Вночі з 16 на 17 червня о 00:20 на телеканалі «1+1» дивіться програму «Арґумент-кіно» та фільм режисера Педро Альмодовара «Шкіра, в якій я живу»/ La piel que habito (2011, Іспанія).
«Шкіра, в якій я живу» – фільм видатного іспанського кінорежисера Педро Альмодовара, що є володарем, здається, усіх можливих найпрестижніших кінонагород – «Оскарів», «Золотих глобусів», «Фелікса», відзнак Каннського кінофестивалю. Ця стрічка також змагалася в Канні, і це було 2011 року; а ще її визнано найкращим іншомовним фільмом Американською академією наукової фантастики, фентезі та фільмів жахів, що вручає премію «Сатурн». Отже, фантастика від Альмодовара!
У фільмі розгортається трагічна історія геніального хірурга Роберта Ледґарда. Йдеться, власне, про те, як жахливі обставини й переживання привели його до великого винаходу – супершкіри, якій не страшний ні холод, ні вогонь. Оце і все, що можна сказати перед переглядом стрічки про її фабулу, адже більше Альмодовар не велів…
Власне, з проханням не переказувати у своїх статтях і рецензіях сюжету картини «Шкіра, в якій я живу» режисер звернувся до кінокритиків та журналістів під час згаданого Каннського фестивалю. Бо від перипетій оповідуваного для сприйняття екранної історії багато залежить. Адже вона всуціль побудована на загадці. Як дотепно висловився один із шанувальників стрічки, хіба що Нострадамус міг би похвалитися, що сюжет цього фільму Альмодовара передбачуваний.
Зауважу також, що сценарій картини Альмодовар майстрував за мотивами бульварної книжки жахів письменника Тьєрі Жонке, що називається «Тарантул». Разом із тим, певні елементи фабули нової стрічки майстра перегукуються з мотивами його більш ранніх робіт, таких, як «Кіка», «Зв’яжи мене!» й «Закон бажання». В кожнім разі, йдеться про героя, що той воліє, намагається довколишню реальність пристосувати до власних бажань. В останньому випадку – створити фізично ідеальну коханку, своєрідну живу ляльку, відмовляючи їй у власній волі. Така собі історія новочасного доктора Франкенштейна.
Сам Альмодовар зауважив, що основна думка його фільму полягає в тому, що сучасна наука може зробити з тілом людини все, що завгодно, та вона не здатна змінити свідомість людини, її дух, її ґендер, себто, так звану «соціальну стать». І тіло, так само, як стать, на думку Альмодовара, є не більше, ніж оболонка, «шкіра, яку ми населяємо».
Принагідно ж у програмі демонструватиметься сюжет про зовнішні та внутрішні трансформації людини у фільмах Педро Альмодовара.
Головну чоловічу роль у фільмі «Шкіра, в якій я живу» виконує знаменитий іспанський актор Антоніо Бандерас, що він уже давно перебрався до Голлівуду – у всіх можливих розуміннях цього слова. Та саме Педро Альмодовар свого часу прославив Бандераса. І вважається, що роль у вже згаданому фільмі Альмодовара «Зв’яжи мене!» (а це 1990 рік) є, власне, тією, що стала кар’єрним трампліном для Бандераса до Голлівуду.
Ну а виконавиця головної жіночої ролі Елєна Анайя (на місце якої від початку планувалася Пенелопа Крус), удостоєна за ці свої труди, ну й за таланти, іспанської національної премії «Ґойя».
Лишається насамкінець зауважити: насправді «Шкіра, в якій я живу» – це фільм не про фантастичні винаходи, а про помсту – страшну, шалену, божевільну!..
**
МЕТАМОРФОЗИ АЛЬМОДОВАРА
Іспанський кінорежисер Педро Альмодовар темі зовнішніх та внутрішніх перетворень присвятив не один фільм. Фактично, він це почав робити від перших своїх картин, які часто трималися на травестії та певній невизначеній ідентичності – і культурній, і статевій, і соціальній. Серед причин – доволі своєрідна ідентичність самого Альмодовара – одного з чільних представників мадридської богеми, яка яскраво заявила про себе наприкінці сімдесятих років минулого століття, наприкінці довгого і доволі нетолерантного до нетрадиційних форм людської поведінки політичного режиму генерала Франко.
Сам Альмодовар каже, що просто не помічав Франко та його культурної політики. Більше того, він свідомо вивів себе за дужки не тільки чинного в країні офіціозу, але й тодішніх кінематографічних правил та норм. Його кіно – принципово еклектичне, свідомо зшите з розмаїтих жанрових кліше, культурних та мистецьких кодів, які часто виглядають цілковито несумісними, проте відмінно працюють і створюють незабутній мистецький та емоційний ефект.
1987 року Альмодовар фільмує принципову для себе стрічку «Закон бажання», у якій оповідає історію егоцентрика-кінорежисера, що той надто вимогливий до самого себе та довколишніх, аби бути щасливим. Частково, перед нами автопортрет Альмодовара, який також воліє контролювати й естетичний процес на знімальному майданчику, і життя своїх близьких поза його межами.
