Ірина Ніколайчук, «Читомо»

Про плідність напрямку адаптацій літературних творів для кіноіндустрії навряд чи варто вкотре говорити. Найкращий аргумент на користь такої тези – афіші кінотеатрів усього світу в останні роки. Режисери експериментують зі способами візуалізації літературних сюжетів, сценаристи працюють із літературними джерелами – і персонажі літературної класики та сучасних бестселерів оживають на екранах у часом очікуваних, а часом і в досить контроверсійних іпостасях. І хай би якою недоречною тут не видавалась одвічна суперечка про те, чи книжка краща, незмінним і важливим лишається одне: ті, хто не чув про книжку до перегляду фільму, після нього з великою ймовірністю знайдуть і прочитають її, а її палкі фанати викуплять найкращі місця в кінозалах задовго до прем’єри екранізації. Щоб точно знати – краща чи ні.

З українським кінематографом в цьому сенсі ситуація дещо не така однозначна. Кіноіндустрія налагоджена не настільки добре, щоб одразу ставити на кіноконвеєр українські бестселери, а авторам навіть найкращого сценарію екранізації класики української літератури доведеться пройти всі кола бюрократичного пекла – і в результаті покривати різницю між бюджетом стрічки та державним фінансуванням власними силами. В умовах такого непевного балансування між темами і форматами, які точно виявляться якщо не прибутковими, то хоча б дозволять «вийти в нуль», і тими, які прагнуть втілювати сучасні українські режисери, існує і вимір кіноадаптацій творів українських письменників. Втім, останнім часом ці тенденції починають змінюватися, і причиною тому – не лише нові умови кіноринку, а й вихід творів сучасних українських письменників на ширші літературні ринки.

Короткий метр як простір для експерименту

Формат короткого метру – найменш скутий будь-якими умовностями і тому заледве чи не найплідніший для тих режисерів, які, навіть беручи за основу власного кінотвору літературний твір, прагнуть трансформувати його задля потреб втілення свого творчого задуму. Фільм таким чином не стає вторинним щодо твору продуктом – як і не послуговується ним як інструментом: форма короткометражного кіно залучає літературу до творчої співдії. Не дивно, що такий тип взаємодії кіномистецтва з літературою часто стає цікавим і самим авторам літературних джерел – і вони долучаються до кіноадаптації як її співтворці.

«Хроніки від Фортінбраса» (2001)

Режисер: Оксана Чепелик
Жанр: короткометражний, документальний
Тривалість: 30 хв.
Літературне джерело: однойменна збірка есеїв Оксани Забужко (1999)

Прем’єра короткометражного фільму-перформансу, що став спільним проектом режисерки Оксани Чепелик та письменниці Оксани Забужко, відбулася 2001 року. Втім, в процесі роботи над сценарієм письменниця відмовилась від проекту, вважаючи себе «насамперед літератором, а не кінематографістом», і Чепелик продовжила працювати над картиною, залучивши до неї як сценариста Таїсію Бойко.

Головним меседжем фільму «Хроніки від Фортінбраса», як і літературного джерела, стає передовсім проговорення гендерних проблем та дискусія навколо становища жінки в сучасній Україні. Протягом 30 хвилин фільму глядач бачить тіло жінки, підвішене за троси над землею, що цілком опиняється у владі інших двох персонажів, не належить їй, стає опосередкованим і об’єктивованим. Текст «Хронік від Фортінбраса», який начитує голос за кадром, є тлом і водночас рупором цього меседжу. Прикметно також і те, що до зйомок фільму не було залучено жодного професійного актора.

«Мудаки. Арабески: Рекреації» (2012)

Режисер: Володимир Тихий
Тривалість: 8 хв.
Жанр: короткометражний, драма
В ролях: Ірма Вітовська, Дмитро Тубольцев, Володимир Міненко
Літературне джерело: однойменний роман Юрія Андруховича (1990)

В «маніфесті» проекту «Мудаки. Арабески» чітко сформульовано мету, якої планують досягти своїм безбюджетним («без зарплатні, гонорарів і визискування») «дітищем» його творці, і звучить вона так: «Вивести на екран, висміяти і вчинити замах на вбивство мудака – передусім у собі, у своєму ближньому, в українському суспільстві». Цих «мудаків», героїв нашого часу, кожен із нас щодня бачить навколо себе – і численні історії з їхніх життів покликаний зафільмувати в своїх «арабесках» кінопроект.

