У фільмі російського кінорежисера Олександра Мельника «Нова земля»/ «Новая земля» (2008, Росія), що він уночі з 3 на 4 березня о 00:45 у програмі АРҐУМЕНТ-КІНО на телеканалі «1+1», події розгортаються недалекого майбутнього, 2013 року.
У всьому світі відмінено смертну кару, в'язниці переповнені. Міжнародні організації беруться до експерименту відділення злочинців од суспільства. Росія надає для цього безлюдний острів за полярним колом. Туди вивозять першу партію ув'язнених. Їм пропонують почати нове життя, самим влаштувати своє суспільство. Однак поселенці починають жити за законом «Останній – мертвий».
Рекламний слоґан цього фільму – «Між пеклом і раєм». Хоча в сюжеті, варто прямо сказати, ідеться лишень про пекло. Рай хіба що мариться. Бо життя на острові, що за ним спостерігають з навколоземного супутника, перетворюється на справжнє пекло, де правлять насильство і жадоба влади. Тим часом головний герой фільму, в’язень Іван Жилін (ну ніби з «Кавказького бранця» Льва Толстого) прагне вибратися з цього острова, де процвітає канібалізм та позамежна жорстокість…
І варто зауважити, що, принаймні – російський, глядач, моментально асоціює цей образ із особою Віталія Калоєва, що той 2004 року вбив швейцарського авіадиспетчера, якого вважав винним в авіакатастрофі, де загинула його родина. До речі, Калоєва засудили, він відбув частину терміну і як герой повернувся до Росії; нині працює заступником міністра архітектури й будівельної політики Північної Осетії.
Як слушно зауважив один із критиків, антиутопія Олександра Мельника, що є, до речі, нашим земляком – родом з Луганщини, претендує на універсальну притчу на тему нової російського історії. Перебудова, розпочата верхами, починається звільненням "радянського" (тюремного) люду й одразу ж обертається на народну вакханалію-гуляння. Жертви "шокової терапії" – численні. І незабаром починається перша Чеченська війна. У ній, не зважаючи на тимчасові невдачі, безалаберні росіяни кількістю долають згуртованих вайнахів. Короткий період п'янкої, але кровопролитної свободи діалектично перетікає в авторитаризм. Еліта звільнених вуркаганів заганяє бидло-народ до табору, жере консерви, а далі… Ну а далі – історія розгортається за відомими кінематографічними лекалами.
Сам Олександр Мельник схильний вважати свою картину «інтелектуальним блокбастером». На питання, чи він не боїться закидів через характерне змалюванням кавказців, відповідає: «Я турбуюся передовсім про той народ, у тілі якого живу, про народ російський, православний. А люди, що живуть на Кавказі, мають свої закони, і ми повинні розуміти, що вони слідують цим законам. І тоді зможемо знайти з ними спільну мову. Якщо ж ці закони передбачають, що кавказці зважають лишень на силу, ми повинні із себе являти силу». На питання ж про ескалацію жорстокості в «Новій землі», Мельник відповідає: «В Євангелії від Івана Спаситель каже: «Світ жене мене за те, що я кажу йому про зло, яке існує в світі». І раптом я зрозумів, що потрібно орієнтуватися на слова Спасителя – що часом треба зло називати злом, треба його показувати, демонструвати і робити щеплення від цього зла».
Отже, вперед до «Нової землі» – колишнього, мабуть, – українця Олександра Мельника, що він, до речі, протягом тривалого часу був кінохронікером патріарха Російської православної церки Алєксія ІІ, ну й живе та творить уже давно, як він каже, «в тілі російського народу» і напевне почувається його частиною.
Оператор Ілья Дьомін отримав приз за фільмування цієї стрічки, зокрема – фантастичних краєвидів Шпіцберґена – на Відкритому російському кінофестивалі «Кінотавр» 2008 року.
