Кадило_сценарій.doc
Коментарі
Стосовно марґінальності українців та укр. мови...
Я мав на увазі зовсім не те, що Ви подумали, як зрозуміли.
Навпаки, ні в якому разі не треба аборигенів у фільмі українізувати – нехай розмовляють собі болгарською і російською, нехай Яна вітається з ними болгарською (це і симпатично, і нормально, і природно), нехай прикрдонник починає російською і переходить на українську. В цьому ж бо не тільки буде життєва, а й художня правда – в тому виявиться й цінність, і поліфонічність фільму, й далеко не тільки мовна.
Я про інше: про те, як Олег хутко переходить на російську. Чи є в цьому правда життя? – скільки завгодно! Чи може це бути художньою правдою фільму? – безумовно.
Але тут питання: якою буде ця художня правда? Чи саме таку художню правду свого фільму передбачав сценарист-режисер?
З місцевими комунікує на 90 відсотків Олег, окрім вітання Яни болгарською, репліки в бік прикордонника, коли той вже перейшов на українську, а також останніх слів Георгію «Я кадило привезла». Отже, в полімовному середовищі сценарію-фільму саме Олег опиняється в центрі єдиного, нехай не педальованого, але очевидно прописаного подієвого драматургійного конфлікту.
Всі решта виглядають не такими виразними: м’які дорікання Олега Яні, що вона не про те думає – не на роботу треба їздити, а про вагітність, а потім і дитину, думати; Георгій соромиться, аби на роботі почули його прохання про кадило; блукання Яни й Олега – це взагалі я би не конфліктом (з географією)) я би назвав, а чимось іншим.
Так от, Олег як носій української мови абсолютно, сказати б, на раз не витримує стихійного іншомовного тиску – моментально переходить на російську. Якщо це окремішня характеристика Олега як персонажа, як слабкої людини, то для неї не вистачає драматургії – чому він слабкий, навіщо він слабкий, де ще проявляється його слабкість? – хто є його антагоністом поза цими епізодами? – Яна? (більше нікому) – не сказав би, не прописано.
Тож хочеться того, чи не хочеться, а Олег постає в сюжеті «Кадила» провідником слабкості, меншовартості українців і марґіналізації української мови у нас на очах – вона моментально малішає і зникає з матерії фільму, щойно стикається з іншою мовою. А яка для того у сценарії причина? – Хіба хтось напружився в розумінні української? Хтось попрохав чи примушував ситуативно на неї перейти, щоб вирішити можливу проблему мовного непорозуміння? – Нічого подібного не прописано у сценарії, та й, переконаний, правильно, що не прописано – навряд чи правда життя аж така, що місцеві там болгари не зрозуміли б кількох елементарних питань українською. Ну а художня правда може, звісно, бути будь-якою – за умови її обґрунтування, за умови проведення певної логіки конфлікту, потребі в ньому.
Ви можете кивнути на відому правду життя, що українці зазвичай ось так легко й переходять на іншу мову – «із ввічливості», «аби не чинити незручностей співрозмовнику» etc. Ось так ми й засвідчуємо, утверджуємо другорядність, неважливість, необов’язковість для цього світу нашої мови. Про це дуже важливо й цікаво й потрібно було би зняти непубліцистичний фільм. Але у Вашому сценарії цей мотив, на мій погляд, проявився стихійно. Чи може він залишатися? – Звісно. У фільмі він прозвучить більш чи менш виразно, але безумовно означить ту проблему, про яку я пишу. Але чи Ви як режисер готові саме в цьому фільмі про нього говорити?
Може, це й доречний мотив у сценарії. Я не певен, що він зайвий, а чи, тим паче, хибний чи навіть, даруйте, шкідливий. Важливо інше, чи Ви свідомі його існування, і чи він Вам потрібен у цьому сюжеті?..
Отакі, даруйте, багатослівні міркування. Я до них вдався, бо тема-проблема, як Ви розумієте, дражлива, і тут потрібно бути доречним і точним.
Стосовно філософії сценарію, Ваше прочитання здається мені цакавим і, власне, дуже схожим на правду.
