Різдвяної ночі, з 6 на 7 січня о 00:40, на телеканалі «1+1» дивіться програму АРҐУМЕНТ-КІНО та фільм американського сценариста й режисера Джона Оґаста «Дев’ятки»/ The Nines (2007, США).
«Дев’ятки» – це сценарний та режисерський кіноексперимент, у якому переплетені жанрові мотиви містичної драми, психологічного трилера й детектива. Взагалі ж, маємо кінофантазію на тему творця і його персонажів.
У цій, сказати б, потрійній історії все надзвичайно заплутано. Ідеться ж про те, як життєві шляхи трьох людей – актора, сценариста телешоу і розробника відеоігр – сплелися воєдино загадковим і містичним чином. Ці люди різні й однакові водночас – їх на екрані втілює один і той самий актор, Раян Рейнолдс.
Отже, історія трьох людей, пов’язаних тонким зв’язком – кожен із них бачив іншого і кожному здалося, що він бачив себе. Три новели, що плавно перетікають одна в одну. І йдеться в них про життя такої собі пари людей, яка в кожній із трьох частин фільму постає в різних соціальних іпостасях. Т
ака собі трилогія, в якій окремо взята частина недієздатна, не може виступати як самостійна – вони сплітаються в єдине ціле, і тим здатні явити свою приховану суть. Отже, від початку – суцільна загадка. Але з розгортанням кожної з трьох історій для уважного і вдумливого глядача суть подій прояснюється, викристалізовується.
Джон Оґаст
І безумовним автором, деміургом неймовірного світу картини «Дев’ятки» є американський кінодраматург і режисер Джон Оґаст. Передусім, він знаний як сценарист популярної «Залізної людини», а також кількох фільмів фантазера й вигадника Тіма Бартона, а саме – стрічок «Велика риба», «Чарлі й шоколадна фабрика» та анімаційної картини «Труп нареченої».
Себто, працюючи як сценарист на машинерію розважального й популярного кіна, Джон Оґаст тихо вимріяв свою вигадливу кінофантазію на тему творця і його творінь. І тут варто зауважити, що роздумів про це так чи так, раніше чи пізніше, напевне, не може уникнути жодна людина. Відповідно, вистачає про це й кінематографічних історій. Власне, про що йтиметься у програмі в спеціальному сюжеті.
Ну а «Дев’ятки» – інтерпретація божого провидіння, або ж можливости впливів на хід земних подій вищої істоти. Роздум про життя, про його сенс, що його кожна людина шукає самостійно…
***
ТВОРЕЦЬ ТА ЙОГО ПЕРСОНАЖІ
Історій про творця, який рано чи пізно постає віч на віч зі своїм творінням, світовий кінематограф має достатньо. В основі цих історій певний богоборчий сюжет, адже йдеться про людей, які фактично беруть на себе функції Бога, творячи нові світи та нових людей. Класичним прикладом може бути історія доктора Віктора Франкенштейна, який задумав створити нове життя, нову людину зі шматків мертвих тіл, не вагаючись у своєму праві на такий учинок та не особливо переймаючись засобами для утілення своєї ідеї.
Франкенштейн зрештою досяг успіху, проте він створив не нову людину, а справжнє чудовисько, яке прагне відшукати себе, проте не розуміє, як влаштована реальність навколо нього. Експериментатор отримав проблеми не тільки релігійного чи етичного характеру, а ще й поставив під пряму загрозу життя найближчих йому людей. Створена ним істота так і не змогла відшукати свого місця у повсякденному житті, більше того, здійснила злочин, відтак повернулася до свого творця із цілком очевидними претензіями.
«Франкенштейн», 1931, режисер Джеймс Вейл
Ця історія давно вже стала класичною і розповідалася велику кількість разів із незначними варіаціями. Незмінним, проте, залишався сам сюжет, який базується на неподоланній опозиції між живим та мертвим, між творцем та його творінням, що забезпечувало певну тяглість традиції.
Наприкінці дев’яностих років минулого століття цей сюжет зазнав певних цікавих трансформацій – насамперед, через розвиток нових інформаційних технологій, які істотно трансформували світ сучасної людини. Однією з перших переконливих картин на цю тему стала комедія режисера Пітера Віра «Шоу Трумена», у якій ідеться про життя страхового аґента, котрий єдиний, хто не знає, що бере участь у телевізійному шоу. Для шоу хлопця відібрали одразу після народження, побудували йому окреме місто, оточили рідними та друзями. Трумен відчуває, що з довколишнім світом щось негаразд, але навіть не підозрює про всі масштаби змови.
Ця картина не тільки показала можливості сучасних телевізійних технологій, але й заново переосмислила історію творця та його творіння, яка набуває тут новітніх зловісних обертонів. Творець та головний режисер шоу втілює тут і новітнього доброзичливого Бога, який в обмін на свободу здатен гарантувати безпеку окремій людині, і сучасного цинічного телевізійного менеджера, який задля рейтингу не гребуватиме жодними маніпулятивними прийомами.
