Синопсис сценарію документального фільму

Ця історія про світ, що зникає. Про епоху в кіно, що вже закінчується. Ця стрічка про жінок, які мешкають у Києві, і все своє життя пропрацювали монтажницями позитивної плівки, кажучи кіношним сленгом – монтажницями позитиву, і які з приходом в кіно цифри так і не змінилися. Вони працювали з плівкою усе своє життя і тепер також стали схожі на плівку.

Їх світ – це кіно, загублене і припорошене пилом, десь на полиці. Ця запилена полиця –  навчальний кінокомплекс на базі кіноінституту від Національного університету театру, кіно і телебачення ім. І.К. Карпенка-Карого та ще декілька київських кіностудій. Час в цьому просторі зупинився. Ці студії – це подорож у минуле. Потрапляючи всередину, відчуваєш себе наче в акваріумі зі сталою водою, де час від часу натрапляєш на поодиноких мешканців цього простору.

Тая і Олена – ці головні мешканці. Вони сидять в одній кімнаті, спиною одна до одної понад п’ятнадцять років. Вони дуже різні.

Тая працювала на багатьох великих кіностудіях Радянського Союзу, таких як Ленфільм, Узбекфільм, Українська кіностудія ім. О. Довженка. Зараз вона монтує студентські стрічки і займається роботою з кіноархівом на учбовій кіностудії.

Тая обожнює фантастику та в’язати светри. В неї є мрія – попрацювати монтажером на 3-D проекті, на зразок “Аватару”. Через це вона нещодавно почала вивчати комп’ютер.

Олена шанує лишень класичний кінематограф і полюбляє цигарки “Прима” без фільтру. Вона розпочала працювати монтажером на учбовій кіностудії після школи і працює тут по сьогодні. Олена завжди має свою власну точку зору на монтаж. Вона може відмовитись працювати над фільмом, якщо її погляди розходяться із поглядами режисера.

“Я ніколи не мала дивних або важких за характером режисерів. Таї щастить на таких, бо вона вміє мовчати. Я ж бо не буду цього робити!” – полюбляє повторювати Олена. 

Олена дуже боїться змін і комп’ютерів. Ці жінки ще й досі клеять робочий  позитив скотчем, ставлять особливою крейдою мітки на плівці і ріжуть її спеціальним пристосуванням, зовнішньо схожим на степлер. Зображення на маленькому екрані монтажного столу спалахує і віддає жовтим кольором, і якщо не зашторити оксамитовою темно-зеленою фіранкою обидва вікна в монтажній, то розгледіти картинку буде практично неможливо. Поруч із монтажним столом стоїть мішок на залізних кріпленнях, нагадуючи кошики для брудної білизни в радянських лікарнях п’ятидесятих. Туди під час монтажу попадає плівка. Та майже ніколи ці кошики не використовувались лише за призначенням. У молоді роки Олени і Таї в цих кошиках сиділи їх діти, коли не було з ким залишити малечу. Зараз між рідкою роботою у кошиках сплять коти, яких з минулого року залишилось троє. Це до весни, а там час покаже.

Коли коти не сплять у кошиках, то, або гасають довгими холодними коридорами, або їдять булку, розмочену в м’ясному соусі в банках з-під плівки, на сходах, де палять монтажниці.

Сьогодні на підвіконні з’явилась нова  рослина, що була принесена з переглядової. Вона схожа на сусідні, що стоять поруч. Їх просто пересаджують і міняються ними між кімнатами. Монтажниці позитиву, негативу, кольороустановники, проявщиці, кіномеханіки... Міняються багато чим, окрім плівки.

Зрідка приходять студенти, які щось ще не доробили в старих роботах. А так всі сортирують архів і переставляють коробки з одного стелажа на інший, вигадуючи нові причини для цього. Запевнюючи навколишніх, і себе, в першу чергу, що це тимчасово. Проте, немає нічого більш постійного, за тимчасове.