Для сюжету короткометражного фільму з роману Андруховича взяли кілька фрагментів, і в результаті в кіноадаптації персонажі книги мімікрували під пару пересічних киян, за якими ув’язується нетверезий хуліган. Чоловік не здатен адекватно дати відсіч переслідувачу, позмагатися з ним один на один – і фінальна сцена якраз і стає метафорою «рекреації», тобто переродження персонажів, які постають перед глядачем без прикрас.

«Помин» (2012)

Режисер: Ірина Цілик
Жанр: короткометражний ігровий, драма
Тривалість: 25 хв.
В ролях: Тома Вашкевічюте, Олександр Ігнатуша, Геннадій Попенко, Ніна Набока та ін.
Літературне джерело: однойменне оповідання Ірини Цілик (2012)

Короткометражна стрічка «Помин» стала другою в режисерській практиці Ірини Цілик. Як режисерка вона дебютувала в 2008 році фільмом «Blue hour» («Вдосвіта»), теж у форматі короткого метру. Але якщо фінансування для першого фільму авторка мусила шукати самостійно, то «Помин» було знято вже державним коштом – проект переміг на конкурсі Державного агентства України з питань кіно.

«Ланцюжок – створюєш спершу оповідання, потім ліпиш з нього кіноісторію, а потім уже й кіно, – видався мені дуже магічним», – коментує роботу над кіноадаптацією оповідання режисерка. Внутрішня дилема головної героїні – дівчини Жені, якій дістається в спадок занедбана батьківська хата в селі, її саморефлексія та намагання знайти відповіді на ключові для себе питання стають центром сюжету оповідання, і цей самий фокус доволі легко переноситься в площину кіно. Атмосферність стрічки та злагоджена робота команди забезпечили «Помину» низку відзнак на міжнародних кінофестивалях. Як частина кіноальманаху «Українське нове кіно» фільм потрапив навіть у великий прокат.

Середній метр – втримати і не перетримати

Формат, що не вписується у виміри короткого метру хронологічно, а повного – тематично і композиційно. В українському кінематографі екранізації «середнього метражу» репрезентовані головно діяльністю студії MyShortCinemaGroup та Михайла Лук’яненка – а якщо точніше, результатом їхньої співпраці з Сергієм Жаданом. 

«Любові стане на всіх» (2016)

Режисер: Михайло Лук’яненко
Жанр: драма
Тривалість: 60 хв.
Літературне джерело: роман Сергія Жадана «Месопотамія» (2014)

В активі команди режисера Михайла Лук’яненка та студії MyShortCinemaGroup, окрім стрічки «Любові стане на всіх» – ще два фільми, присвячені творчості Сергія Жадана: драма «Депеш Мод» 2013 року та документальна картина «Гот догс» 2015-го про концертну діяльність проекту «Жадан і Собаки» (вони, зокрема, стали авторами саундтреку до «Любові стане на всіх» – композиції «Листопад»). В найновішій стрічці, яка стала кіноадаптацією одного з розділів роману «Месопотамія» під назвою «Ромео», сам письменник виконав епізодичну роль, про яку в своєму Facebook написав: «Моя зоряна роль складається з одного слова. Я приходжу на квартиру до колишнього військового, який уже кілька днів перебуває в стані запою, стукаю у двері. Колишній військовий питає: «Хто?» Я відповідаю: «Санстанція!» На цьому мене благополучно пристрелюють».