Насамкінець наголошу: події в «Новій землі», гадаю, не випадково розгортаються саме 2013 року – треба розуміти, це вже після обіцяного усім нам кінця світу. Ну що ж, так би мовити, «між пеклом і раєм» – побачимось…
**
АНТИЗАХІДНІ МОТИВИ В СУЧАСНОМУ РОСІЙСЬКОМУ КІНІ
Росія завше сприймала Захід вороже, вбачаючи у ньому свою протилежність. У кінематографі ця тема яскраво проявилася в картині Сєрґєя Ейзенштейна «Алєксандр Нєвський», що вийшла на радянські екрани 1938 року, напередодні Другої світової війни. У цьому фільмі головні вороги Росії – німці, новочасні варвари, які хочуть поневолити росіян. Ці німці, пси-лицарі, як їх називають у картині, виведені на екран пихатими панами, жорстокими нелюдами, котрі планомірно винищують мирних жителів, мріючи перетворити решту на своїх рабів.
«Алєксандр Нєвський» заклав основи антизахідної риторики у радянському, а згодом і в російському кінематографі. Ключовим тут був і вибір головного героя. Це православний святий, що він, за версією багатьох російських істориків, свого часу зробив доленосний геополітичний вибір, одвернувши Росію від Заходу на користь Золотої орди. Відтак Захід у свідомості росіян постав як першочергова загроза для їхньої віри, способу життя і територіальної цілісности.
Взагалі, у радянські часи антизахідні фільми були невід’ємною складовою державної пропаганди і практично ніколи не відображали особистих поглядів кінематографістів. Більшість радянських фільмарів були лояльними до Заходу і радо переймали звідтіля ідеї свободи. І щойно піднялася залізна завіса, з’явилося безліч фільмів про співпрацю між Росією та західними країнами. Особливо ж це стосувалося Америки. Кінорежисер Лєонід Гайдай у своєму останньому фільмі із довгою назвою «На Дерибасівській гарна погода, або На Брайтон-біч знову йдуть дощі» в іронійному ключі показав приклад подібної співпраці, цього разу між КДБ та ЦРУ. Прикметно, що у фільмі лунає знакова пісня під назвою «Гелло, Америко!», яка незабаром зміниться на славетну «Ґудбай, Америко!».
За інерцією, подібне ставлення тривало аж до середини дев’яностих років ХХ століття, доки росіяни ще зберігали надію якось безболісно інтеґруватися до західного світу. Із крахом таких ілюзій у Росії з’являються картини з одвертою антизахідною риторикою.
Одним із перших і найвиразніших фільмів став «Брат» кінорежисера Алєксєя Балабанова, який, між іншим, розпочинав свою кар’єру з екранізації західних авторів Беккета і Кафки. У «Браті» відбувся радикальний поворот режисера до російської тематики з усім її неповторним ароматом побутової та офіційної ксенофобії.
Така позиція стала відображенням не стільки державної політики, скільки світогляду самого Балабанова, який ніколи не проявляв особливої національної толерантности. Саме він став чи не найпершим правдивим російським кінематографістом, який одверто задекларував свій зв'язок із питомо російською культурою, котра свято дотримується заповідей Алєксандра Нєвського.
Своєрідного апогею подібна філософія досягає у фільмі «Брат 2». Тут головний герой Даніла Баґров не тільки висловлює свою незгоду із західними цінностями, але й бере до рук автомат, аби здійснити відплату у самій Америці. Картина Балабанова ніби розкрила потаємні фантазії російської людини про реванш на ворожій території, куди росіянин нарешті приходить, аби покарати своїх одвічних кривдників. І тут таки звучать перефразовані слова Алєксандра Нєвського про силу та правду.
Протиставлення росіян та західних людей, насамперед американців, у російському кіні відбувається на рівні зіткнення глибоко чужих одне одному менталітетів. Згідно із поширеними у Росії переконаннями, росіяни – це завше безкорисливі, неагресивні, душевні та мирно налаштовані люди, які лише хочуть бути посередниками між ворогуючими таборами.
Подібне можемо бачити у фільмі Юрія Ґримова «Чужі», що вийшов на екрани 2008 року. В ньому йдеться про американських лікарів, які опинилися в одній з ісламських північноафриканських країн, виконуючи цілком мирну місію – вакцинацію місцевих дітей. Окрім них там іще перебуває континґент російських військовиків, які нібито забезпечують мир у цій країні. Між американцями та росіянам виникає конфлікт, бо росіяни не хочуть пропустити американців через блок-пост, мотивуючи свою відмову тим, що за межами їхнього контролю дуже небезпечна територія.
