До назви фільму знаменитого канадського кінорежисера вірменського походження Атома Еґояна «Хлоя»/ Chloe (2009, Канада – США – Франція), що він демонструватиметься у програмі АРҐУМЕНТ-КІНО вночі з 27 на 28 січня, о 01:35, на телеканалі «1+1», у нас дивним і зайвим чином додали слово «секснайманка».
Було це вчинено, гадаю, з метою привернення до стрічки більшої уваги через скандалізування. Хоча картина, зрештою, про зовсім інше. Дарма, що її жанр можна охарактеризувати, з одного боку, як психологічну драму, а з іншого, як еротичний трилер.
Отже, Канада, Торонто. Це місто постає на екрані у всій його реальності. Й тут живе ніби ідеальна родина: Дейвід, він професор, Кетрін, вона лікар-гінеколог, та їхній чудовий син. Але якось у Кетрін зароджується підозра, що чоловік їй зраджує. І вона наймає таку собі Хлою, що та має спробувати звабити Дейвіда й надавати Кетрін звіт про те у всіх подробицях.
Прикметно, що «Хлоя» Атома Еґояна розгортає не ориґінальну історію, а є фактично римейком французької стрічки 2004 року, що називається «Наталі». Цю кінокартину зафільмувала режисерка Анн Фонтен, а головні ролі виконали славетні французькі актори Жерар Депардьє, Фанні Ардан та Емманюель Беар.
Еґоян, відповідно, створював англосаксонський варіант французької історії, перевіряв її – безумовно, зі своїми знахідками і втратами – на нову культурну адекватність. Ну й, природно, головні ролі виконали вже знані американські актори: Ліам Нісон, Джуліанн Мур та Аманда Сейфрід.
Сам бо Еґоян, безумовно, той режисер, що давно вже подолав своєю творчістю, сказати б, кордони нерозуміння, бо, зрештою, його завше цікавили сюжети універсальні, наскільки б вони, здається, не були занурені до певної культури чи історії.
Разом із тим, на «Хлою», зафільмовану через п’ять років після виходу на екрани французького ориґіналу, свого часу поцінованого досить високо, Еґоян отримав, прямо скажемо, не найліпшу критику. Та перед пропонованим переглядом фільму хотілося б виступити на захист режисера і його творіння.
Ну хоча б тому, що Еґоян вочевидь ставиться до своїх героїв, передусім, звісно, до героїнь, щиро, тепло і зі співчуттям. Спираючись на це та на інші трактування і втілені на екрані режисерські візії сюжету, можна зробити висновок, що за цією історією, замішаною на сексі, ревнощах і різних страхах, ховається серйозна людська драма. Драма усвідомлення того, що як би двоє людей не кохали одне одного, якими б відданими вони не були одне одному, ці дві половинки ніколи не зможуть поєднатися абсолютно, аби стати однією людиною. Більше того, вони часто не можуть зрозуміти не тільки іншого, а й себе самого. І що в цій ситуації найкращим виходом є тільки одне – знаходити і знаходити в собі сили для любови й довіри.
Гаслом фільму «Хлоя» у кінотеатральному прокаті було таке запитання: «Як далеко ви підете, щоб дізнатися правду?». Питання чи не кожному з нас: дійсно, як далеко? З іншого ж боку, а раптом існує інша правда, якої ми навіть не передбачаємо і зовсім не прагнемо дізнатися? Але доведеться...
Канадський кінорежисер, сценарист та продюсер вірменського походження Атом Еґоян розпочав фільмувати у середині вісімдесятих років ХХ століття – спочатку на канадському телебаченні, а згодом на місцевих та американських кіностудіях.
1994 року його прославила картина «Екзотика», яка до сьогодні є візитівкою режисера. У цьому фільмі присутні всі елементи творчого методу Еґояна, практично незмінного упродовж останніх двадцяти років.
Фільм розповідає про чоловіка, який регулярно відвідує клуб екзотичних танців і незмінно замовляє приватний танок в однієї і тієї ж танцівниці, яка зодягнена у шкільну форму. З часом поміж ними виникає певний зв'язок, що його намагається форсувати ді-джей клубу, чим провокує чоловіка на необдумані кроки.
Загалом «Екзотика» є композиційно складною картиною – в ній пунктирно прокреслено щонайменше дві сюжетні лінії та є безліч флешбеків, повернень у минуле, які щоразу додають нових відомостей про персонажів та головний конфлікт. Еґоян творить своєрідний фільм-дослідження, мета якого – дійти до самої суті, певної першотравми та першосцени, довкола якої обертається життя героїв.