Фільми Михайла Лук’яненка демонструються лише на спеціальних закритих показах. Зокрема, після прем’єри «Любові стане на всіх» в Харкові в лютому 2016 року протягом кількох наступних місяців такі покази відбулися в Києві, Житомирі, Івано-Франківську, Львові та Рівному. В тізері, який можна переглянути на Youtube-каналі студії MyShortCinemaGroup, фоном стає цитата з роману «Месопотамія: «Двадцять років – той вік, коли диявол приходить до тебе, аби поскаржитися на життя. Усе зав’язано на тобі, від тебе вимагається лише поменше спати. І користуватися презервативами. Все інше обов’язково з тобою станеться. І станеться саме так, як ти цього хочеш. Хочеш ти цього чи не хочеш». Молодість, перші болючі досвіди і простір Харкова, інтимний для письменника, і опиняються в фокусі стрічки.

Укрсучліт «не виходячи з дому»: екранізації у форматі телесеріалів

Телевізійна індустрія в своєму ненаситному пошуку тем та сюжетів для кінопродукції так само не оминула увагою твори сучасних українських письменників. Очевидно, що критерії відбору літературних джерел тут дещо спрощуються: власне кажучи, поєднання резонансності тематики із достатньою широтою фабули (для 2, 3…n серій) виявляється достатньо. Відмінним стає і тип взаємодії фільмомейкерів із твором, обраним для кіноадаптації, – і зовсім не дивно, що в більшості випадків автори літературних джерел воліють дистанціюватися від цього процесу.

«Діви ночі» (2007)

Режисер: Олег Фіалко
Жанр: кримінальна мелодрама
Тривалість: 86 хв.
В ролях: Павєл Майков, Олеся Власова, Анатолій Котєнєв та ін.
Літературне джерело: однойменна повість Юрія Винничука (1992, 1995, 2003)

Двосерійний фільм за мотивами повісті Юрія Винничука вийшов на екрани за сприяння телеканалу «1+1» – очевидно, саме «заточеністю» стрічки під телевізійний прокат було зумовлено поділ на серії. Не останню роль зіграла і політика каналу, націлена на виробництво контенту як для українського, так і для російського ринку – саме тому в головних ролях у фільмі знялися російські актори (впізнавані, втім, і для українського телеглядача того часу). Юрій Винничук назвав фільм «вільною варіацією на тему свого твору», проте визнав його професійним.

Основною зміною, що відбулася в фільмі порівняно з повістю, стало часове та просторове перенесення дії зі Львова 1970-х років до «невизначеного українського міста» кінця 2000-х. Відповідно, стрічка «автономізувалась» від літературного джерела, а «непрокатну» для російського ринку львівську колоритність було винесено за дужки. Фільм, таким чином, поповнив собою галерею подібних однотипних і одноденних проектів, не залишивши помітного сліду ні в українській кіноіндустрії, ні, вочевидь, у свідомості глядачів.

«Осінні квіти» (2009)

Режисер: Ахтем Сеїтаблаєв
Жанр: мелодрама
Тривалість: 4 серії по 47 хв.
В ролях: Людміла Чурсіна, Свєтлана Нємоляєва, Вікторія Ісакова та ін.
Літературне джерело: роман Ірен Роздобудько «Зів’ялі квіти викидають» (2006)

Продукт телевізійної студії Star Media. Чотири серії. В головних ролях – ключові актори російського кіно і телебачення. Сюжет фільму переносить глядача в радянську реальність, що для чималої кількості сучасних українських телеглядачів і досі залишається джерелом ностальгії. Фільм доволі легко знайти в різноманітних підбірках на кшталт «10 лучших фильмов о любви». Різниця з попереднім проектом – хіба тільки в дистриб’юторах, та ще в тому факті, що авторка літературного джерела Ірен Роздобудько взяла безпосередню участь у розробці сценарію проекту. Хтозна, чи випадає в такому разі говорити про характер і ступінь адаптації джерела – його кінцева мета доволі прозора, як і кіноконтенту, створеного на його основі.

«Століття Якова» (2016)

Режисер: Бата Недич
Жанр: драма
Тривалість: 4 серії по 50 хв.
В ролях: Роман Луцький, Станіслав Боклан, Наталя Доля та ін.
Літературне джерело: однойменний роман Володимира Лиса (2010)

Втім, на щастя, коли екранізація твору сучасного українського письменника відбувається в 2016 році (навіть якщо вона відбувається для телебачення) – то з великою ймовірністю це твір, який якщо не отримав, то бодай був номінований на кілька літературних премій. У випадку роману Володимира Лиса маємо цілих дві відзнаки: «Коронацію слова» і номінацію на «Книгу року BBC».

