Про цензуру я чула давно. Пам’ятаю як ще в Інституті Журналістики мої викладачі змушували мене дивитися передачі Піховшека, назви яких вже ніхто не пам’ятає, щоб ми знали ворога в обличчя і як робити не треба.
Викладачі казали, що є міжнародні стандарти журналістики, а журналісти – це братство. Всі журналісти – це одне дружнє братство. Всі. Але є і такі, яким ніхто «руки не подає». А значно пізніше ці ж самі викладачі пішли працювати в адміністрацію президента, спершу одного, потім другого, стали прес-секретарями тих самих політиків, які за часів передач Піховшека ними розцінювалися як «вороги» свободи і справедливості.
А якщо відмотати плівку часу і чіткий стрій моєї пам’яті ще далі в глиб, то я згадаю як якось, повертаючись зі школи по Банковій, з однокласниками потрапила в натовп високих людей зі знаменами і піднятими в гору кулаками. Люди кричали «Кучму геть!» Ми думали, що це така гра і стали кричати «Динамо!» На деякий час фон навколо нас переріс у футбольний галас. Нам було весело і смішно, нам не було страшно, на нас чекав портвяк за 3.60 в дворику, а фінансовий крах наших батьків, і страх в очах якихось інших людей, борців за якусь свободу, здавався такою грою, в якій, коли підростеш, треба просто вибрати ти за пригнічених чи за тих, кого пригнічують?
Утиски свободи чудово ілюструє метафора з фільму «П’ятий елемент», де Гарі Олдман розбиває склянку води - здається, що всі космічні «інженери» та «їх діти», а в даному випадку сторона, яку утискають просто чекають на руйнівний імпульс, аби почати діяти, жити.
Грузинський філософ Мераб Мамардашвілі казав «Чим більше геноциду, тим краще театр», маючи на увазі, що сила протидії рівна силі дії. Акт змушування когось мовчати, недоговорювати чи брехати, призводить до активної дії, до боротьби з цим актом, принаймні внутрішньої боротьби. Люди починають цінувати те, що в них забирають, наприклад, журналісти гуртуються і нарешті стають тим самим братством, про яке нам колись розповідали в Університеті, але яке мало кому пощастило побачити. Зовнішній тиск камуфлює внутрішню порожнечу, коли немає чого сказати, коли інфопривід доводиться висмоктувати з пальця, голодними очима дивитися в бік іноземних афіш, та третьорядних гастролей.
Найгірше, що могла би зробити наша держава – це ігнорувати мас-медіа взагалі. Без спроб тої ж цензуру, зазіхання на абстрактну величину свободи, жоден журналіст не відчував би свою роботу «покликанням» і «стилем життя». За несприятливих умов активізується режим «бійця», а клавіатура в руках стає схожа на хорошу сєкіру, молот чи катану, залежно від того, хто якому міфу вірний.
Найгірша цензура – це байдуже мовчання. Їй нічого протиставити, рано чи пізно твої власні сили тебе стануть покидати, а інерції спротиву не буде, ти зрозумієш, що життя пройшло десь там, а ти був всього-на-всього воїном невидимого фронту, твою війну ніхто не побачив, в ній ніхто не переміг.
Коли я вирішила, що пов’язувати своє життя з політикою грубо і вульгарно, то чомусь пов’язати його з мистецтвом здалося гідною альтернативою для сильних. Кожного дня чи можливо тижня статті і колонки на мистецькі теми ріжуться, скорочуються і взагалі викидаються геть за непотрібністю. Про письменників не пишуть, пишуть про політиків. Майже всі вцілілі після початку кризи ЗМІ закрили відділ «Культура» на глухо і заколотили це гниле місце дошками. На моїх очах рубриці Театр давали одну-дві шпальти, а рубриці «Фєшн» п’ять-шість, мене часто матом просили забути про жанр аналітичної статті і тим же матом пояснювали, що ненав’язливий рекламний анонс – це наше все.
Вбоге мистецтво, про чию розудалу вбогість всі мовчать прекрасно вписалося в якийсь гібрид імітування ринкового способу життя з куцими державними дотаціями. В бік цієї жалюгідної тварі навіть гидко дивитися, зате здається що в кулуарах Верховної Ради відбувається справжнє життя, яке ні в якому разі не можна замовчати. Найгірший вид цензури – це економічний, про це не пишуть, бо це не рентабельно, а не рентабельно майже все, що хоч трохи не перегній публічного «блювотиння». А що ти вдієш проти нерентабельності? Твою боротьбу ніхто не назве героїчною, ніхто не побачить, ніхто не заб’є тебе ногами, і сотні не запалюватимуть свічки. А по Банковій завжди ходитимуть протестанти і школярі, тому що рух – вічний і школи поряд.