Ігор Грабович, АК
Розповідь про закриті спільноти – один із найпопулярніших кінематографічних сюжетів. У ньому багато цікавого та навіть інтригуючого – незвична і навіть таємнича атмосфера ритуалів, екзотичні ідеї, навколо яких об’єднується громада, нетипова поведінка адептів. Фільмів на цю тему – сила силенна.
Один із класичних і найпростіших прикладів – стрічка режисера Пітера Віра «Маленький свідок». Фільм розповідає історію зустрічі представників згуртованої закритої спільноти амонітів із так званим великим світом, англійцями, як їх називають амоніти.
Фільм розпочинається з мандрівки маленького хлопчика та його матері у велике місто. Вона стається одразу по смерті хлопчикового батька і має за мету внести спокій у дитяче серце. Проте незабаром після прибуття до міста, хлопчик стає свідком жорстокого убивства у вокзальному туалеті і за якийсь час опиняється у центрі серйозного протистояння поміж чесними та продажними поліцейськими.
Власне, картина розповідає не тільки про вразливе дитяче серце, яке тут позначає собою мирно налаштовану закриту спільноту, але й постає водночас як історія проникнення у цю спільноту людини зі сторони, фактично чужинця. Захисник хлопчика, чесний поліцейський, вимушений не просто переховуватися серед амонітів, а ще й тимчасово перейняти їхній спосіб життя. Проте він не може тут лишатися довго – надто різними виявляються два світи.
Багато у кіні і штучно створених, експериментальних спільнот, своєрідних полігонів, на яких випробовуються розмаїті суспільні ідеї. Класичним висловлюванням на цю тему є стрічка Мілоша Формана «Пролітаючи над гніздом зозулі», своєрідна притча про свободу та плату за неї. Головним героєм цієї картини є дрібний злочинець Макмерфі, який, аби уникнути кримінальної відповідальности, наслідує симптоми божевілля. Відтак для діагностування його переводять до однієї із психіатричних клінік, де на Макмерфі чекає безліч несподіванок. Одна із них – тотальний контроль над пацієнтами і суворо регламентований розпорядок дня, за дотриманням якого стежить зловісна старша медсестра Ретчед. Власне, із нею у Макмерфі і відбуваються перші конфлікти.
І все ж найважливіше відкриття героя полягає в тому, що більшість пацієнтів цієї лікарні перебувають тут цілком добровільно, ховаючись від складнощів зовнішнього світу й недоліків власних характерів. У цьому фільмі відбувається зміна полюсів – закрита спільнота виглядає утіленням найгірших сторін людського життя, а окрема особистість, у якій сконденсовані усі переваги та ризики вільного світу, виступає джерелом позитивних змін та містить могутній імпульс до звільнення від нав’язливої опіки та контролю.
Ще однією експериментальною закритою спільною є гурт людей, яких зібратися разом змусили несприятливі зовнішні обставини – природні катаклізми, техногенні катастрофи та інші подібні речі. Гарним прикладом таких картин може бути «Світанок мерців» кінорежисера Джоржа Ромеро.
Дія стрічки точиться під час так званого зомбі-апокаліпсису, коли людство піддалося атаці невідомо вірусу, внаслідок якого мертві повернулися до життя. І вцілілі незаражені люди рятуються від живих мерців різними способами. Одна із груп опиняється у гігантському супермаркеті, який вона ізолює від живих мерців, аби віддатися радощам споживання.
І під час виходу цього фільму на кіноекрани і особливо сьогодні, коли світ поділений на багатий Захід та решту країн, ця історія сприймається як метафора наявного стану речей. Тут багаті (ідеться і про окремі держави, і про окремі спільноти) аби зберегти свій статус-кво, змушені зводити високі мури, які б захищали їх від зазіхань сторонніх.
Фільми останніх двадцяти років на тему закритих спільнот стають дедалі радикальнішими. Закрита спільнота сьогодні – це не просто гурт людей, що втікає від складнощів зовнішнього світу; дуже часто це група екстремістів, яка має за мету здійснити якусь революцію. Прикладом є так званий бійцівський клуб із однойменної картини американського кінорежисера Дейвіда Фінчера.
Бійцівський клуб об’єднує сучасних міських чоловіків, чиє життя суворо регламентоване економічними та соціальними умовами. Їхнє чоловіче єство фактично атрофувалося, і тільки бої навкулачки із собі подібними здатні повернути їм тонус і навіть надати сенсу життю.
«Бійцівський клуб» Фінчера став картиною по-своєму пророчою, бо влучно вказав на ілюзорність суспільних правил гри та чинного стану речей, який виглядає у фільмі максимально крихким.
Ще однією картиною, яка радикально підходить до існування закритих спільнот у сучасному світі є стрічка «Таємничий ліс» американського кінорежисера індійського походження М. Найта Ш’ямалана. Радикальність цієї історії не тільки у сюжеті та загальній міфології, а й у демонстрації механізму творення, а згодом і підтримування способу життя закритої спільноти.
Стрічка «Таємничий ліс» будується як одна велика оптична ілюзія, розгадку якої знають тільки найстарші члени громади, власне, її засновники. І цій логіці також слідує і сама картина, яка аж до фіналу приховує головну таємницю свого сюжету. А його суть у тому, що все життя спільноти, усі її вірування є тільки наслідком вольового рішення кількох людей, університетських професорів, котрі одного дня вирішили ізолюватися від навколишнього світу, аби у заповідних лісах створити вільну від насилля комуну. Проте парадокс у тому, що і саме рішення засновників, і стиль життя комуни тут цілком безальтернативні і підтримуються винятково страхом.
Попри певну сумнівність і навіть деяку абсурдність сюжету, фільм ілюструє цілком сучасне розуміння світу, згідно з яким об’єктивної реальности просто не існує. Світ – це місце, де може трапитися усе, що завгодно. Й ілюзія триватиме доти, доки люди хотітимуть у неї вірити.
Власне, на ілюзії та волюнтаризмі тримається і грецький фільм «Ікло», що він демонструється вночі з 10 на 11 червня о 00:25 в АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1». Це також цілком сучасна за світоглядом картина, у якій комфортне життя та безпека у всіх розуміннях забезпечуються винятково ізоляцією та самоізоляцією групи людей. Зовнішній світ тут фактично нікому не потрібен, тому він існує одночасно і як загрозлива небезпека, і як щось настільки далеке та нереальне, що про нього можна оповідати все що згодно.
Драматизму фільмові додає ще й та обставина, що перед нами родинна, отже, досить символічна історія. У ній батьки виступають не стільки тиранами щодо власних дітей, скільки злісними дезінформаторами, які вперто не хочуть називати речі своїми іменами і підтримують у власних – вже дорослих – дітях найабсурдніші ілюзії. Що там казати – картина цілком упізнавана, але від того не менш моторошна.