Виглядає заледве не як ідеальна формула гіпотетично успішного твору в форматі кіноадаптації для українського телебачення. Кохання, історична тематика (цього разу – «неекспортна» і не те що не редукована, а навіть наголошена), драматизм – і чотири серії виглядають навіть виправдано. В цьому, власне кажучи, і полягає найбільш позитивний момент екранізації «Століття Якова»: телевізійний кінопродукт нарешті перестав бути компромісним, враховуючи потреби ще якогось ринку, окрім українського. І ця тенденція, як бачимо, продовжує зберігатися і розвиватися.

Екранізації в режимі очікування: «Ми працюємо над цим»

Сучасні фільмомейкери, очевидно, проаналізувавши досвід колег, що вже спробували себе в царині екранізацій, для власних кіноадаптацій обирають твори, які так чи інакше виявляються «безпрограшними» для подібного рішення. Книги-лауреати премії «Книга року BBC», однієї з найвідоміших сучасних літературних премій в Україні, забезпечать стрічці увагу широкого кола глядачів – причому як тих, у кого все ще вдома є телевізор, так і тих, хто лишає в фейсбуці коментарі до всіх постів, присвячених врученню «Книги року BBC».

Наявність перекладів іноземними мовами відкриває можливості пошуку фінансування за кордоном. Та і врахування актуальності теми ніхто не скасовував. І на прикладі кількох з-поміж тих екранізацій, над якими ще відбувається робота, це можна побачити доволі добре. В різних пропорціях ці кіноадаптаційні проекти поєднують в собі всі три ключові риси майбутньої (чи бодай очікуваної) безпрограшності в прокаті: премійованість, перекладеність і тематична злободенність літературного джерела.

Екранізація роману Софії Андрухович «Фелікс Австрія» (точна назва фільму поки не відома)

Інформація про те, що компанія FILM.UA Group стала власником прав на екранізацію роману «Фелікс Австрія», з’явилася на початку року. Роман-бестселер, протягом 2014–2016 років нагороджений низкою премій як в Україні, так і за кордоном (серед них, зокрема – українська «Книга року BBC» 2014 року). «Проект вже давно викликав цікавість у команди FILM.UA, а нині відбувається активна робота над концепцією стрічки, а також ведуться переговори з потенційними міжнародними партнерами проекту (зокрема в Польщі, Німеччині, Швейцарії та Австрії, де роман «Фелікс Австрія» вже вийшов друком у перекладах)», – розповідає продюсерка проекту Надія Зайончковська. Презентувати проект компанія планує вже в лютому на European Film Market в Берліні.

«Я впевнена, що сценарій і стрічка будуть дуже відрізнятися від оригінального твору. Думаю, це будуть зовсім інші твори – і це нормально», – ділиться письменниця Софія Андрухович у коментарі на сайті FILM.UA.

«Екранізація роману «Фелікс Австрія» – далеко не єдиний проект із кіноадаптації творів української літератури (як класичних, так і сучасних). Так, вже в цьому році очікується вихід на екрани фільму «Сторожова застава» за романом Володимира Рутківського, в розробці також екранізація повісті «Захар Беркут» Івана Франка, анімаційний проект «Мавка. Лісова пісня» за драмою Лесі Українки, міні-серіал «Лемберг» за романом Богдана Коломійчука та інші проекти. Керівництво компанії вважає напрямок кіноадаптацій творів українських письменників одним із найбільш важливих та плідних для своєї діяльності», – зазначає PR- та маркетинг-директор компанії FILM.UA Group Поліна Толмачова.

«Ворошиловград» (за однойменним романом Сергія Жадана)

Ще в лютому 2013 року кінорежисер, радіо- та телеведучий Ярослав Лодигін спільно з Сергієм Жаданом уперше оголосили про початок підготовки до екранізації роману «Ворошиловград». Молодий режисер та автор роману-лауреата премії «Книга року BBC» 2010 року швидко дійшли згоди стосовно концепції майбутнього фільму – проте проект перебував «у підвішеному стані» впродовж кількох наступних років (вочевидь, не в останню чергу – з огляду на заявлені обсяги бюджету, від $500 тис. до $1 млн).

