть у гаражі. Самі цей автомобіль утілює собою певний об’єкт, навколо якого циркулює бажання головних героїв. Для вдови він є спогадом про минуле, для молодого чоловіка – дорогою до майбутнього.
Важливість подібних об’єктів бажання для художньої системи автора підтвердилась і в наступноій картині Тодоровського «Кохання». Ця стрічка піднесла режисера до статусу надії нового російського кіна.
«Кохання» – також камерна історія, у якій ідеться про перше кохання на тлі глобальних соціальних змін.
Фільм оповідає історію любовних стосунків росіянина Саші з єврейкою Машею, родина якої збирається еміґрувати до Ізраїлю. Власне, на початок дев’яностих років це був один із перших фільмів, що торкався подібної теми. Ще пару років тому Саша і Маша могли би стати щасливою парою, проте нові часи поставили перед ними непростий вибір.
І вибір цей, зрештою, стосується і національної ідентичности, а з нею певної поведінки та способу життя і, власне, самого почуття, яке не має перспективи перерости у створення родини, бо Маша може вийти заміж тільки за єврея. Сьогодні фільм «Кохання» виглядає водночас і як приватна історія, що має, до слова, пряме відношення до біографії самого режисера, і як своєрідна кардіограма розпаду радянської епохи початку дев’яностих.
Того ж десятиліття Тодоровський кристалізує власний стиль, у якому дивним чином поєднаються вишукана кінематографічна форма, яка межує з естетством, і камерний, майже інтимний, сюжет. Режисер зніматиме історії з російського життя у такий спосіб, що вони набуватимуть потужного універсально звучання. Одиним з найяскравіших прикладів є стрічка «Країна глухих», що створена за повістю Рєнати Літвінової.
Тут ідеться про стосунки двох дівчат із різних світів. Намагаючись порятувати свого хлопця, москвичка Ріта опиняється у непідходящому для себе місці, де знайомиться зі стриптизеркою на ім’я Яя. Яя – глуха і спілкується зі світом мовою жестів. Дівчина не любить чоловіків і мріє поїхати до міфічної країну глухих, де завжди тепло і всі щасливі.
Фільмуючи цей, доволі екзотичний та навіть екстраваґантний, сюжет, Валерій Тодоровський балансує на межі гарного смаку та побутової достовірности. Його герої живуть у цілком вигадану світі, проте сама історія їхніх поневірянь виглядає цілком переконливою. Мало схожі на реальних глухих, персонажі творять власний, цілком земний, хоч і закритий від стороннього ока світ, котрому мало підходять критерії достовірности. Стосунки двох дівчат, Москва кінця дев’яностих, бандитські сутички тут показані з тією мірою умовности й достовірности, які роблять картину винятковим для російського кіна естетичним феноменом.
Від кінця дев’яностих Валерій Тодоровський заявляє про себе як успішний телевізійний продюсер, під орудою якого фільмуються численні серіали, зокрема, славетна «Бригада». Згодом режисер повертається до фільмування і 2004 року випускає картину «Мій зведений брат Франкенштейн», у якій виведе на екран уже звичну для себе родинну історію, до котрої додасться соціальний досвід нової, вже путінської, Росії. У фільмі йдеться про ветерана другої Чеченської війни Павліка, який приїжджає до Москви, аби продовжити лікування та знайти свого батька.
Головна колізія цієї історії полягає в тому, що сам батько про існування Павліка усі ці роки навіть не підозрював, тому подальші події розгортатимуться у доволі непередбачливому річищі. Павлік, скалічений на війні фізично і морально, аж ніяк не вписується до мирних буднів своїх інтеліґентних родичів. Він упевнений, що війна продовжується, що навколо вороги, і задля порятунку слід вдатися до рішучих кроків.
Стрічка «Мій зведений брат Франкенштейн», вишукана візуально та віртуозно розіграна акторами, зазнала у російській пресі чимало критики через відстороненість режисерської позиції. Тодоровському закидали, що він і соціально, й емоційно перебуває надто далеко від свого героя і намагається цілком реалістичну, злободенну ситуацію перевести у винятково мистецький вимір. Так чи так, проте фільм засвідчив новий, до певної міри, кризовий період у творчості режисера, бо і художні засоби, і його світогляд опинилися в одвертому конфлікті із новими часами.
Про це свідчить і остання наразі картина Тодоровського «Стиляги», яка була названа критиками своєрідною конформіською маніфестацією нонконформістського, за визначенням, соціального явища. Стрічка розповідає про так званих стиляг – молодих людей середини п’ятдесятих років ХХ століття, які сповідували відмінні від звичних музичні смаки та манеру вдягтися. Проте режисер не фільмує реалістичної історії, його кінотвір за жанром – мюзикл, який вимітає найменшу соціальну гостроту на користь яскравих музичних номерів.
Картина стала чемпіоном прокату, отримала престижні кінонагороди і зробила Тодоровського одним із сучасних російських кінорежисерів, які здатні до максимально пластичної естетичної та соціальної позиції, яка включає в себе звичний, майже радянський, конформізм та неймовірно результативне ринкове мислення.
13 листопада 2011 року о 00:55 у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» – «Коханець», створений Тодоровським 2002 року. Це цікавий екранний твір з багатьох точок зору.
Насамперед, з естетичного, бо фільм балансує на межі кількох жанрів, не занурюючись до жодного з них. «Коханець» також цінний і з боку акторства, бо жанрова непевність вимагала і від Олєґа Янковского, і від Сергія Гармаша насамперед психологічної, майже побутової достовірности. Цікавий цей фільм і з боку візуального, бо яскрава фотографічність, навіть декоративність стилю оператора Сергія Михальчука не відбирає в історії динамізму, внутрішнього розвитку. Принциповим він є і для кар’єри режисера. Адже фактично – це остання стрічка Валерія Тодоровського, в якій щасливо поєднався природний конформізм автора, його кінематографічний стиль із непростою епохою, яка на той час тільки несміливо заявляла про себе.