Пані Катерино, цікаво, а як до логлайнів ставитесь Ви? У Вашій історії знаходиться два, ні, навіть три антигероя і одна досить слабенька з претензією на позитив героїня, котрій, власне, чи й можна поспівчувати. Нового велосипеда у цій царині, здається, іще ніхто не винайшов.

Написав Федір Янько, 07:48 01.07.2013

Глядача не шкода. Сценарій залишає живим того, хто не перетворюється на монстра наодинці з Вікою, і отже, люфт для віри в людяність все ще присутній

Написав Катерина Бабкіна, 12:14 26.06.2013

Напевно, це ніби як той "Сталкер" у Тарковського, тільки замість втаємниченої кімнати у не менш втаємниченій зоні тут є цілком жива людина, що також здатна викристалізовувати "справжню" людську, ну напевно "самість" (хоча вірніше "тінь") на противагу тій такі "персоні"(за Юнгом). Й це напевно велике питання для кожного окремого глядача, чи хотів би він, та чи готовий до того, аби опинитися поруч з такою ось дівчиною.

Цікавий сам жанр, за допомогою якого зреалізована історія. Адже все вирішується в рамках доброго, просякнутого метафорами стьобу, що той у своєму саркастичному глумлінні над проявами людської натури не знає меж. Але фінал дещо шоковий, певною мірою неочікуваний й своєю надмірною жорстокісттю межі жанру прориває, виплескуючись за нього й замість пропозиції задуматись, ну або просто посміхнутись, створює певне відчуття відрази. Що до всього, ще й потенціну цільову авдиторію звужує. Напевно Тарантіно б поцінував таку фіналізацію історії.

Але от цікаво, чи Вам, Катю, бува не шкода глядача? Як йому в людяне в людині вірити опісля такого кіна?

Написав Геннадій Коваль, 21:40 25.06.2013