Про відновлення роботи над кіноадаптацією знову заговорили навесні 2016 року. У межах пошуку додаткових джерел фінансування та розширення партнерської мережі вже протягом осені 2016 року проект фільму «Ворошиловград» спільно з партнерами зі Швейцарії презентували, зокрема, на KIEV MEDIA WEEK (вересень) та на кінофорумі Connecting Cottbus 2016 в Німеччині (листопад). З Котбуса команда проекту «Ворошиловград» повернулася одразу з двома нагородами: профільною Coco Producers Network Award (нагороджено продюсера Володимира Яценка) та головною нагородою кінофоруму – Coco Best Pitch Award. Відтак, робота над кіноадаптацією перебуває зараз в активній стадії – а нам залишається очікувати на подальші новини.

«Червоний» (за однойменним романом Андрія Кокотюхи)

Про свої плани розпочати роботу над кіноадаптацією роману «Червоний» у форматі ігрового фільму автор роману (а за сумісництвом – сценарист майбутнього фільму) Андрій Кокотюха та режисер Ахтем Сеїтаблаєв заявили ще влітку 2015 року. Згодом Держкіно заявило про надання держфінансування фільму у розмірі 10 мільйонів гривень.

Завершення роботи над стрічкою було заплановано на жовтень 2016 року, а її прем’єра – вже на весну 2017-го. Та в коментарі для «Читомо» Андрій Кокотюха дещо скоригував цю інформацію, говорячи про те, що фільм буде презентовано пізніше (проте не назвав точних дат). Також нам вдалося докладно дізнатися у автора роману «Червоний» та сценариста його кіноадаптації про деякі особливості роботи над проектом. До слова, Андрій Кокотюха брав участь у роботі над чималою кількістю інших сценаріїв для українського кіно та телебачення, зокрема над сценарієм кіноадаптації роману «Століття Якова», про яку ішлося вище.

«Труднощі виникають завжди, бо художній твір і фільм – різні формати. Сценарій передбачає дію та діалоги, а також витискає з книги все, хоч трошки наближене до рефлексій. Екранізовують не так твір, як ідею. А ідею можна і треба просувати рівними засобами. Щодо «Червоного», то тут труднощі були пов’язані з бюджетом. Через те в основу фільму лягла третя частина роману, де повстанці потрапляють у сталінський концтабір і тікають із нього. Це дозволило зменшити кількість об’єктів – сам табір і шахта каторжників, що дало можливість зосередитися на стосунках героїв, конфліктах, передусім світоглядних, зробити їх об’ємнішими. Далі в планах є «Червоний-2» – тут ми повернемося до перших частин роману. Проте фільм радикально відрізняється від роману як за сюжетом, так і за кількістю персонажів.

Мені дуже просто – я не письменник, а фільммейкер за способом мислення. Вже дев’ятнадцятий рік у кіно-телевиробництві й чудово розумію, чого від мене хочуть. Якби кіно в Україні знімати не припиняли, я із задоволенням працював би сценаристом. А книжки б виходили не так часто і лише тоді, коли я захочу, а не тому, що в нас мало хто вміє писати жанрову літературу, розраховану на широке коло читачів без вищої філологічної освіти. Іншим письменникам важко: вони трусяться над кожним своїм словом. А слово не сакральне, зміст головне.

Бажано, щоб автор твору знав, як знімається кіно і що для цього треба. Тоді б він розумів: над ним не знущаються і не кромсають його безсмертне творіння, а лише використовують так, як треба для виробництва. Я не вважаю адаптацію твору до кіно компромісом. Це робота, яку або робиш, або ні. Сценарій переписується навіть на знімальному майданчику, і ти або готовий слухати команду й працювати з нею, готовий вчитися – або ображайся на весь світ, бо з твоєю книгою повелися вільно. Третього не дано», – прокоментував Андрій Кокотюха.