Я б її висловила десь так:
Життя - як біг по стадіону. І тільки щось несподіване, як, наприклад, дзвінок з дивним проханням, змушує змінити траєкторію. Але однозначно це історія про самодостатніх людей, які, можливо, на фоні історій з "України гудбай" якісь занадто щасливі, переймаються, можливо, такими несуттєвими речами, як народження дитини, її хрещення в далекому селі, куди треба відвезти кадило.
Мені здається, що це кадило, зрештою, потрібне не Георгію, чи його церкві. Воно потрібне самій Яні, людині не надто релігійній. Кадило - мотив подорожі, але причина - інша, це справді подорож в ІНШИЙ СВІТ (як Ви зауважили).
Гадаю, трохи зарано надіслала Вам сценарій, досить таки сирий варіант, погоджуюся, що є в ньому слабкі місця. (але дуже хотілося поділитися))))
Я справді писала його за якимись своїми "документальними" враженнями, тому деякі суттєві моменти випустила.
Усі зауваження до сценарію - суттєві, обов'язково їх врахую.
Стосовно маргінальності українців і мови... Ну це те, чого би мені хотілося найменше. Справді.
Мова тут іде про регіон, де української практично не почуєш. (Там живуть мої родичі, і я, приміром, з ними розмовляю українською, тоді як вони відповідають мені російською (української не знають, бо за Союзу її не вивчали, а рідна - староболгарська (болгарські поселення в Бесарабії зявилися за часів болгарсько-турецької війни, тож мова з тих часів законсервувалася).
Думаю, можливо дійсно російську викинути зі сценарію, щоб вона не було "мєжнационального общєнія" (хоча на практиці там це так і є (повторюся, що ні гагаузи, ні болгари, ні німці під Болградом чи Ізмаїлом практично українською не володіють).
Самодостатність буття – у певному ритмі повсякденності «щастя розсіяне в повітрі життя». Безконфліктність, майже благодать. Аби це передати, не втрачаючи уваги до такого дійства, потрібна особлива режисура, особливий настрій, атори-щасливі люди, що перебувають у злагоді зі собою та світом.
– Це мої враження. Цікаво, а як би Ви означили філософію цього сценарію?
Разом із тим, у сюжеті так чи так прозирає, позначається несамодостатність і марґінальність українців та української мови. (Я це зауважую не оціночно, а констатаційно). Цей мотив вкладався свідомо, а чи моє враження стало для Вас несподіваним?
Запитання за текстом сценарію:
1. Георгій живе в Одесі, а до Чішиї приїздить на батьківщину, до рідні?
2. В чому суть його пересувань селом на мотоциклі в колясці?
Закрадається здогад, що це списано з реальності; але драматургійно відсутня мотивація…
3. Діалог Яни з колеґою по роботі, сказати б, проблемний – особливо, зауваження, що села на мапі нема; чому нема? Гра топонімічними назвами тут не досить зрозуміла…
4. Сумнівні діалоги Яни з Олегом, коли вони не можуть знайти дороги до села – з Києва аж їдуть, а досі не розібралися на мапі, як їхати. Певне, й це може бути, але якось інакше діалог має лунати, як на мене… І чому, як каже місцевий житель, карту можна викинути, вона тут не допоможе? – Може, це треба сприймати, як пошук дороги до ІНШОГО СВІТУ? Такий поворот, звісно, цікавий, але чи він належно обґрунтований і підготований?.. Зрештою, як вони потрапляють до цієї самої Чішиї – не відомо, а хочеться ж знати, бо про це стільки говорять, так довго блукають… І чому на мобільний Яна Георгієві не зателефонує – покриття нема? То це треба обумовити, гадаю…
5. А із двох фраз при зустрічі взагалі складається враження, що Георгій не знав про можливий приїзд гостей. – Доволі дивно виглядає це…
Напевно, слідуючи документальності, я дійсно несвідомо випустила цей дуже важливий момент. Мені би не хотілося б, щоб мій фільм став констатацією русифікованості українців, які при першій-ліпшій нагоді переходять на чужу мову, погоджуються з чужими претензіями і не стоять на своєму.
Погоджуюся, переходи на російську Олега не надто вмотивовані і у сенсі моєї правди як автора. Отже його мова (і характер) зазнає корекції.
Написав Жанна Довгич, 18:10 29.06.2011