У програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1» вночі з 3 на 4 березня о 01:20 дивіться фільм Ірвіна Кершнера «Очі Лаури Марс»/ Eyes Of Laura Mars (1978, США).
Світлини, що їх робить Лаура Марс, героїня фільму американського кінорежисера Ірвіна Кершнера, мають присмак скандальної слави в Нью-Йорку. Власне, на них імітуються сцени, що зображають акт убивства. Та ось від якогось часу дивні видіння починають турбувати Лауру – вона бачить убивства своїх найліпших друзів, і бачить їх очима вбивці.
Для головної героїні, для Лаури Марс, яка завше, сказати б, сама придумувала смерть на фотографіях, найболіснішим є те, що вона в реальності не може нічого змінити. Її друзі гинуть один за одним. І не дивно, що підозра у скоєному починає падати на Лауру. Та в героїні ще лишається надія, сподівання на детектива Джона Невіла, що той, як ніхто, розуміє Лауру й не вірить, що саме вона злочинець, убивця.
Взагалі ж, «Очі Лаури Марс» – це історія, сюжет якої вбирає одразу низку жанрів: від містичного горора і трилера до, природно, належних ознак жанру детективного.
І надзвичайно прикметно, що сценарій до цієї стрічки написав Джон Карпентер. Той самий Карпентер, що він також є режисером і продюсером, навіть кінокомпозитором, і який помітно вплинув своєю творчістю на розвиток американського незалежного кінематографа останніх десятиліть ХХ століття.
Сам же Карпентер якось казав, що на нього найбільший вплив справили фільми Альфреда Гічкока і Говарда Гокса. Ну а найзнаменитішою кінокартиною самого Карпентера вважається стрічка «Геловін», котра фактично започаткувала новий піджанр горора, дуже популярний і донині, це слешер.
Таким чином, шукайте певних відбитків стилю Карпентера в «Очах Лаури Марс». Взагалі ж, за відомими ознаками, цей фільм схиляється до такого виду горора, як італійський джалло, особливостями якого є зображення тривалих, кривавих і стильних сцен убивств, а також особлива роль кінокамери – вбивства часто показані «очима вбивці».
Стосовно постаті режисера фільму «Очі Лаури Марс» Ірвіна Кершнера, то він є автором кількох знакових фільмів, а саме – однієї із частин «Зоряних війн» та одного з фільмів Бондіани – «Ніколи не кажи «ніколи». Взагалі ж, про творчий шлях Кершнера йтиметься у програмі в спеціальному сюжеті.
Лишень зауважу, що батьки цього американського режисера, який 2010 року – у 87-літньому віці – пішов із життя, були євреями-еміґрантами. І вони родом з України – мати з-під Одеси, а батько з містечка поблизу Києва. Тому не дивно, що 2005 року режисер побував на батьківській землі – його запросили, й він очолював журі 35 Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість».
Коли ж повернутися до «Очей Лаури Марс», то, власне, на екрані – це очі однієї з найвиразніших та найориґінальніших актрис американського кінематографа Фей Данавей, яку варто згадати хоча б через участь у фільмах «Бонні та Клайд» Артура Пенна чи «Китайський квартал» Романа Полянського. І Фей Данавей в «Очах Лаури Марс» виступає пліч-о-пліч зі ще одним надзвичайно виразним та знаковим американським актором –з Томмі Лі Джонсом.
**
ІРВІН КЕРШНЕР, ОСОБЛИВИЙ ГОЛЛІВУД
Американський кінорежисер Ірвін Кершнер мав довге та розмаїте творче життя. Довгий час був документалістом, успішно працював на телебаченні, згодом, на початку 60-х років минулого століття, прийшов до ігрового кінематографа.
Однією з найприкметніших ознак фільмування Кершнера було його послідовне – крок за кроком – слідування своєму часові. Жодна кіномода не оминула цього режисера, який фільмував у різних жанрах та стилях.
Скажімо, в шістдесятих Кершнер знімає комедії в ексцентричному стилі. Одна з таких стрічок – «Веселе безумство» із Шоном Коннері у головній ролі.
У фільмі йдеться про нью-йоркського поета-нонконформіста, який переживає творчу кризу, але в доволі своєрідний спосіб. Увесь час потребуючи грошей та марно чекаючи надхнення, цей поет на ім’я Самсон достатньо весело проводить час в обіймах випадкових жінок.
Ця картина стала своєрідною розвагою для всіх учасників проекту, особливо ж для Шона Коннері, який на тоді був у зеніті слави як Джеймс Бонд, тому потребував чогось менш помпезного та обов’язкового. І це також одна з найвинахідливіших комедій другої половини ХХ століття.
