Увечері 5 жовтня о 23:30 на телеканалі «1+1» – програма «Арґумент-кіно» та фільм мексиканського режисера Ґійєрмо дель Торо «Лабіринт фавна»/ El laberinto del fauno (2006, Мексика – Іспанія – США).
Фентезійна драма мексиканського режисера Ґійєрмо дель Торо, друга – після «Хребта диявола» – частина його незакінченої трилогії про франкістську Іспанію.
Фільм отримав три «Оскари» – за найкращі операторську роботу, ґрим та роботу художника постановника. А на Каннському фестивалі показ завершився тріумфальною овацією критиків та простих глядачів, яка тривала цілих 22 хвилини.
Дія фільму розгортається у двох паралельних світах. Похмура реальність Іспанії часів Другої світової війни переплітається з не менш загрозливим чарівним світом, до якого потрапляє дівчинка Офелія.
Таким чином, у програмі – другий поспіль фільм одного з лідерів нового мексиканського кіна, котре яскраво постало на світовому екрані минулого десятиліття й найяскравіше представлене трьома режисерськими іменами – Альфонсо Куарона, Алєхандро Гонсалєса Іньярриту і, власне, Ґійєрмо дель Торо, які активно підтримують одне одного на творчому шляху.
«Лабіринт фавна» одразу ж після виходу на екрани став фаворитом критиків, правдиво культовим фільмом і зробив режисера знаменитим на увесь світ. Картину порівнювали з книжкою Льїса Керрола «Аліса в Країні Див» і зауважили впливи живопису Сальвадора Далі та Франсиско Ґойї.
Не дарма ж для дель Торо горор у чистому вигляді – це знаменитий цикл Ґойї «Сон розуму породжує чудовиськ». Сон розуму – це і є жах... Що й казати, як і більшість чарівних казок, «Лабіринт фавна» просякнутий жорстокістю та дещо своєрідним, не вповні оприявленим еротизмом.
Постановник також згадує про вплив на нього книжки батька жанру фентезі Джона Толкіна, в якій той закликає казкові історії робити одночасно і впізнаваними, й нетривіальними. Літературна казка має пустити коріння й дати волю фантазії. Таким чином дель Торо послідовно змішує суворий історичний контекст з елементами фантастики й отримує неймовірний результат!
Цікавими є також витоки іспанських мотивів у творчості цього мексиканського кіномайстра. Підлітком він дружив з іспанськими еміґрантами-республіканцями, які справили помітний вплив на формування канонів класичного мексиканського кіна, привнесли до нього революційний дух експерименту. Ну, й багато розповідали майбутньому режисерові про громадянську війну в Іспанії.
Зрештою, в програмі у спеціальному сюжеті і йтиметься про кінематографічне відбиття громадянської війни в Іспанії.
Ну а на запитання, що ж таке мексиканська ідентичність, дель Торо якось відповів: «Вона включає не тільки фольклорні елементи, але й певний погляд на світ. Це кліше – казати, що мексиканці особливим чином сприймають смерть. Але мені насправді доводилося бачити багато смертей... Мексика – доволі жорстка країна, у ній багато насилля. Це ви можете відчути і в моїх фільмах».
У тих фільмах, які Ґійєрмо дель Торо, за його ж словами, вибудовує із ледь помітних дрібниць.
**
КІНОЛАБІРИНТ ГРОМАДЯНСЬКОЇ ВІЙНИ В ІСПАНІЇ
Ігор Грабович, АК
Іспанська громадянська війна закінчилася 1 квітня 1939 року. Її результатом стала загибель майже півмільйона людей, масовий виїзд республіканців та їхніх поплічників за межі країни, руйнація найбільших іспанських міст і тридцятилітнє одноосібне правління диктатора генерала Франко. Про все це знято десятки, якщо не сотні кінокартин, і їхнє фільмування почалося ще під час громадянської війни. Загалом існує кілька найпоширеніших способів показу в ігровому кіні громадянського протистояння в Іспанії.
Насамперед, це голлівудська традиція, яка майже завжди використовує історичні катаклізми, аби показати пригоди любовної пари. Яскравим прикладом такої практики є стрічка «За ким подзвін», створена за однойменним романом Ернеста Геміґвея.
Фільм розповідає про американського добровольця, який воює на боці республіканців і чинить диверсії проти військ генерала Франко. Одного дня в партизанському загоні він стрічає юну іспанку, сироту, в яку одразу закохується.
Головні ролі у ці картині зіграли голлівудські зірки Ґері Купер та Інґрід Берґман, які зробили все, аби історія була водночас актуальною, героїчною та зворушливою.
Іншою є традиція західноєвропейського кіна, яке також більше співчуває республіканцям, ніж прибічникам Франко, проте не прагне спрощувати доволі складну картину цієї війни. Прикладом тут може бути фільм британського кінорежисера Кена Лоуча «Земля і воля», що вийшов на екрани 1995 року.
