Тритмент  сценарію повнометражної кумедії з «кінцем»

Частина перша

Все почалося з планового ремонту будівлі театру. 

Минали роки, росли нулі на купюрах, а мізансцена  перманентно  залишалась застиглою. Складалось враження  що  чим триваліший  процес ремонту, тим далі його  кінець, або навпаки чим довший кінець тим солодший процес. Одним словом, настав час Х , коли нагорі сказали що грошей більше нема. А кошти, якщо і виділять то тільки після того , як комісія зі столиці  детально перевірить  - як  і куди витрачались  бюджетні асигнування.

Над будівлею « МУзДрами»  колами ,наче акули, заходили хмари.

Директор ретельно студіював пенсійне законодавство, а головреж зачастив до столиці.

Актори нервово покурювали у темних куточках, знічено очікуючи подлянки.

У повірі пахло смаленим.

Активним оптимістом залишався лише Дуремар (кличка),зав трупи і за сумісництвом голова профкому. Він колобком намотував круги поміж  членами колективу, що хаотично  кучкувались, і наче термометром вимірював ступінь накалу.

Полихнуло у ночі.  Глядацька зала вигоріла ущент, металеві каркаси крісел трамбонуло дахом, що обвалився. Чергового знайшли пожежні, під театром  на клумбі. Він лежав непритомний, зкрутившись калачиком, намертво вчипившись  руками в головку вогнегасника і обхопивши його червоний циліндр коліньми. Постраждалого так і доправили до лікарні, ніхто не зміг вирвати «з  пазурів» засіб для гасіння. На диво Сторож був кришталево тверезий.

Наступного дня  стихійні збори трупи перетворилося у з’ясування стосунків між прихильниками директора і групою адептів головрежа,  а сварка плавно переросла у масовий мордобій. Коли приїхала поліція, на ганку театру гримери надавали постраждалим акторам першу медичну допомогу.  На його сходах лежало тіло Дуремара.  Поліція затримала всіх учасників сходки. Завтрупи забрали до реанімації. Він впав у кому.

Будівлю театру опечатали . А ті кого не затримали,  швидко розсосалися по іншим закладам культури.

З трупи вірними установі лишилось дванадцять працівників театру. Правду кажучи на них просто ніде більше не чекали. Вільні люди. З яких лише п’ять акторів.

 Боря Народний. Ще молодим актором, дякуючи неймовірній схожості, зіграв роль молодого Генсека  у п’єсі за книгами «Мала земля» та «Відродження», отримав за  це звання «Народного». Після зміни влади головних ролей не було  . Минали роки і Боря, дивлячись у трюмо гримерки поволі усвідомлював – він актор однієї ролі.  А от чи буде знов запит на цю роль він  не знав.

Неля Дитинка стервозна травесті, яку «кукольники»  підступно  впарили тоді ще молодому «Головрежу».

Олександра Примадол -  колись вона була Примадоною у муздрамі, статна, красива, привабливо бюстована. Та  в зеніті слави в неї раптом пропав голос. І вона в один клік перетворилась у ніщо. Співати немогла, а грати не вміла. Якби не «близькі» стосунки з Гловрежом , з театром довелось би розпрощатись.

Паша Соль Землі. Герой з пролетаріїв.  Після головної  ролі у п’єсі «Премія» захворів на зірковість, а потім не поділили з Директором вплив на «свіженьких» актрис. Від тоді перебивався крихтами і підробляв корпоративами.  Хоча поправді , актор він був не поганий.

І молодняк Кадет на ім’я Едуард, який тільки но випустився з Кар-Кара (Карпенка Карого) .Про його таланти нам тільки доведеться дізнатись.

 А крім того у спадок від театру погорільцям дістався старенький «Пазік» на ім’я «Буцефал»  з  водієм перед пенсійного віку на кличку Дядя.  Дядя Вова був колоритний персонаж у театрі, не позбавлений природного акторського хисту,  він часто з’являвся на сцені у невеличких  ролях та масовці. Крім водія з обслуги  залишились освітлювач Едісон, асистент звукорежисера Паганіно,  реквізитор  «папа Карла»  і пара безіменних машиністів сцени.

Рештками театру заправляти   став помічник адміністратора  Давід Кухоль. Незважаючи на фактуру та ім’я  прізвище його було натуральним, тільки наголос на другий склад.

Незважаючи на молодість  Дімон мав хист  спілкування з людьми, дивно але в нього не було ворогів. Ніхто не знає як, та на генному рівні йому передались навички, що ментально накопичу-вались  десятками поколінь синів Моісеєвих  у сфері управління творчими колективами, і саме зараз цей божий дар став в нагоді нашим героям. А крім того він ще й знав мови  - німецьку та англійську.

Рішенням управління культури залишки театру тимчасово переводять у передмістя. В приміщенні занедбаного будинку культури колишнім членам академічної трупи доведеться зализувати рани.

Дивно, але у згаслого багаття культури був директор. А за сумісництвом він ще й цивільний чоловік голови сільради. Дякуючи богові тут ще залишився дах над головою, яка не яка сцена , поїдена молем і ще чорт зна чим завіса, і заставлена кріслами зала.