Навколо травматичної події – аварії шкільного автобуса, у якому загинув гурт школярів, Еґоян будує свій наступний фільм, що називається «Славне майбутнє». До невеликого канадського містечка прибуває адвокат, аби переконати місцевих жителів подати позов проти транспортної компанії, яка нібито винувата у трагедії. Частина людей погоджується, решта – ні, вважаючи аварію нещасним випадком, що його не зможуть компенсувати жодні гроші.
Еґоян знову сплітає складну павутину причинно-наслідкових зв’язків, у якій важливу роль відіграють і вчинки героїв, і їхні неформальні стосунки, і непромовлені слова. Тут багато чого криється в підтексті і передано через жести та погляди героїв. Режисер творить об’ємну, неоднозначну історію, яка дуже важко надається до простих тлумачень, тим паче, моралізування, проте складається у своєрідний магічний ритуал, певний ностальгійний сон, у якому присутня одвічна таємниця людського життя.
1999 року Еґоян фільмує одну зі своїх найпохмуріших та водночас формально найдовершеніших картин, це «Мандрівка Феліції». Дія цього разу точиться у провінційному англійському містечку. Саме сюди з Ірландії приїздить юна Феліція, аби знайти коханого, який обіцяв їй вічну любов, проте не залишив по собі навіть адреси.
Там вона стрічає літнього приязного чоловіка, що той усіляко допомагає дівчині, але веде доволі химерне подвійне життя. Кулінар за фахом, він удень працює директором їдальні, а увечері у себе вдома готує розмаїті страви, переглядаючи старі кулінарні програми, які веде дивна та смішна жінка. Згодом ми дізнаємося, що це мати чоловіка і що його життя сповнене самотности й ностальгії за минулим.
Між героями виникають особливі стосунки, природа яких до певного часу лишається нез’ясованою. Згодом ми розуміємо, що літній кухар знайшов дуже екстраваґантний спосіб рятуватися від власної самотности і, ймовірно, Феліція стане ще однією невинною жертвою його деструктивної ностальгії.
2002 року Еґоян фільмує одну з найвідоміших своїх картин – «Арарат». І тут він звертається до теми геноциду вірмен упродовж Першої світової війни.
Стрічка торкається теми не напряму, а опосередковано, бо йдеться, власне, про створення фільму, в якому розповідається про події тих років; також у центрі уваги долі сучасних вірмен, які й намагаються осягнути цю трагедію.
У картині також є кілька сюжетних ліній та діє безліч героїв, які поволі наближаються до мети і творять своєрідну мозаїку – складний візерунок, де правда про геноцид стає іще виразнішою, іще трагічнішою.
У двотисячних Еґоян продовжує фільмувати резонансні стрічки, що ті інколи мають славу неоднозначних і навіть скандальних. Прикладом може бути трилер «Де ховається правда», який розповідає історію знаменитого американського комічного дуету п’ятдесятих років минулого століття. Цих двох чоловіків поєднує не тільки успіх і слава, але також і злочин, смерть покоївки, що сталася у їхньому номері за цілком загадкових обставин.
Власне, про обставини смерти намагається дізнатися молода і наївна репортерка, яка згодом потрапляє до вміло підлаштованої пастки.
Картина «Де ховається правда» стала резонансною не стільки через сюжет, скільки через надто відверті, як для американської цензури, епізоди сексуального змісту. Як результат, фільм отримав найсуворіший рейтинґ і демонструвався в обмеженому прокаті.
Еротичним трилером також є стрічка Еґояна «Хлоя», яка демонструється в АРҐУМЕНТІ-КІНО вночі з 27 на 28 січня о 01:35. Як уже було сказано, це римейк, нова постановка французької картини «Наталі». До слова, «Хлоя» сподобалася режисерові першоджерела Анн Фонтен, яка теж прагнула зробити свою історію провокативною і дражливою.
Водночас, сюжет «Хлої» – це близька Еґоянові історія про травматичні стосунки, які складаються поміж юною дівчиною та її літніми партнерами. Також це історія одержимости, яка не може бути внормована звичайними засобами, бо йдеться про певні особливості людської сексуальности, які не піддаються тренуванню і вгамовуванню.
Атом Еґоян на знімальному майданчику "Хлої"
З усіх стрічок режисера саме «Хлоя» мала найбільший комерційний успіх, імовірно, передусім – через власний сюжет, проте, вочевидь, і завдяки майстерності Атома Еґона, кінематографіста, чиї фільми мають здатність бентежити ще довго після завершення перегляду.