Олесь Ульяненко: життя і (кіно)творчість

В останні роки український кінематограф посилено зацікавився особистістю та творами Олеся Ульяненка. Безперечно, посприяв цьому вихід у 2011 році книги «Олесь Ульяненко: без цензури» – «роману в інтерв’ю», як схарактеризовано її в анотації. Тексти розмов із письменником із 1994 по 2010 роки зібрав та впорядкував режисер Мирослав Слабошпицький – з Олесем Ульяненком їх довгі роки пов’язували приятельські стосунки. Влітку 2016 року Мирослав Слабошпицький спільно з Володимиром Тихим оголосив про початок роботи над документально-біографічною стрічкою про Ульяненка – робочу назву проект запозичив саме у роману в інтерв’ю.

«Фільм «Олесь Ульяненко: без цензури» – перш за все біографічний, тому зосереджуватиметься навколо постаті Ульяненка без залучення текстів його творів. Найвагомішу роль у підготовці відіграють архівні відеоматеріали (зокрема телерепортажі та відео з особистих архівів письменника), частину з яких буде продемонстровано на Книжковому Арсеналі, а також тексти інтерв’ю з письменником, зібрані та опубліковані в книзі «Олесь Ульяненко: без цензури». Проект братиме участь у пітчингу Держкіно разом із екранізаційними проектами – «Дикі коні» (в основі – оригінальний сценарій) і «Серафима» (екранізація однойменного роману – щодо цього проекту є домовленості зі студією Star Media та продюсером Юрієм Мінзяновим)», – повідомив «Читомо» Мирослав Слабошпицький.

Роботу над фільмом «Олесь Ульяненко: без цензури», за словами Мирослава Слабошпицького, планується завершити до 2018 року. Цікаво також і те, що сам Олесь Ульяненко, як стверджує режисер, «дуже хотів бути екранізованим». Зокрема, разом із Володимиром Тихим письменник працював над сценарієм за романом «Сталінка», проте фільм так і не був знятий. «Ускладнить роботу над екранізаціями творів Ульяненка і фактична відсутність рукописів – за до кінця не з’ясованих обставин після його смерті всі папери з квартири, де жив письменник, зникли. Зокрема, та версія, в якій було вперше видано роман «Сталінка» (в журналі «Сучасність», 90-ті), не подобалась письменнику, і він прагнув публікації роману «без купюр» – проте це, на жаль, так і не вдалося», – пояснює «Читомо» Мирослав Слабошпицький.

«Читомо» вдалося поспілкуватися також із Володимиром Тихим стосовно його спільної з Олесем Ульяненком роботи над кінопроектами «Сталінка» та «Дикі коні». «Сценарій кіноадаптації роману Ульяненка «Сталінка» повністю готовий, але екранізувати його в умовах сучасного стану українського кінематографу не уявляється за можливе – особливо з огляду на те, яких обсягів фінансування це потребуватиме. Полотно сценарію вийшло епічним, система персонажів – широкою і розгалуженою. Не в останню чергу сценарна версія «Сталінки» стала такою за рахунок того, що спільна позиція, до якої прийшли письменник та режисер у процесі адаптації тексту, не допускала жодних компромісів стосовно спрощення чи схематизації сюжету роману. До обробки власного твору Ульяненко ставився досить ревниво», – розповідає «Читомо» Володимир Тихий. Робота над сценарієм тривала понад рік – найбільше складнощів викликала потреба надання сюжету «Сталінки» більшої фабульності та драматизму. І, хоча поставлених завдань досягти вдалося – з огляду на складність втілення в життя цього проекту протягом наступних одного-двох років режисер не планує розпочинати над ним активну роботу.

Дещо інакша ситуація зі сценарієм фільму «Дикі коні». Він, по суті, є не кіноадаптацією, а повністю оригінальним твором – втім, властивий творчості Олеся Ульяненка потяг до містицизму виявився і в цій площині. «“Дикі коні”, така собі варіація на тему зомбі-апокаліпсису на тлі українських Карпат, має значно більше шансів потрапити на екрани кінотеатрів у найближчі роки – і завдяки тематиці, і тому, що сюжет «Диких коней» вийшов куди менш розлогим, і за рахунок цього його значно легше втілити в кіноформаті», – вважає Володимир Тихий. Саме тому «Дикі коні», а не «Сталінку» буде подано цього року на розсуд Держкіно.