Підчас генерального прибирання біля будівлі скреготнув гальмами «Буцефал»  і  у  просвіті відчинених дверей з клубів пилу з’явився  ожилий герой пожежі, якого з вогнегасником доправили до лікарні. Тепер він тринадцятий. А колись був класним актором. Навіть устиг спробувати себе у режисурі - поставлена ним вистава була схвально зустрінута публікою, його навіть порівнювали з майстром умовностей Любімовим. Та чомусь з режисурою не склалось, як і з сімейним життям, як і кінцем кінців  з акторством. Здавалось що хтось намагається видавити його з театру, з життя, а він опирається ципляється з останніх сил як за вогнегасник. І ось він знову повернувся! Вибрита налисо голова перев’язана бинтом.  Від сьогодні його зватимуть  Лисий.  Його поява стала першою гарною подією  за цю декаду.

Свій до свого по своє.

Вони сиділи на сходах свого нового помешкання.  Дімон і Лисий. Вони обидвоє розуміли, що подальша доля цих кинутих напризволяще людей залежить від них, від їхніх ідей, учинків. Чи здатні вони взяти на себе весь тягар відповідальності  за їхні життя. Вони сиділи на сходах ганку клубу, дивлячись як  погорільці весело плескали з відер водою на корпус Буцефала і терли його боки мильним ганчір’ям намагаючись відтерти  від пилу і копоті , від усіх негараздів.  Вони посміхались. А значить сподівались на краще.

Для повноцінної роботи у трупі не вистачало ще одної актриси  яка би могла впоратись як з амплуа героїні, так і  з характерними ролями. Театр потребував молодої жінки,  ферамони  якої  збивали б чоловіків з ніг. І обов’язково з низьким сильним голосом від якого кожного хто її чув кидало у  блаж і мандраж. За таких актрис режисери змагались до останнього бо саме вони давали глядача і касу. 

     Але все одно трупі пощастило. Пощастило що джерело сварок і конфліктів запроторили за грати на два місяці. Пофортило,  що Лисий і Дімон не перетягували ковдру, а засукавши рукава намагалися спільно  усталити життя творчого колективу. І незабаром актори і обслуга помітили, що їм приємно їздити на роботу за місто, що їм  приємно бачити і спілкуватись з цими людьми. На «репах» все частіше лунав дружній сміх, вони поволі але невпинно перетворювались на колектив однодумців, на творчу сім’ю.

Він почув її у маршрутці. Вона лиш коротко відповіла на дзвінок . Але голос, цей голос здавалось він чув з дитинства.  Лисий молив бога, щоб вона була висока і струнка  - бо він її тільки почув, але боявся побачити. Він щосили намагався протиснутись  блище, але час пік – всі поспішають на роботу. І раптом за спиною пролунало: «Ви виходите?» Він повернувся на голос і ошелешено застиг,  де в світі така краса їздить у переповнених бусах, лише у нас в Україні. Він зміг умовити її на прослуховування наступної суботи.

А в театрі тим часом кипіла робота. Трупа вирішила вдарити по місцевим селам «збірною солянкою».  Актори які роками перебивались ліченими хвилинами на сцені на тепер отримали можливість взяти глядача за живе на цілих десять хвилин. Лисий  і  Дімон з острахом чекали на першу читку. Чи вийде  об’єднати в один сценарій  очікувану різновекторність.

Про себе Лисий вже вирішив він читатиме монолог Гамлета «Бути чи не бути?». В новому однострої ЗСУ,  з перев’язаною головою  з осучасненим доповненням до тексту,  цей номер не пройде повз увагу глядача. Оскільки кожен українець , хоч раз, ставив перед собою це питання.

Приємно здивував Паша Соль  Землі , він з Едісоном вирішили ошелешити публіку живим Ведмедем на сцені. Ну ведмідь буде не зовсім живий, але ефект буде як від живого , тільки треба забрати з театру світло лазерну установку. Не залишився без роботи і папа Карло,  Паші конче потрібен сосновий або дубовий стовбур який має лежати на передньому плані мізансцени.

У підсумку всі розмови з акторами і обслугою закінчувались одним питанням коли ми зможемо забрати реквізит, інструменти і костюми з старого театру,   без них як без рук.  Дімон, залучивши до вирішення цього питання обласне керівництво вимушений був пообіцяти що незабаром театр відновить свою роботу у нових апартаментах.

«Буцефал» аж скрипів від напруги, декілька ходок нарешті позбавили погорільців проблем з реквізитом, костюмами , інструментом і  технічним обладнанням. Натомість виникла інша, де і як розмістити цей скарб на новому місці. Цим питанням зайнявся Папа Карло з машиністами сцени. Наостанок Лисий зазирнув до поштової  шафи,  куди поштарі  складали всю театральну кореспонденцію. За цей час назбиралась ціла купа паперів, яку Лисий із задоволенням передав Дімону.

Коли Боря Народний, в образі Брежнєва, у маршальському кітелі вийшов на сцену і сказав голосом Генсека: « Родився я на хуторі Козюльки!», вся трупа впала на підлогу від сміху, ні, від сміху , це не сказать  нічого, актори і обслуга просто повзала по підлозі не в силах справитись з емоціями які з них перли на зовні. Врешті не витримав і «народний», він пирскнув так що його шмарклі розлетілись по сцені, а трупа знов вибухнула реготом. Він декілька разів намагався почати монолог, але всим вистачало лише першої фрази. Лисий витираючи сльзи, крізь сміх  кричав на вухо Дімону – «Це просто бомба!» А Боря здається вперше відчув себе справді народним артистом.

Кінець першої частини