Антон Філатов, cutinsight
Наразі Марися Нікітюк, учасниця Сценарної Майстерні, знімає свій повнометражний режисерський дебют «Коли падають дерева». Раніше ж вона зняла три коротких метри: «Сказ» (2016), «Мандрагора» (2014) і «В деревах» (2014). Окрім того, інші режисери створили за її сценаріями сім короткометражних картин. Також Марися добре відома в якості театрального критика, письменника, актриси і зірки ексцентричних селфі.
«У кіно я люблю живе і дике. Я не люблю фільми, загнані у формальні рамки», – неодноразово відзначала Нікітюк, перераховуючи найбільш важливі для себе кінокартини.
«Сатантанго» (1994) і «Гармонії Веркмейстера» (2000) Бела Тарр
Ці стрічки наповнені густою тягучою поетикою. Цим самим вони нагадують мені ранню творчість Габріеля Гарсії Маркеса і Комптона Маккензі. «Сатантанго» нерідко згадується якимись знаковими для мене образами: дитинство, святі, божевільні… А в «Гармонії Веркмейстера» приголомшливим чином реальність змішується з магією. Образ кита з цієї картини у мене постійно викликає дуже щемливі почуття.
Я люблю всю творчість Тарра. Важливу роль у його роботах грає музика. Він постійно працює з композитором Міхаєм Вігом – угорським мінімалістом.
«Віднесені привидами» (2001) і «Принцеса Мононоке» (1997) Хаяо Міядзакі
Окремі його анімації я переглянула раз по п’ять. Це абсолютний маг сучасного кіно. Іноді у мене виникає бажання забути всі ці фільми, щоб переглянути їх із почуттям першовідкриття. Ці картини мене заворожують. Я б навіть назвала «Віднесених привидами» – квінтесенцією всього дитячого кінематографа.
Побувавши в Токіо, я подивилася на ці стрічки іншими очима. Якщо прибрати з них усю їх метафоричність, то залишиться звичайна японська реальність.
«Мешканці півночі» (1992) Алекс ван Вармердам
Це такий прекрасний магічний абсурд. Вармердам починав із театру, що сильно відчувається в його кінороботах. Зокрема ця суто театральна вседозволеність… Все, що відбувається в його фільмах, – нереалістично. Та разом із тим це дуже і дуже переконливий художній світ.
«Розсікаючи хвилі» (1996) Ларс фон Трієр
Гранична щирість і відкритість у цій стрічці просто вражає. Взагалі для мене особисто дуже важливі ці теми. Трієр дуже класно прораховує жіночу психологію.
Багато його фільмів дуже співзвучні для мене самої. Під час перегляду першої частини «Меланхолії» я подумала: «Ну, крутіше вже не буде. Це нереально». Та коли в другій частині цієї картини все переходить на глобальний масштаб і фільм виходить на ще більш високий рівень – це просто вражає.
«Нафта» (2007) і «Вроджений порок» (2014) Пол Томас Андерсон
«Нафта» – дуже «масляниста» за ритмом, атмосферою і фактурою. Виконавець головної ролі Деніел Дей-Льюїс створив тут дуже крутий образ. Він нечасто знімається, та якщо з’являється в якомусь фільмі, то це кіно автоматично стає обов’язковим для перегляду. Вражає мене в цій картині і те, як зображення тут іде врозріз із музикою. Саундтрек тут не натискає на емоцію, а немов би відкриває у фільмі нові якості. Хтось із критиків навіть писав, що ця картина «нагадує кінооперу» – цікава думка.
А у «Вродженому пороці» все вибудовується на якомусь малопояснюваному абсурді. Тут відкривається якась четверта грань реальності.
«Ти, що живеш» (2007) і «Пісні з другого поверху» (2000) Рой Андерссон
Ця картина дуже добре проявляє свободу автора. Поліфонія персонажів тут мені дуже нагадує п’єси Чехова. Всі ці люди створюють якийсь викривлений простір. Кожен із них дуже скрупульозно промальований і разом вони створюють чарівну какофонію. Якщо вищезгадана стрічка – більш комедійна, то в «Піснях з другого поверху» робиться акцент на трагічності.
Мене надихає незалежність Роя Андерссона. Коли його спроби знімати кіно не підтримували – він заробляв на рекламі. Він не залежав ні від трендів, ні від чиєїсь думки. А знімав те, що йому хотілося. Це дуже круто.
«Аллілуя» (2014 року) Фабріс Дю Вельца
Неймовірно красиве кіно, в якому грають два чудових актора Лола Дуеньяс і Лоран Люка. У ньому також просто приголомшлива робота оператора Мануеля Дакоссе. На перший погляд картина може здатися дуже жорстокою і навіть недосконалою за рахунок якихось різких шумів. А всі персонажі в ній – зовні негарні. Та незважаючи на все це – вона дуже магнітична. Я б ідентифікувала її, як «кіно проклятих поетів».
«Натягнута тятива» (2005) Кім Кі Дук
Я страшно люблю всі фільми Кім Кі Дука, але саме «Натягнута тятива» справляє враження магії і чистоти. Дуже гіпнотичне кіно – воно просто вводить у транс. Здається, що у цього режисера якісь абсолютно неправдоподібні сюжети. Але все це підноситься дуже переконливо і чуттєво.
«Після мороку світло» (2012) Карлос Рейгадас
Це чистісінька магія сучасного кіно. Ігрове, документальне і порнографічне тут переплітається в міцний вузол. Тож навіть виникає враження якоїсь плутанини. Та в якийсь момент ти помічаєш, що сам сюжет уже не має тут особливого значення. А головне – саме занурення в картину. У цьому фільмі вражає вседозволеність.
У мене невеликий режисерський досвід, але все ж я можу з упевненістю сказати, що відобразити у фільмі саме життя, як воно є, – неймовірно важко. Це дуже рідко зустрічається. І «Після мороку світло» – одна з таких картин.
Я завжди раджу цю картину своїм акторам, щоби показати їм, як грати в кіно «не граючи».
«Залягти на дно в Брюгге» (2007) Мартін МакДона
Начебто і попсовий, але неймовірно прекрасний фільм.