Вночі з 17 на 18 березня о 00:35 на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО та фільм іспанської режисерки Ізабель Койшет «Карта звуків Токіо»/ Mapa de los sonidos de Tokyo (2010, Іспанія).
І це ще одна кінострічка закордонного митця, що прагне якщо не зрозуміти, то відчути таку загадкову для західної людини Японію.
Сюжет розгортається в столиці, в сучасному Токіо. Донька імпресаріо наклала на себе руки. Згорьований батько причиною бачить її коханця – власника місцевої винарні іспанця Давида. І колись таємно закоханий у доньку боса, його помічник наймає для помсти дівчину-кілера на ймення Рю. Своєю чергою, в Рю закоханий звукорежисер, що мріє створити звукову мапу Токіо, міста, яке водночас лунає мільйонами звуків. І з усього цього висновується іще одна історія кохання…
Так, стрічка іспанки Ізабель Койшет – це не та екранна квітка, яка самотньо пробивається поміж незрошеного кінокаміння. Сказати б, мистецький ґрунт підготовлений – у «Карти звуків Токіо» серед фільмів світового кіна є знані попередники, автори яких, кожен по своєму, передали власне зачарування японською культурою, японською столицею. Згадаймо хоча б картини «Токіо!» Мішеля Ґондрі та «Загублених у перекладі» Софії Копполи.
Ну, і сама Ізабель Койшет не вперше намагається перевірити власним фільмуванням дихання іншої культури. Тут можна пригадати її внесок до популярного альманаху «Париже, я тебе люблю!», де Койшет, поряд із першорядними кінопостановниками з усього світу, зафільмувала і свій сюжет, який розгортається в новелі «Бастилія», і в якому йдеться про кохання, котре можна відчути, лишень втративши його.
Ну а сюжет «Карти звуків Токіо», з одного боку, достатньо простий. З іншого ж, на початках може здатися дещо туманним, невизначеним. Утім, це зроблено вочевидь спеціально.
Тому раджу довіритися і віддатися фільмові, який згодом поведе за собою. А йтиметься, звісно, про нерозуміння поміж Заходом і Сходом, але можливість любови між ними. Ітиметься про любов батьківську та бунт дітей. Також – про пристрасть, яка може миттєво спалахнути поміж катом і жертвою. Взагалі ж, у цьому фільмі чи не всі герої зрештою виявляться не тими, кими вони здаються на перший погляд. І на верхів’ї своєрідної піраміди замаскованих характерів постане отой самий звукорежисер, який прагне впіймати й закарбувати голос міста, голос Токіо.
Стрічка Ізабель Койшет брала участь у головному конкурсі найпрестижнішого світового кінофестивалю – Каннського. І прикметно та й, зрештою, закономірно, що цей фільм був удостоєний Технічного Ґран-прі у Канні – власне, за майстерну мистецьку роботу зі звуком, чи, іншими словами, за звуковий образ фільму.
Принагідно ж у програмі в спеціальному сюжеті йтиметься про місце звуку в кінематографі після того, як він перестав бути Великим Німим. Ітиметься, зокрема, про фільми, де звук є не просто службовим, а мистецьки виразним, – таким, що змусив перетворится на промовисту і лунку саму тишу.
Ну а «Карта звуків Токіо» для когось із глядачів може видатися холодною, а для когось, навпаки, гарячою. Зрештою, історія, яка в цьому фільмі розгортається, є практично шекспірівською. Історія кохання, але не простенька казочка зі сльозливим щасливим кінцем. Це кінотвір, у якому ерос і танатос сходяться безпосередньо – пристрасть еротичних сцен будь-якої миті може стати макабричною. І це те кіно, що здатне впливати…
**
ЗВУК У КІНЕМАТОГРАФІ
Кінематограф став звуковим наприкінці 20-х років минулого століття, і це була правдива революція, яка істотно змінила виражальні засоби цього виду мистецтва.
Упродовж наступних десятиліть звукова палітра фільмів невпинно збагачувалась, проте вона практично ніколи не ставала темою фільму і навіть самодостатнім художнім засобом.
Революційні зміни у цій царині відбулися 1966 року, коли на екрани вийшла картина Мікеланджело Антоніоні «Фотозбільшення» або ж Blowup. У ній розгортається історія лондонського модного фотографа Томаса, який прагне вийти за межі своєї доволі штучної спеціалізації та шукає автентичні враження поза знімальними павільйонами.
Одного дня він вирушає до місцевого парку, аби зазнімкувати звичайні краєвиди, що вони, як виявиться згодом, приховують доволі зловісну таємницю.
