Про "Киїівський вальс"...

Взагалі, небагато траплялося таких теплих настроєвих текстів із надзвичайно пронизливими, колоритними, смачними, точними епізодами, (окремими) виразними героями.., а тим паче – про Київ, що взагалі феноменально!

Ну, хіба що згадуються тексти, пов’язані з Леонідом Кисельовим (звісно, невипадковий – надзвичайно доречно й точно – виринає його образ і тут; і речі, що можуть бути блискуче візуалізовані) – «Дівчинка й птахоліт» його батька та «Маленька футбольна команда» Щербака.

З усього цього можна й треба робити кіно.

Але тут потрібно, на моє переконання, одверто поглянути на готовність тексту як власне кіносценарію. Ні, безумовно, він писався як сценарій, але має багато ознак прозового твору, що, зрештою, не біда, бо все це може бути належним чином, переосмислене, перетвореним для екранного втілення. (І навіть тут річ не в тім, що якісь епізоди просто згорнуті, не виписані).

Передусім, потрібно визанчитися із жанром. Як на мене, ламати через коліно стиль і стрій оповіді аж ніяк не потрібно, а варто прислухатися, куди цей текст, цей матеріал кличе й веде.

Це схоже на таку собі подорож «хвилями моєї пам’яті» з минулого, пам’ятного нам Києва, до Києва сучасного, точніше – за допомоги образу Києва, що дорогий і любий нам, бо це наша юність-молодість, бо він створював нас – заклик до людей-киян не зраджувати, (три)мати достоїнство, любити, кохати…

Це така фантазія, зіткана з пам’яті й культурних феноменів міська леґенда, розкрита в теперішнє й майбутнє…

Найслабший (як часто й трапляється))), на мій погляд, тут образ «ніби-то головного героя», себто Льоні. Воно й зрозуміло, бо насправді не Льоня тут головний герой. Через те відбувається перевис на Івана й на інших персонажів – Льоня виходить на їхньому тлі невиразним, нецікавим, а чи - невиформуваним. Певне, треба визначитися з його функцією. Гадаю, він має бути персонажем, якого «достойний Київ» приймає, бо він здатний на вчинок. Так, нехай він дещо відступає на другий план, але з плином дії все ж має належним чином увиразнюватися й проявлятися.

Принципово, настроєво (не те, як вирішено конкретні епізоди) фінал видається дуже доречним – що Хапко президент, але герої не здаються й УСЕ ТІЛЬКИ ПОЧИНАЄТЬСЯ (дуже гарна фінальна настроєва пісня – і про АКС, і про все інше). Але не Іваном це має закінчуватися й не голубами напевне.

Коли читав, кінематографічно це часом кореспондувалося то з Кустуріцою, то з «Пропалою грамотою», але мріялося про щось нині нами небачене))

Гадаю, драматургія й має бути рваною, як воно зараз дихається. Сказати б, окремі епізоди мають бути НАДМІРНИМИ, як вони смачно виписуються у сценарії. Але потрібно розібратися з окремими лініями й персонажами. Потрібно продумано вивірити драматургійний алгоритм.

Переконливими й достатніми в розгортанні бачаться Спіноза й Доза, безумовно. Інших треба, перепрошую, дозувати. Втім, це має повести, можливо, саме, коли визначитися з певними принциповими речами – хто тут і для чого й навіщо тощо)). Тут можна зауважувати – своє проблемне – чи не про кожного з решти персонажів, гадаю… Івана також потрібно робити «щільнішим».

Звісно, треба перебрати й гумор – часом блискуче, а часом звідкілясь ніби з іншого сюжету й для інших персонажів, а часом і бородато)).

Загалом дуже перспективно як матеріал, що його потрвбно ще сценарно ЗРОБИТИ…

Написав Володимир Войтенко, 16:07 17.11.2012