Найменше деталей є нині стосовно екранізації роману «Серафима». Мирослав Слабошпицький розповів «Читомо», що цим проектом зацікавилася студія Star Media – саме з її подачі цей сценарій також братиме участь у травневому пітчингу. Відповідальним за цей проект є продюсер Юрій Мінзянов – на жаль, «Читомо» не вдалося вийти з ним на зв’язок. Відтак – залишається чекати вердикту Держкіно і сподіватися, що він прискорить появу кожного з цих фільмів на екранах кінотеатрів.

Зміни, що відбулися в Україні на тлі суспільно-політичних зрушень впродовж останніх років, не оминули й кіноіндустрію. Зокрема, бачимо хоч і не кардинально, але багато в чому відмінний підхід до питання екранізацій творів українських письменників. Важливість взаємопроникнення кіно та літератури стає дедалі очевиднішою як для фільмомейкерів, так і для авторів. Відповідно – змінюються і підходи до кіноадаптації творів, і, власне, критерії їхнього відбору.

Практика кіновиробництва останніх років доводить: в Україні може створюватися якісний кіноконтент. Саме тому держава в особі Держкіно нині особливо ретельно підходить до вибору проектів, на які виділяється фінансування – і це стає джерелом додаткової мотивації для режисерів та сценаристів. Виглядає так, що кіновиробнича «машина» в Україні принаймні починає робити перші кроки на шляху до злагодженої роботи всіх елементів свого механізму. І елемент кіноадаптації в ній, сподіваємося, надалі відіграватиме далеко не останню роль. Надію на це вселяє як мінімум те, що анонсуються виходи екранізацій навіть під патронатом Президента.

Екранізації творів сучасних українських письменників за всі роки незалежності України стають наочною ілюстрацією цієї еволюції. Вже в 1990-ті роки відпала потреба жорсткого ідеологічного «форматування» кіно – натомість новим обмежувальним інструментом стала боротьба за увагу глядача (і той-таки незмінний фінансовий фактор). І якщо раніше екранізації часто були переважно засобом у цій боротьбі, джерелом резонансних (чи навпаки, легкостравних) тем та сюжетів – то тепер, завдяки зростанню цікавості до українського книжкового контенту і в Україні і не лише, вони дедалі частіше стають метою. Літературний твір у наш час неминуче виростає за власні межі – і візуалізація в кіноформаті відкриває йому безліч нових можливостей достукатися до аудиторії, донести свої меседжі. І тепер у тих, хто ініціює таку міжмистецьку трансформацію, значно більший простір для вибору – наскільки вони готові йти на компроміси. Чи – до якої межі бути безкомпромісними.

Для тих, кому завжди мало: екранізації, що не потрапили до огляду

• «Кисневий голод» (1992). Режисер – Андрій Дончик (за оповіданнями Юрія Андруховича);
• «Приятель небіжчика» (1997). Режисер – В’ячеслав Криштофович (за романом Андрія Куркова «Милый друг, товарищ покойника», сценарій – його ж авторства);
• згаданий вже «Депеш Мод» (2013). Режисер – Михайло Лук’яненко (за однойменним романом Сергія Жадана);
• «Іван Сила» (2013). Режисер – Віктор Андрієнко (за повістю Олександра Гавроша «Неймовірні пригоди Івана Сили, найдужчої людини світу»);
• «Delirium» (2013). Режисер – Ігор Подольчак (за повістю «Індуктор» Дмитра Бєлянського);
• «Гетьман» (2014). Режисер – Валерій Ямбурський (за однойменним кінороманом Віктора Веретенникова, сценарій – його ж авторства);
• «Він – дракон» (2015). Режисер – Індар Джендубаєв (Росія) (за романом Марини та Сергія Дяченків «Ритуал»).