Історія про зникомий кіносвіт через історію й сьогодення двох монтажерів позитивної плівки в епоху остаточного переходу на цифрові кінотехнології.

Цей сюжет пов’язаний і універсально з історією, з технологічним поступом світового кінематографа, і безпосередньо з історією українського кіна, з найстарішою вітчизняною кіношколою в нинішньому Університеті ім. Карпенка-Карого.

Переконливим є, зокрема, режисерське бачення майбутньої картини. Цікаво, як режисер перспективно переплавляє зміст у формі своєї стрічки.. В кіносюжеті також заплановано своєрідну соціалізацію героїв зникомого кінофаху в «цифровій кіносучасності».

Таким чином, має постати такий собі, попри все інше, документальний фільм-соціальна дія, що є цікавим і цінним не тільки з огляду практики, але й теорії документалістики.

Майбутній фільм, звісно, за умови належного втілення й розгортання сценарної основи, викладеної в тритменті, має гарну фестивальну перспективу, на загал – перспективу повнокровного мистецького життя.

Написав Володимир Войтенко, 16:21 30.10.2011

РЕЖИСЕРСЬКЕ БАЧЕННЯ

«Позитив» - це документальна стрічка про зникаючу професію – монтажниць позитивної плівки. Для мене це кіно, в якому через історії конкретних героїв (монтажниць учбової кіностудії при КНУТКіТ ім.І.К.Карпенка-Карого, Таї та Олени) я хочу показати зникаючий світ кіноплівки. Цього шарму творення кіно через дотик.

Може, це лише мої відчуття, та мені здається, що таким чином відбувається якийсь зв’язок, передача енергетики від людини до плівки, чогось дуже особливого, інтимного, що відходить із цією професією. Якогось безпосереднього контакту із відзнятим матеріалом, своєрідним чаклунством вдалої зклейки, відчуття матеріалу та вміння змонтувати навіть важкі моменти, не застосовуючи сучасні зручні прийоми у комп’ютерних програмах: щось розтягнути, закільцювати і т.ін.

Для мене – це камерна історія останніх могікан по роботі із плівкою. Ця професія не має припливу нових кадрів. Це дуже нагадує еволюційне відмирання якогось народу. І через особисту історію Таї та Олени, моїх вчителів з монтажу, я хочу зробити кіно трохи сентиментальне, трохи смішне, трохи сумне. Як саме життя. Показати життя кінематографу через життя людей, що створювали цей кінематограф, були його частиною.

Я хочу це зробити у формі стрічки-спостереження. Ми пройдемо коридорами київських студій, щоб показати таким чином глобальність процесу. Проте головними будуть лише дві героїні, через історії яких глядач міг би себе співвідносити із ними, перейнятись їх долею, сумувати та радіти разом із ними.

Наприкінці осені цього року відбудеться ювілей учбової кіностудії. До цієї дати монтажниці хочуть зробити фільм, використовуючи архівні матеріали. Я би хотіла відзняти цю роботу, а також сам ювілей. А потім подивитись, що буде відбуватись далі, чи знайдеться якась ще для них робота. Бо на сьогодні це майже єдине, чим вони можуть займатись. Залишаться вони на студії чи будуть змушені шукати нові варіанти заробітку.

Для створення атмосфери – я хочу використовувати хронікальні матеріали, аби показати життя студій у часи їх розквіту і молодості головних героїнь. Також для збереження інтимності зображення збираюсь використовувати спеціальні оптичні насадки, аби цифрове зображення максимально нагадувало плівку. Також із оператором збираємось використовувати віньєтування, що додасть м’якості у кадрі, допоможе точніше передати атмосферу замкнутого, занедбаного простору, в якому залишились героїні. Всі події, що відбуватимуться із монтажницями за межами студії, зніматимемо без застосування віньєтування. Для сильнішого підкреслення різниці між сучасним світом та їх внутрішнім, студійним життям.

Наприкінці фільму я хочу запропонувати монтажницям створити свою власну версію фільму про них, використовуючи незвичний для героїнь спосіб монтажу - цифровий. Думаю це буде цікавий досвід для них і цікава сцена для глядачів. Цю сцену я хочу залишити на кінець фільму, як підсумок.

Я дуже добре знаю головних героїнь фільму, більше ніж п’ять років. Я навчалася в цьому університеті. І вони навчали мене як саме монтувати, саме на цих старих монтажних столах. Я знаю їх дуже добре. Вони довіряють мені. І тому я хочу зробити це кіно про них, про монтаж. Вони завжди були за лаштунками екрану. Тепер я хочу вивести їх на екран. Вони робили моїх акторів – головними акторами. В моєму фільмі вони, нарешті, самі будуть на екрані. Я хочу аби бодай у цій стрічці залишилась ця атмосфера, їх час, і через все це – вже майже минула епоха. Епоха великого тридцяти п’яти міліметрового кінематографа. Бо найближчим часом це все зникне. І мої героїні це також добре розуміють.

Написав Поліна Кельм, 16:12 30.10.2011