Іншу яскраву кінозірку сімдесятих – Барбру Стрейзанд – Кершнер зафільмував у картині «Пісочниця», яка розповідає про домогосподарку, матір двох дітей, котра, аби компенсувати сіру буденність, вигадує собі паралельне життя, іноді кумедне, іноді небезпечне.
Наприклад, одного разу вони фантазує, ніби стрічає Фіделя Кастро і навіть полемізує з ним. Згодом домогосподарка опиняється з кубинським лідером наодинці та дізнається, ніби Фідель Кастро – жінка.
В іншому епізоді вона – терористка, яка підриває статую Свободи. Попри загалом несерйозну інтонацію цього фільму, у ньому йдеться про важливі суспільні процеси, які переживала тоді Америка. Мова про повільну руйнацію традиційної родини, яка не витримувала конкуренції з новим способом життя та з новими суспільними тенденціями, що ті пов’язані з фемінізмом та боротьбою за права жінок.
Усі згадані фільми, окрім цілком очевидного слідування моді, виявляють іще один бік мистецької манери Ірвіна Кершнера – його неабияке почуття гумору, в якому вгадуються дещо глумливі та абсурдистські мотиви й складові.
Наприкінці 70-х років стається подія, яка приносить Кершнерові всесвітню славу – Джордж Лукас запрошує режисера фільмувати продовження «Зоряних воєн». На запитання Кершнера: «Чому я?», Лукас відповів: «Бо ти вмієш знімати по-голлівудськи, але ти не Голлівуд».
Результат цієї співпраці відомий – стрічка «Імперія завдає удару у відповідь» багатьма критиками визнається найкращою у трилогії. Фільм став випробувальним майданчиком для новітніх на той час кінематографічних технологій та водночас втіленням консервативної ідеології, яка знову повернулася до голлівудського кіна.
Старанність, стилізаторські здібності, почуття гумору зробили Кершнера одним із найкращих режисерів для франшиз, себто для продовжень відомих фільмів, бо він, як ніхто інший, знав, як зробити новий фільм коли не яскравішим за ориґінал, то, принаймні, конгеніальним.
1983 року Кершнер фільмує стрічку «Ніколи не кажи «ніколи», з Шоном Коннері у головній ролі, що стала однією з найпопулярніших серед так званих неофіційних кіноісторій про Джеймса Бонда.
І знову режисер скористався своїм почуттям гумору, аби зробити картину про Бонда водночас комічною та героїчною, консервативною та ліберальною. Він не просто зумів повернути на екран Шона Коннері, який не фільмувався у цій ролі дванадцять років, він ще й показав п’ятдесятидволітнього актора максимально виграшно – як такого собі непереможного, сексуального та саркастичного мачо на всі часи.
1990 року Кершнер фільмує іще одне продовження, ще один сиквел – стрічку «Робокоп 2», яка стає його останньою голлівудською повнометражною роботою.
«Робокоп 2» не просто розвивав теми попередньої картини Пауля Вергофена, він ще й просунувся далі у плані спеціальних ефектів та акцентованого насилля, яке було важливою складовою голлівудської естетики 90-х років минулого століття.
І тут також з’являються улюблені Кершнерові комічні епізоди, котрі успішно відтіняють сцени насилля та сатиру, що висміює діяльність міжнародних корпорацій та продажних політиків. «Робокоп 2» з певної перспективи бачиться своєрідним заповітом Ірвіна Кершнера, кінематографіста, який завжди йшов у ногу із часом і ніколи не втрачав оптимізму.
У програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» вночі з 3 на 4 березня о 01:20 – трилер «Очі Лаури Марс», стрічка, яка, власне, і стала вирішальним арґументом для Джорджа Лукаса, аби запросити Кершнера фільмувати продовження «Зоряних воєн». Водночас, це дуже вправна стилізація під італійське джалло та вагомий внесок до жанру американського слешера. Також – це цікавий і непересічний репортаж із Нью-Йорка кінця 70-х, що він цінний сам по собі.
А ще в цій картині Кершнер торкається проблем насилля, яке турбувало американців на початку 80-х років ХХ століття і продовжує турбувати нині. Тут, зокрема, йдеться і про причини реального насилля, які цілком реалістично простежуються на прикладі неґативного героя фільму, і про зображення насилля у мас-медіях, котрі перетворили його на ще один атракціон.
Проте «Очі Лаури Марс» – це, насамперед, чистий і візуально вишуканий кінематограф, який ще раз засвідчує непересічну майстерність режисера Ірвіна Кершнера.