«Закон бажання» також є фільмом, де пристрасть, бажання, довіра та одержимість не просто переплелися, але й створили чудернацький візерунок, у якому кожне з цих почуттів щомиті може змінитися на власну протилежність. У цій історії ірраціональному бажанню, яке веде героїв, дозволено все; бажання може набувати найнесподіваніших форм, вести до порушення писаних та неписаних законівіа правил, проте воно фактично неосудне у своїй чистоті.
Наступні стрічки Альмодовара, так чи так, проте дотримуватимуться естетичної програми, закладеної у «Законі бажання». Кожен з героїв його фільмів ніколи не є незмінною константою, він обов’язково повинен пройти етапи зовнішньої та внутрішньої трансформації, віднайти у собі приховані резерви, змінитися, аби піднятись на інший рівень взаємодії із собою та світом. Яскравим прикладом таких трансформацій може бути стрічка «Жива плоть», яка розповідає доволі складну історію про двох поліцейських, а також закоханого та закомплексованого підлітка й наркоманку, які стрілися одного фатального вечора у Мадриді.
Наслідком цієї зустрічі стала стрілянина та параліч полісмена, який згодом стає відомим парабаскетболістом та одружується з тою самою колишньою наркоманкою. Серед інших наслідків – тюремне ув’язнення молодого чоловіка та згодом нова зустріч усіх цих героїв за кілька років по тому. Виявилося, що фатальний постріл був невипадковим, і взагалі стріляв інший, і що героїв єднали у минулому та з’єднають у майбутньому непрості, але дуже інтенсивні стосунки.
Альмодовар, який сам написав сценарій цього фільму, вміло вибудовує сюжет, щоразу додаючи нових елементів, що створюють ґрандіозну та амбівалентну картину людських пристрастей.
Наприкінці дев’яностих років минулого століття Альмодовар фільмує одну з найкращих своїх картин, яка позначатиме зрілість цього кінематографіста і стане важливою для нього і з естетичного, і з особистого огляду. Також ця стрічка отримає «Оскара» як найкращий іншомовний фільм та зробить із режисера фактично класика світового кіна. Мова про картину «Все про мою матір», яка також демонструє неймовірні трансформації героїв та дивовижні трансформації материнського почуття.
У центрі оповіді – смерть шістнадцятирічного Естебана, молодого письменника і театрала, який гине на очах у своєї матері Мануели. Важко переживаючи своє горе, Мануела вирушає з Мадрида до Барселони на пошуки батька свого сина.
Ця подорож стане дорогою спогадів, випробувань та примирення, що потрібне, аби продовжувати жити. Альмодовар аж ніяк не прагне утішити своїх героїв, годуючи їх ілюзіями, навпаки, він зіштовхує персонажів фільму з непередбачуваністю буття, слабкістю людської природи та нетривкістю щастя.
2002 року Альмодовар фільмує картину «Поговори з нею» – один зі своїх правдивих шедеврів, які подають не просто трансформацію героїв та їхніх почуттів, а додають до них таємницю, яка міститься десь поміж словом та мовчанкою, сном та дійсністю, фільмом та реальністю.
Картина розповідає про любовні стосунки між двома парами, які виглядають для стороннього ока доволі дивно. У цих парах жінки перебувають у комі, тим часом, як чоловіки шукають способів пробитися до своїх коханих. У центрі ж оповіді опиняється медбрат Беніньйо, у якого своя філософія щодо такого спілкування.
І зміни у цій картини, внутрішні трансформації не особливо піддаються раціоналізації та якомусь вимірюванню. У фіналі стрічки з двох попередніх пар народжується третя і це народження дане як особливе передчуття, як гостинно відчинені двері, за якими на героїв очікує невідоме майбутнє.
Вночі з 16 на 17 червня о 00:20 в АРҐУМЕНТІ-КІНО – передостання за часом стрічка Педро Альмодовара «Шкіра, в якій я живу».
Це дуже парадоксальна та в чомусь навіть хвороблива історія, яка доводить естетичні принципи цього сценариста й кінорежисера до певної межі, за якою відбувається цілковитий розпад художньої форми. У цьому фільмі внутрішні та зовнішні трансформації настільки сховані, що фактично невидимі. До самого фіналу сюжет старанно приховує свої таємниці, перевтілення – свої подробиці, а герої – справжнє обличчя.
Водночас, ця картина, як уже було сказано, є своєрідним поверненням до джерел, бо тут утілилися не тільки давні сюжети, проте повернувся один із найкращих акторів Альмодовара – Антоніо Бандерас, який свого часу додав фільмам цього режисера нечуваного градусу чуттєвости. З цього погляду цікавою є трансформація самого Бандераса, який з привабливого юнака переродився у наполегливого та раціонального вченого, що його веде той самий закон бажання.