Його прогулянка парком триває у фільмі кілька хвилин і супроводжується лишень звичайними природними звуками: шелестом листя, співом птахів, звуком кроків самого Томаса. Жодної музики, жодних додаткових шумів, які б якось коментували події, у цьому епізоді немає. Проте саме ця прогулянка, і саме цей звук створили своєрідний канон звукового оформлення у стрічках наступного десятиліття.
1974 року Френсіс Форд Коппола підхопив тему у трилері «Розмова», де розповів історію приватного звуковика Гаррі Коула, який заробляє підслуховуванням на замовлення. Звуковик цей – правдивий технічний геній, який щоразу знаходить нові несподівані рішення та домагається неможливого, очищуючи важливу інформацію від зайвих напластувань. Водночас, Гаррі не цікавиться змістом розмов своїх клієнтів, тому дуже зручний для співпраці.
Сюжет «Розмови» обертається довкола чергового замовлення Гаррі, яке видається йому спочатку звичайним шпигуванням за невірною дружиною, проте згодом перетворюється на історію вбивства.
Прагнучи якось застерегти потенційну жертву, Гаррі тільки ускладнює ситуацію. Злочин все ж відбувається, проте зовсім не так, як це уявляв собі звуковик. Усі його технічні засоби, усі його новаторські методи підслуховування не зробили його проникливішим до реального світу, навпаки, вони виявилися правдивим знаряддям диявола, який унеможливлює пізнання, а натомість навіює фальшиве сприйняття.
1981 року інший американський кінорежисер, Браян Де Пальма, фільмує картину «Прокол» або ж Blow Out, яка розвиває теми одразу обох попередніх стрічок. І тут ідеться про звукорежисера Джека Террі, який працює у малобюджетному кінематографі після невдалого досвіду в поліції.
Одного вечора герой стає свідком аварії, у якій гине відомий політик. Джекові вдається порятувати пасажирку автомобіля, місцеву повію Саллі, котра згодом стає не тільки важливим свідком у справі, але й співучасником приватного розслідування Джека.
Прослуховуючи свої записи, звукорежисер розуміє, що насправді сталося вбивство, проте поліція цього прагне не помічати. У фільмі продемонстрована доволі вправна і дуже ефектна сцена реконструкції замаху, яку Джек відтворює за допомоги статичних світлин та записаного ним звуку.
Це також своєрідний акт пізнання, це відновлення істини, яке відбувається у нас на очах. Проте, як і попередні кіногерої, Джек не просто прагне пояснити довколишній світ, але й змінити його. За допомоги Саллі, він береться вивести політичних замовників убивства на чисту воду. І знову спроба відновлення справедливости закінчується поразкою головного героя та смертю невинної жертви.
Картина має промовистий фінал, у якому Джек використовує дуже виразний передсмертний крик Саллі для свого чергового фільму.
Перераховані картини створили окремий кінематографічний напрям, піджанр політичного та параноїдального трилера, який з роками тільки розквітав. Причиною цього стали й певні політичні та суспільні процеси і бурхливий розвиток технологій, який остаточно поставив людину під контроль фактично будь-кого зацікавленого – держави чи приватних осіб.
Про це розповідає ще одна американська стрічка – «Ворог держави», що була зафільмована 1998 року. У ній ідеться про спробу одного з американських політиків посилити контроль над суспільством через прийняття відповідного закону. Аби досягти своєї мети, цей політик вдається до убивств супротивників, а також невинних людей, які стають у нього на шляху. Один із таких невинних – молодий адвокат Роберт Клейтон Дін, який опиняється на лінії вогню цілком випадково.
У цьому фільмі, окрім новітніх технологій стеження, які тепер включають усі можливі прилади і засоби, у тім числі й космічні супутники, присутній також і герой Джина Гекмена, такий собі Едвард Лайл, ветеран холодної війни, колишній шпигун, який опинився у підпіллі і тепер допомагає адвокатові. Таким чином ця стрічка не просто підхопила традицію своїх попередників, але й – у певному розумінні – її завершила.
На такому виразно політичному тлі «Карта звуків Токіо», яка демонструється в АРҐУМЕНТІ-КІНО вночі з 17 на 18 грудня о 00:35, виглядає доволі мирною та спокійною. І хоча у фільмі також ідеться про вбивство та спробу віднайти істину, загальна тональність цієї історії налаштовує радше на ліричний лад.
Як уже було сказано, це насамперед історія кохання, доволі заплутаного та в чомусь хворобливого й асиметричного. Проте, це також історія пізнання та самопізнання, яке дається у звичайних умовах сучасного мегаполісу. І цей мегаполіс – іще один герой фільму, не менш цікавий за людей. Він живе за своїми законами і, найголовніше, зі своїми звуками, які складають окрему, дуже важливу частину цього кінотвору.
Цілком можливо, що саме такі історії з часом сформують альтернативу войовничому використанню звуку в кінематографі як символу вкрай небезпечних суспільних тенденцій сьогодення.