Фінальне поривання Трумена до свободи не позбавлене певної іронії та умовности, бо герой не тільки досяг «краю світу», що перебуває нібито по той бік усілякої фальші, але й переступив його межу, проте навряд чи прорвався до так званої реальности, яка давно вже стала об’єктом маніпуляцій.
Згодом сценарист цієї стрічки Ендрю Ніккол зафільмує картину «Сімона», де змалює ще цинічніший світ сучасного кіновиробництва, який цілком тримається на симуляції усього на світі.
У фільмі йдеться про кінорежисера Віктора Таранського, який переживає невдачі у кар’єрі через примхливих кінозірок. Позбавитися цих проблем йому пропонує комп’ютерний програміст Генк Аліно, який створив програму віртуальних акторів. Використовуючи його програму, Віктор створює віртуальну акторку Сімону, яка дає йому творчу свободу та приносить успіх.
Звісно, незабаром починаються проблеми, бо тепер сам Віктор залежний від Сімони, яка фактично узурпувала його життя. Усі спроби режисера позбавитися від свого творіння не приносять успіху, а ще більше затягують петлю на його шиї.
Зрештою, Віктору нічого не лишається, як змиритися із ситуацією, яка вже остаточно стала непідконтрольною.
Ще радикальніше до теми підійшли кінорежисери брати Вачовські, які у фільмі «Матриця» показали сучасний світ лишень як утілену комп’ютерну програму, а самих людей як пасивних істот, які живуть у спеціальних коконах та своїми тілами виробляють електроенергію для живлення комп’ютерної мережі Матриця. Радикальність стрічки полягала ще й тому, що вона запропонувала певну зворотню логіку, перевернутий догори дриґом світ, у якому творець і творіння міняються місцями. «Матриця» стала першою картиною нового тисячоліття, що позначила своєрідну еру переоцінки усіх цінностей, зближення колись далеких матерій і тем. У цьому світі відбувається матеріалізація суто внутрішніх імпульсів, думок, прагнень і навіть творчих планів.
Друга частина цієї картини під назвою «Матриця: Перезавантаження» ще більше ускладнила проблему, зробивши будь-який бунт тільки частиною системи захисту Матриці, відтак людині стало фактично не під силу здолати своє рабство, бо кожна наступна спроба була тільки вдосконаленим повторенням попередньої.
У цій дуже драматичній та по-своєму переконливій історії фактично не лишилося місця для реального світу, який відтепер став пустелею реальности – зруйнована війною та спустошена екологічною катастрофою земля, майбутнє якої під великим знаком запитання. Зате тут яскраво показане віртуальне існування, у якому збуваються всі мрії та фактично не існує неможливого. У цьому контексті змінився статус самої людини, яка завше мислилася творцем, проте сама стала творінням, штучно створеною та програмованою істотою для підтримки віртуального світу.
Після «Матриці» тема творця і його творіння отримала друге дихання. Цікавим висловлюванням на цю тему є фільм «Персонаж» режисера Марка Форстера, у якому йдеться про живу людину, податкового інспектора Гарольда Кріка, який водночас є персонажем роману, причому незакінченого роману, що його пише депресивна письменниця Кетрін Ейфел.
По суті, йдеться про вибір фіналу згаданого роману, що має скінчитися якоюсь вигадливою смертю Гарольда, бо так закінчувалися усі твори письменниці.
Гарольд Крік чує чужий голос, який коментує усі його дії, що підштовхує героя спочатку діагностувати свій стан, а потім якось заради власній смерті; проте Крік нічого не може вдіяти. Роман, за словами одного з героїв картини, професора літератури, настільки досконалий, а фінал настільки закономірний, що Гарольдові доводиться тільки прийняти власну долю.
І все ж у фіналі цієї історії письменниця дозволяє своєму персонажеві вижити, аби дати йому шанс розпочати нове життя. Звісно, перед нами голлівудський щасливий фінал, проте з огляду на сам сюжет історії, він виглядає явно інваріантним, себто цілком довільним, цілком у дусі новітніх часів.
Із 6 на 7 січня, о 00:40, у програмі АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» фільм «Дев’ятки» – іще одне нетипове висловлювання на тему автора та його творіння. Загалом ідеться про загадкового автора комп’ютерної гри, який настільки пройнявся створюваними ним світами, що не міг відмовити собі від спокуси розділити з ними їхнє життя.
Перед нами дуже сучасна кінострічка, яка не пропонує ані лінійної оповіді, ані однозначности у трактуванні теми, фабули, сюжету чи персонажів. Водночас, це історія, що має ну майже математичну логіку, за якою вона розгортається послідовно та невпинно.
Власне, головна новація цього фільму полягає у цілковитій зануреності глядача у світ героїв; автор стрічки не дає нам дистанції, з якої ми можемо спостерігати за створеним світом. Ми приречені перебувати наодинці із героями до фіналу і ніколи не побачимо самого деміурга, який стоїть за всіма тими перетвореннями. До певної міри, ми маємо пережити своєрідний квазірелігійний досвід, у якому бога хоч і не видно, проте його присутність повсякчас відчувається.