Ірина Цілик, кінорежисерка, письменниця, лавреатка американського кінофестивалю «Санденс» за найкращу режисерську роботу в категорії світового документального кіна за стрічку «Земля блакитна, ніби апельсин»

Різний досвід подарувало мені документальне кіно, але ніколи раніше не думала, що герої, яких зніматиму, стануть мені… родичами.

Дивне слово, але иншого й не підберу. От, скажімо, Андріана Сусак, яку фільмувала для кіноальманаху про жінок на війні «Невидимий батальйон». 2014 року ця молода жінка пішла воювати за Україну і в складі добровольчого батальйону та штурмового підрозділу звільняла українські міста. Світла, чиста, смілива дівчина, в якій тече кров незламних повстанців: брата її бабусі, бійця УПА, демонстративно повісили «совіти» на площі рідного Косова, а його сестра, бабуся Андріани, провела 20 років у ҐУЛАҐу. Кілька років тому, фільмуючи, встигла познайомитися з цією, тоді ще живою, бабусею, послухати її теплих пісень, поїсти вареників на кухні й хильнути разом з Андріаною сумну чарку за загиблих в бою її побратимів. Не бабусиних, онуччиних тобто. Історія ходить колами, кусає сама себе за хвіст, і ось уже сучасні українці в нових визвольних змаганнях виборюють наше майбутнє.

Нині, 2023-го, Андріана знову воює, тепер – в ССО ЗС України. Ще зовсім недавно, минулої тривожної зими, ми сиділи з нею на кухні й складали плани на химерне майбутнє. Тим часом десь там, з иншого боку України, на Донеччині, мої инші кінородичі, герої фільму «Земля блакитна, ніби апельсин», так само готували себе до можливої зустрічі з великою війною. Але готувалися вони інакше – як цивільні, чий дім насторожено й наїжачено стоїть на лінії розмежування України та її окупованої упродовж восьми років території.

Цей дім багато бачив: біля нього падали снаряди, тим часом як господарі – люди та їхні хвостаті друзі – місяцями ночували в підвалі. Дім мав перебої з електрикою і водопостачанням, а мешканці готували їжу на вогнищі у дворі та дбайливо змінювали шибки після чергових прилетів. Але водночас його тепле нутро міцно тримало докупи всю родину. Попри війну, люди тут продовжували жити, грати музику, співати, сміятися, знімати кіно й навіть приймати гостей. Ми з кіногрупою впродовж року приїжджали сюди знову й знову, жили разом із героями фільму однією комуною, здружилися з мамою-одиначкою Анею та її дітьми, а ще – ніжно полюбили їхню Красногорівку.

Здавалося, що ще трохи й місто знову житиме повноцінним життям: ось і школу вже відбудували – гарна, як лялечка, спортивні й творчі секції для дітей працюють, і якось усе рухається вперед. Родина Гладких-Трофимчуків уже після виходу фільму на екрани продовжувала радувати й дивувати мене своїми новинами: Аня народила ще одну, п’яту, дитину – світле дівча Ясю; найстарша Мирослава вивчилася в Києві на кінооператорку; инша донька, Анастасія, скінчила школу й зібралася вступати на режисуру; двоє менших синів теж давали раду зі своїм хлопчачим життям. Дуже засмутила лише звістка, що Аніна мама швидко згоріла від ковіду й пішла у засвіти.  

У лютому, коли напруга вже зростала, ми мали летіти до Вільнюса – відкривати запланований у Литві прокат фільму. Дівчата готувалися, купили нові сукні… Проте щось не до кінця озвучене висіло між нами, і коли я сказала Ані: «Візьми найважливіші документи й найцінніші речі, все, що вміститься у валізи», – вона мене зрозуміла без зайвих слів. Ми тепло зустріли їх у Києві, поселили в орендоване помешкання, й кілька днів Аня з дітьми насолоджувалась мирним містом, гарними дитячими майданчиками, ілюмінацією вечірніх центральних вулиць. Та настав ранок 24-го, який розділив наше життя на «до» і «після»…

Ночували в метрополітені. Ховались у коридорній шафі чужої квартири в центрі Києва. Знову ночували в підземці й навіть якось загубилися там. Панікували. Слухняно очікували можливого виїзду, тоді як ми (я з колеґами з української й литовської команди) готували план їхнього порятунку. Врешті вдалося вибудувати ланцюжок і вивезти Аню з дітьми спочатку до Польщі, а потім до Литви.

Все це лотерея, звісно. Я багато – більше, ніж колись – думаю про вагу вчасно ухвалених рішень і про те, що ніхто не підкаже, яке з них правильне. «Коли я вирішила лишитись у місті, то позбавила дітей шансу на спокійне життя. Але й поїхати ми не могли… Не змогла б жити десь, знаючи, що тут мої батьки, сестра. Хтось має лишатися в місті…» – казала Аня в нашому фільмі. Тепер все инакше, й вони вчасно виїхали, на щастя. Але чи розуміла я тоді, про що говорить моя героїня? Так. Або ні. Вже сьогодні напевне знаю: не помірявши по-справжньому взуття инших людей, ми не здатні глибоко їх зрозуміти. Й лишень тоді, коли під час гучних обстрілів я сиділа на підлозі в коридорі й дивилася на власного сина, якого трясло від страху, змогла усвідомити, про що саме казала героїня в кульмінації стрічки. Багато, багато запитань, жодної простої відповіді й тяжкий сізіфів камінь відповідальности за близьких.   

Що сталося далі? Аня та її діти, Аніна сестра, племінник нині всі у Вільнюсі. Навіть котів вивезли. Трохи призвичаїлися, старші діти вже там працюють, молодші навчаються в литовській школі. Мирослава повністю перейшла в спілкуванні на українську мову, решта сім’ї також дедалі більше спілкуються між собою українською. Пам’ятаю, як під час знімань ця мова для Ані здавалася геть иншопланетною, а тепер я вже й звикла до того, що Аня пише мені й записує авдіоповідомлення українською.

«Сусіди кажуть, що у нашому будинку тепер побитий дах і протікає стеля. Технікум згорів. Та школа, де ви знімали останній дзвоник, – зруйнована, инша школа, нова, теж ізнову постраждала… „Гради”, авіяція…» – пише мені Аня, і я не знаю, якими словами можу її підтримати. Вона депресує й дуже хоче додому, щоразу каже про це. Але чи буде в неї дім? І коли прийде хоч якесь розуміння, що можна повертатися? «Вчора ми знову ходили тут, у Вільнюсі, на показ „Землі блакитної”, і я раптом подивилася фільм новими очима, – пише мені ще й таке. – Дякую тобі, я ніби вдома побувала. Все ще ціле, ми там щасливі, мама жива…»

Я читаю, а перед очима залита вечірнім сонцем Красногорівка. Ми з оператором і звукооператоркою йдемо після знімань стомлені, веселі. Прямуємо з іще цілого технікуму до ще цілого Аніного дому, а дорогою їмо вишні, які рясно-рясно вродили й щедро розкинули гілля аж за паркани, щоби й подорожнім трохи дісталося. Сонце помаранчевим теплом заливає маленьке затишне містечко, таке рідне вже для мене, як і низка инших міст, містечок та сіл сходу України, де я побувала за роки війни. Їм вишню, випльовую кісточку і думаю: чи проросте? Хотілося б вірити…

Остаточний варіянт матеріялу Ірини Цілик можна прочитати в першому відновленому паперовому числі часопису КІНО-КОЛО наприкінці жовтня місяця 2023 року