Це історія молодого британського комуніста Дейва, який записується до підрозділу Робітничої партії марксистської єдности, й разом зі своїми товаришами проходить доволі складний бойовий та ідейний шлях. Ця стрічка, антифашистська та антисталінська за своєю суттю, водночас сповнена ідеалізму та розчарування в ньому. Лоуч зафільмував багатоголосу, поліфонічну картину, намагаючись не заглушити жодного голосу, який лунав на цій війні.
Третім способом показу громадянської війни в Іспанії є, власне, сама іспанська традиція. І вона істотно відрізняється від голлівудської чи західноєвропейської насамперед своєю мистецькою формою та доволі амбівалентним, далеким від однозначности, змістом.
Розгортаючи сюжети про громадянську війну, іспанські режисери часто-густо вдаються до метафор та алегорій.
Прикладом може бути фільм Карлоса Саури «Полювання», що він вийшов на екрани 1966 року. Це історія трьох приятелів, колишніх учасників фашистського руху «Іспанська фаланга», які одного дня вирушають на полювання на кроликів. Спочатку все йде за планом, полювання вдається, проте згодом давні суперечності дають про себе знати, і друзі піднімають рушниці одне на одного.
Ця доволі реалістична і навіть у чомусь натуралістична картина має подвійне дно, адже тут ідеться не стільки про полювання на тварин, скільки на людей, і сама жорстокість цього видовища апелює до звірств громадянської війни. Стрічка, до слова, фільмувалася у долині, де раніше точилися бойової дії, один з персонажів навіть демонструє доказ цього – труп військовика в печері, який слугує нагадуванням про давні, проте завше актуальні часи.
Своєрідною верхівкою подібного кіна є іспанський фільм 2010 року «Сумна мелодія для труби» режисера Алекса де ла Іглесія. Це історія протистояння двох циркових клоунів – сумного та веселого, які обоє закохані в акробатку. Їхня стратегія у стосунках з коханою прямо протилежна – сумний клоун ставиться до акробатки з ніжністю, ну а веселий – підкреслено брутально та агресивно.
Дія картини точиться 1973 року, і в ній фігурує сам генерал Франко, який прибуває на полювання, що було одним з найулюбленіших його занять. На очах у диктатора принижують сумного клоуна, а Франко заступається за нього, проте сам клоун не дуже прагне оцінити шляхетність генерала.
Прикметним є фінал цієї стрічки, який відбувається у Долині Загиблих, меморіальному комплексі, зведеному в пам'ять усіх жертв громадянської війни. Цей комплекс будувався 18 років і мав би примирити ідейних суперників. Фільм завершується символічним розполовиненням головної героїні, ніби позначаючи стан, у якому перебувала й перебуває дотепер Іспанія.
Є в іспанському кіні ще одна прикметна стрічка, у якій громадянська війна подана через дитяче сприйняття. Це фільм 1973 року «Дух вулика» режисера Віктора Ерісе. У ньому йдеться про життя в провінційному містечку, про родину, яка розколота ідейно. У центрі оповіді опиняється шестирічна Ана, яка разом із сестрою переглядає стрічку «Франкенштайн» у пересувному кінотеатрі. Її проймає історія Чудовиська, і вона починає вірити, що одного дня зустріне його десь на околиці свого міста.
Незабаром Ана знаходить пораненого бійця республіканської армії та віддає йому речі свого батька. За якийсь час солдата вбивають, і батько дізнається, хто допомагав республіканцю. Дівчинка повертається на місце злочину. Згодом вона таки стрічає Чудовисько, під ґримом якого можна впізнати її батька.
Фільм балансує на межі між правдою та вигадкою – режисер розуміє, що побутового реалізму для показу усього жаху громадянського протистояння недостатньо, що мають бути долучені фантазійні речі, які роблять події ще страшнішими, бо проникають в найінтимніші фантазії дитини.
Власне, саме з цією іспанською картиною порівнює свій фільм «Лабіринт фавна» його режисер Ґійєрмо дель Торо. Тут також ідеться про громадянську війну, і в центрі оповіді також дівчинка, якій, аби прийняти реальність, потрібна фантазія.
У своїй картині дель Торо дуже своєрідно поєднує світ фантазії та світ реальний. Він робить їх однаково піднятими над побутом, однаково театральними та символічними. Ймовірно, це сталося через любов режисера до фентезі, яке завше оперує вигаданою реальністю, де тільки почасти вгадуються події навколишнього життя.
Зрештою, дель Торо іде ще далі – він бачить у громадянській війні в Іспанії продовження війни між тим, що сам називає світом казки, яка «завжди говорить правду», та цивільним світом людей, надто приземленим для всього цього. Дель Торо зізнається, що ненавидить усіляку впорядковану владу, яка веде тільки до поширення зла на землі. Власне, такими він бачить й іспанський фашизм, і німецький нацизм, з яким мають справу герої його інших картин. Дель Торо протиставляє їм свободу уяви, яка тільки почасти стосується світу людей. Услід за іншими авторами фентезі, він вірить, що існує кращий світ, куди людська нога ніколи не ступала і не ступить.