Подальші події – це розповідь про стосунки американців із місцевими жителями та поміж собою, бо група медиків складається з доволі різних людей. І режисер Ґримов демонструє ледь стримувану непрязнь місцевих до прибульців. Абориґени приймають допомогу, проте не поділяють цінностей чужинців. Конфлікт загострюється, коли одна із місіонерок, яка відчайдушно прагне завагітніти, фактично на очах у чоловіка кохається із місцевим жителем. До ситуації додається колізія із полоненим лікарем-росіянином, якого місцеві тримають у заручниках. Саме він стає жертвою агресивности американця, який зганяє свою злість на мирному і добродушному росіянинові…
Ну а підсумок цієї сумної історії колись вербально сформулював сам режисер Ґримов, який сказав, що в цьому світі існують тільки американці, араби та росіяни. Араби та американці ворогують між собою, а росіяни мирять усіх. У цьому, мовляв, місія новочасної Росії.
За останні роки у російське кіно повернулася практика сталінських часів, бо антизахідні мотиви знову стали частиною російської державної політики. Особливо ж це простежується у фільмах на історичну тематику.
Показовий приклад – картина «1612» режисера Владіміра Хотиненка, де він розповідає про події Смутних часів у Росії, коли перервалося панування династії Рюриковичів, і Росія втратила царя – головне своє національне надбання.
Таким чином, стрічка присвячена пошукові нового царя, а також демонстрації того, у що перетвориться Росія, якщо вона царя не знайде. Її заполонять юрби іноземців, серед яких верховодитимуть поляки та католицькі священики, одвічні ненависники Росії. Фільм буквально на фізичному, біологічному рівні демонструє неприязнь росіян до людей із Заходу, усі вони порівнюються зі змією, яка хоче пролізти у саме серце Росії.
Врешті-решт, до своєї антизахідної політики росіяни прагнуть залучити також і сусідні народи, зокрема, українців, як це зробив у своїй картині «Тарас Бульба» російський кінорежисер українського ж походження Володимир Бортко.
Фільм спирається на повість Гоголя, проте використовує її художні особливості задля досягнення актуальної політичної мети. Кінокартина не стільки розповідає про самого Тараса Бульбу, його надії та прагнення, скільки про антагонізм поміж його синами, один із яких утілює проросійську філософію, а інший – прозахідну. Вікопомним є діалог двох братів про законність, у якому Андрій апелює до римського права, а Остап зосереджує свою увагу на місцевих традиціях судочинства. Після цього не важко здогадатися, хто із синів стане зрадником, піддавшись спокусі польської панянки та відповідної цивілізаційної моделі, а хто до самої смерти дотримуватиметься душевних російських традицій свавілля і беззаконности.
У фінальній сцені спалення, яка мала би стати апогеєм трагедії зрадженого батька, безстрашний уманський полковник Тарас Бульба думає не про синів і не про власну долю, а проводить політінформацію для ворогів, мовляв, буде вам відплата, кляті ляхи, бійтеся нового російського царя.
Вночі ж із 4 на 5 березня о 00:40 в авторській програмі Володимира Войтенка АРҐУМЕНТІ-КІНО на телеканалі «1+1» демонструється картина «Нова земля» Олександра Мельника, яка розповідає не стільки про Захід, скільки про Росію. Захід, точніше американці, присутні тут як певне пекельне тло, від якого слід дистанціюватися усіма можливими засобами. Американці у фільмі утілюють ненависну російській душі бездуховність та автономну соціальну механіку, що вона байдужа до глибинних російських духовних метань.
Такж важливо, що цей фільм дає рецепт порятунку від духовного занепаду. От тільки сам контекст історії, де одні люди одразу проголошуються канібалами та вбивцями, інші ж – святими і праведниками, аж ніяк не сприяє порозумінню та співчуттю. «Нова земля» – це ще одна російська утопія про порятунок душі, який відбудеться деінде, проте не тепер і не тут. Це ще одна історія, яка, на жаль, більше вчить ненавидіти та зневажати ближнього, аніж любити його та прощати. Це ще одна суто російська історія, у якій добрими намірами неодмінно встеляють дорогу до пекла.